Роками вона підозрювала, що чоловік їй зраджує, і робила все, аби цьому завадити. За словами охоронців Бандери, вона постійно дзвонила йому на роботу, перевіряла, коли він іде додому. Звільняла домашніх робітниць, бо підозрювала, що чоловік намагається їх звабити. Врешті-решт заборонила приймати в гостях жінок, та й гостей-чоловіків не любила, адже Бандера зголошувався відвезти їх додому і зникав на тривалий час. Але всі, хто знав Ярославу Бандеру, вважали, що вона дуже любить свого чоловіка.
Степан Бандера старався поменше бувати вдома навіть у вихідні. Приходив на роботу раніше за всіх і йшов останнім, нерідко аж після десятої вечора. Він справді був небайдужий до жінок, особливо до молодих. Друзі й колеги знали, що він зустрічається з жінкою, років на десять молодшою, і що цей зв’язок тривав навіть після того, як вона вийшла заміж. Тепер Ярослава Бандера підозрювала, що він спокушає молоду служницю сусідів, яка доглядає трьох дітей родини Вейнерів, що жила на першому поверсі їхнього будинку. Знайомі Бандери вважали, що він справді втратив голову — шукав кожної нагоди побачитися з цією жінкою, стеріг її під дверима квартири. Його дружина відчувала, що тут щось не те, і припікала ту жінку гострими поглядами щоразу, як вони стикалися в будинку. Ярослава вимагала пояснень від чоловіка, саме про це вони сварилися того ранку. Роздратований Бандера вийшов з дому раніше, ніж зазвичай. Останні слова, які він чув від дружини: «Підожди, як прийдеш на обід, то я тобі ще докінчу свою “молитву”».
Ярослава Бандера, мабуть, чекала, що вони закінчать вранішню розмову, коли він підніметься у квартиру. Але у відкриті двері вона почула шум внизу і голос Хаї Гамзе, сусідки з першого поверху: «О Господи!». Хая та її чоловік Мелах втратили здоров’я в нацистських таборах. Ярослава подумала, що з кимось із них щось трапилося. Потім вона побачила, як гер Гамзе піднімається сходами і подумала, що він хоче скористатися їхнім телефоном, та він попросив її спуститися — її чоловік лежить на першому поверсі. Вона взяла ключі від квартири і спустилася. На підлозі між ліфтом і дверима в квартиру Вейнерів лежав Степан Бандера. З рота, носа і вух текла кров, але він був живий, відкрив і закрив очі. З горла йшов хриплий звук.
Над ним схилилася Магдалена Вінкльман, служниця Вейнерів, з якою, на думку Ярослави Бандери, у чоловіка був роман; вона витирала кров з його обличчя, схоже, що він тримав її руку у своїй. Довкола зібралися й інші люди, зокрема сусіди Вейнерів гер і фрау Гамзе, вони й покликали Ярославу Бандеру спуститися вниз. Гамзе збиралися обідати, коли почули шум у коридорі. Першою з квартири визирнула фрау Гамзе, вона побачила як їхній сусід Стефан Попель лежить на підлозі. Разом з Магдаленою, яка вийшла з квартири Вейнерів, вони перевернули Бандеру на бік, щоб він не задихнувся від крові, яка йшла ротом. Фрау Гамзе дізналася про цей медичний прийом у концтаборі.
Ярослава скрикнула й осіла на підлогу. Вона тримала Степанову голову і торсала його: «Степане, що сталося? Степане, скажи, що сталося?» Гер Гамзе подзвонив у швидку допомогу, яка приїхала за кілька хвилин. Ярослава підозрювала, що в чоловіка серцевий напад. Вона зателефонувала в контору на Цепелінштрасе сказати, що стався нещасний випадок: Степан упав на сходах, і йому потрібна допомога лікарів. У неї був явний стрес. Чоловік, з яким вона говорила по телефону, за кілька днів згадував, що жінка говорила нескладно: він зрозумів тільки, що сталося щось недобре, хтось упав, якісь сходи. Він пообіцяв негайно прийти. Ярослава поїхала разом з чоловіком у лікарню на Лазаретштрасе, що неподалік їхнього будинку[72].
Співробітники Степана Бандери, що примчалися з Цепелінштрасе, швидку допомогу вже не застали. Вони поговорили з його донькою, вона сказала, що в батька, напевно, був серцевий напад. Тоді вони розпитали подружжя Гамзе. На підлозі біля вхідних дверей і біля ліфта була кров. Біля дверей стояв пакет з помідорами, здавалося, що, перш ніж впасти, Бандера поставив його на підлогу. Коли засмучені колеги Бандери пішли, фрау Гамзе і Магдалена Вінкльман взяли віник, швабру, відро води і прибрали в під’їзді. За кілька хвилин не лишилося й сліду, що тут щось сталося. Гер Гамзе прибрав пакет з помідорами[73].
Дорога від дому до лікарні була нетривалою, але Стефан Попель, як Бандеру записали в лікарні, не вижив. Черговий лікар оглянув тіло й констатував смерть від серцевого нападу. Впавши зі сходів, гер Попель розбив голову, з носа, рота і вух текла кров. Жодних ознак насильства на тілі не виявили — схоже було на нещасний випадок. Шкода, звісно, але таке трапляється, лікарі й медсестри не раз бачили подібні випадки.
Колеги пана Попеля, які одразу приїхали в лікарню, трималися іншої думки. Судячи з того, як вони говорили про його смерть, Попель був їхнім начальником. Важко сказати, який бізнес вів цей чоловік, але його підлеглі були приблизно того ж віку — років п’ятдесят. Усі добре одягнуті, говорили німецькою із сильним слов’янським акцентом. Між собою вони теж говорили якоюсь слов’янською мовою. Хтось спитав, чи є шанси повернути пана Попеля до життя якими-небудь уколами чи кисневими масками. Почувши «ні», чоловік спитав, чи може це бути вбивством. Лікарю так не здалося: сходи — річ небезпечна, можна перечепитися і забитися на смерть на рівному місці. Колегам пана Попеля довелося змиритися з вердиктом медиків — смерть від серцевого нападу[74].
Вони повернулися в контору й почали власне розслідування подій того дня. Ранок 15 жовтня в будинку на Цепелінштрасе, 67, де квартирували різні відділення ОУН-б, нічим не відрізнявся від інших днів. Степан Бандера прийшов близько восьмої в супроводі свого охоронця Василя Сколоздри, відомого в еміграції під псевдо «Ніновський». Бандера пройшов у кабінет, а Ніновський вийшов у друкарню газети «Шлях перемоги», яка розташовувалася на першому поверсі будинку.
Конторські працівники почали збиратися близько дев’ятої. Того ранку до Бандери приходили три працівники, всіх потім допитала поліція і служба безпеки ОУН-б. Близько одинадцятої тридцяти Бандера вийшов із кабінету і спустився в редакцію газети, де працювала його близька знайома, дружина колишнього шефа служби безпеки ОУН-б, закинутого 1951 року в Україну, Мирона Матвієйко, Євгенія. Він спитав, чи не хоче вона під’їхати до ринку й купити фруктів, але Євгенія відмовилася. Згідно зі звітом ЦРУ про обставини смерті Бандери, складеному через кілька місяців, «вона відмовилася тричі, пославшись на те, що не в настрої і нічого не хоче». У тому ж звіті зазначено, що «Бандера наполягав і сказав, щоб вона поїхала просто за компанію. Вона погодилася, тільки коли попросили й інші працівники».
Вони почали спускатися на перший поверх, аж Бандера згадав, що залишив у кабінеті свій берет. Задумавшись на мить, він сказав пані Матвієйко, що забере його після обіду. Бандера зазвичай обідав удома й вирішив купити овочів і фруктів на Гросмарктгале. Усі знали, що він любить роль господаря, домашні клопоти, сам купує продукти і любить смачно поїсти. Інша пристрасть Бандери — автомобіль. Він дуже дбайливо ставився до своєї машини, мив її годинами і сам, без механіка, розбирався з дрібними несправностями. Бандера з Матвієйко вийшли з будинку, сіли в синій «Опель-капітан» і поїхали на Гросмарктгале на інший берег Ізара.
На ринку Бандера купив винограду, слив і помідорів, ймовірно, для засолювання. Пара склала пакунки з покупками в машину й поїхала назад на Цепелінштрасе. Бандера висадив Євгенію Матвієйко неподалік контори. Вона захотіла забрати свій пакунок з горіхами, але Бандера сказав, що принесе його після обіду — він лежав у багажнику під його покупками. Бандера поспішав. «Почекай хвильку. Я скажу Василю Ніновському супроводити тебе додому», — запропонувала Євгенія. Але Бандера часто нехтував інструкціями охорони і не послухав: «Поки Ніновський спуститься, я вже буду вдома. До зустрічі». Про останні години життя Бандери його колегам більше нічого з’ясувати не вдалося.
Медперсонал подзвонив у кріпó (кримінальну поліцію): лікарі діяли суто за інструкцією, окремих підозр смерть пана Попеля не викликала. Оглядаючи тіло, лікарі виявили під правою пахвою кобуру з «Вальтером-ППК» калібра 7,65 — маленький пістолет, розроблений для німецької поліції, його було зручно носити під одягом. Носити зброю в Німеччині було справою незвичною і формально протизаконною, медперсонал мусив у таких випадках доповідати в поліцію.
Та поліція не надто зацікавилася цим випадком — ця смерть злочином не пахла. Вирішили відправити тіло на розтин в Інститут судової медицини в Університеті Людвіга Максиміліана. Розтин призначили на наступний день, тож слідство мусило почекати. Начальник відділу убивств Герман Шмідт і старший інспектор Адріан Фухс причин поспішати не мали.
Розтин відбувся у п’ятницю 16 жовтня після обіду. Його проводили чотири лікарі під керівництвом директора Інституту судової медицини, шістдесятилітнього професора Вольфганга Лавеса. Він очолював інститут з 1945 року і мав значний досвід. Лавесу допомагав молодший колега доктор Вольфґанґ Шпан. Розтин тривав дві години, і його результат здивував поліцію.
Начальник «убійного» відділу Герман Шмідт повернувся в контору весь блідий і шокований. Коментарів пресі не дав. Потім, як з’ясували журналісти, він скликав інспекторів і зателефонував у баварське відділення Федеральної служби захисту конституції. Шмідт досить довго провисів на телефоні із працівниками служби, яка по суті виконувала роль західнонімецької контррозвідки. Новини, якими він не хотів ділитися з журналістами, занепокоїли «захисників конституції». Журналісти, нічого не добившись від Германа Шмідта, переключилися на начальника міської поліції Антона Хайгеля. Але теж нічого суттєвого не дізналися. Хайгель відповів, що звітів про цю справу ще не отримував і вона його мало цікавить.
Коментар шефа поліції розчарував, не додавши нових фактів, за якими полювали журналісти. Єдина заява поліції, зроблена до розтину, зводилася до того, про що журналісти і так знали: Стефан Попель, який помер 15 жовтня на сходах своєї квартири, не той, за кого себе видавав. «Смерть у результаті нещасного випадку», — йшлося у заяві поліції. «Удень 15 жовтня 1959 року п’ятдесятирічний журналіст без громадянства Стефан Попель, справжнє прізвище Бандера, упав на сходах свого будинку у західній частині міста. Він помер від ушкоджень дорогою в лікарню. У справі почато слідство».
Прізвище «Бандера» вперше прозвучало у зв’язку з випадком на Крайтмайрштрасе близько десятої вечора 15 жовтня, коли мюнхенське агентство «Баєрішер Рундфунк» передало повідомлення: «Один з лідерів української еміграції Степан Бандера, п’ятдесят років, помер сьогодні в Мюнхені. Повідомляють, що він упав на сходах свого будинку і помер дорогою до лікарні. Точні обставини його смерті поліції наразі невідомі». У кінці було кілька слів про минуле Бандери: «Як український націоналіст, до Другої світової війни і під час неї сидів у польських та німецьких в’язницях, точніше концентраційних таборах»[75].
Преса мала всі підстави копати цю справу. Розтин тіла Бандери проводили в Інституті судової медицини, і поліція явно щось ховала від преси. Мюнхенська газета «Абендцайтунг» пояснювала допитливість журналістів: «Мюнхен став місцем змагання агентів, шпигунів і емігрантів зі Сходу. Пересічні громадяни зазвичай не здогадуються про тіньову й таємну діяльність таких людей. Лише коли здійснено злочин проти особи, якій Федеральна Республіка дала політичний притулок, над цими зловісними справами піднімається завіса». Інші мюнхенські газети теж написали про загадкову смерть Бандери, але жодної певності в тому, що інцидент невипадковий, не було[76].
