На весільних світлинах вигляд у молодого Віллі аж ніяк не безхмарно щасливий, і причину цього неважко збагнути. Його улюблена сестра Елеанора мала ось-ось повернутися до сонячної Істрії. Він, мабуть, неприхильно ставився до двох гордих поляків, які стали членами родини. Вони забрали двох інших сестер до власних маєтків — і посіли Вільгельмове місце у польських планах його батька. Він народився, щоб стати вирішенням польського питання. Він прийшов на світ саме тоді, коли Штефан успадкував польські маєтки; він був сином, названим на честь Габсбурга, який мав за правом стати королем Польщі, та єдиною дитиною, яку вчили польської мови з народження. Тепер, із шлюбом його сестер, його рейтинг в уявній лінії польської спадкоємности катастрофічно впав. Раптом він опинився позаду не лише свого батька і двох старших братів, а й позаду двох новоспечених зятів та їхніх майбутніх дітей. У чотирнадцять і згодом у сімнадцять років на весіллях сестер Віллі спостерігав, як руйнується звичний із дитинства лад. Інтереси його родини більше не узгоджувалися з його власними. Доленосна дитина перетворилася на надлишковий матеріал. Щоб знайти власну дорогу, Вільгельмові треба було знайти власну націю.
Час між 1909 та 1912 роками, женихання і шлюби його сестер, був непростим для Віллі. Поки дівчата залишалися в живецькій домівці, де приймали кавалерів і планували весілля, Віллі з братами вчився у військових конвіктах далеко від дому. 1909 року він вступив у військову школу в моравському місті Границях. Як і батьки Зигмунда Фройда, Штефан був уродженцем Моравії, чеськомовної коронної землі, оточеної суходолом, у серці імперії. Навчання у військових школах для синів було черговим прогресивним нововеденням від Штефана, так само, як перед тим яхтовий і моторний спорт; і він обрав школу неподалік від його власної дитячої домівки. Хоча від габсбурзьких ерцгерцогів очікувалося, що вони командуватимуть військом або флотом, вишколу вони зазвичай не проходили. Горді войовничі предки Штефана були здебільшого аматорами, обдарованими чи не дуже. Однак Штефан, який колись був слухачем флотської академії, волів, щоб його сини завершили повний курс військової освіти. Він відіслав Віллі у школу такого штибу, якого сам не знав, принаймні в якій не вчився[62].
Віллі було чотирнадцять років, коли він розпочав навчання в Границях, і сімнадцять, коли покинув школу, не складаючи іспитів. Це складний час у житті кожного хлопця: мить, коли дитяча неспроможність контролювати світ поступається неспроможності чоловіка контролювати власне тіло. Віллі не залишив письмових спогадів про ті роки. Нетипова мовчанка і швидке полишання навчання наводять на думку про те, що проміжок був буремним.
Дуже коротко описав цю школу Роберт Музіль, найвидатніший австрійський письменник свого часу, який назвав її «чортовою дупою». Музіль, який сам був випускником школи, у своєму витончено-складному першому романі Сум’яття вихованця Терлеса, що побачив світ 1906 року, посилався на власний досвід навчання у ній. У романі з’являється такий собі «князь фон Г.»: «Ходив він, — пише Музіль, — легкою скрадливою ходою, ледь зіщулившись, ніби хотів змаліти — свідчення звички крокувати через довгу низку просторих покоїв, де, здається, хтось недосяжний причаївся в невидимих закутках порожньої кімнати»[63]. У романі принц фон Г. нещасливий і покидає школу. Основний наратив зачіпає неконтрольовані стремління підлітків до гомоеротичних принижень, а також неуникні зв’язки між статевим та інтелектуальним розвитками. Віллі, який вступив у школу через три роки після з’яви роману, був високим, білявим і вродливим. Чи був він граційним принцом, чи, може, жертвою наруги? Можливо, він був і одним, й іншим водночас.
Віллі зростав у тій центральній Європі, де гомосексуалізм, особи високого походження і військо були тісно пов’язані. 1907 року в осерді гомосексуального скандалу опинився тезка Віллі, німецький кайзер Вільгельм II. У низці позовів, що їх висували до 1909 року, з’ясувалося, що декілька осіб із найближчого оточення кайзера, включно з його найближчим другом і чільним цивільним радником, практикували гомосексуалізм. Цей друг, Філіп фон Ойленберг, у листуванні завжди згадував кайзера як «дорогесенького». За перебігом «справи Ойленберга» прискіпливо стежили часописи в Німеччині та у всій Європі. Вільгельмові II, чоловікові, який полюбляв вибирати капелюхи для своєї дружини, так ніколи й не вдалося цілком уникнути підозр щодо своєї гомосексуальності[64].
1907 року черговий гомосексуальний скандал вибухнув у Відні. Популярний часопис, заснований у квітні того року, почав публікувати статті, у яких натякалося, що серед політичної та фінансової еліти Габсбурзької імперії було багато гомосексуалістів. Статті навіть містили нотку шантажу, оскільки «розпуста з особами тієї ж статі» була у монархії карним злочином. Відповіла на них особа, що ідентифікувала себе як члена цієї гомосексуальної еліти. Дописувач, який назвався псевдонімом «Графиня Мервіола», повідомив читачам газети, що ув’язнювати «теплих братів» було б великою помилкою. Він вважав немислимим, щоб «найшанованіші носії державного визнання, аристократи з найдавніших родів, мільйонери та директори найбільших фірм» могли зазнати судового переслідування за гомосексуальні акти. Хоча автор писав на папері, окропленому солодкими парфумами, тепер у розмові відчувався присмак погрози. Визнавши «теплоту» віденської еліти, він звернув увагу читачів на те, що «теплі брати» зможуть за себе постояти — навіть (натякав допис) якщо раптом запахне смаленим[65]. Усі ці події стали лише вступом до Справи Редля, яка виникла 1913 року й у висліді якої гомосексуальне кохання протягом усього двадцятого століття поєднували зі страхом шпигунства. Полковник Альфред Редль, дев’ятий син службовця залізниці, піднявся до впливової посади голови габсбурзької військової контррозвідки. Цей запальний поціновувач чоловіків носив сукні й утримував десятки коханців. Подібно до багатьох офіцерів, спосіб його життя не узгоджувався з його фінансовими можливостями, хоч, може, в нього це проявлялося дещо більш екстравагантно. Його колеги-офіцери вважали борг передбачуваним складником життя і кохання між чоловіками, а також приватною справою дорослих. Редль платив за свій стиль життя з продажу таємниць Російській імперії. У травні 1913 року його викрито, і він наклав на себе руки. Подробиці цієї справи були приховані. Цілком імовірно, що Штефан, як габсбурзький ерцгерцог і на той час вже адмірал флоту, знав усю історію. Він, Марія-Терезія та Віллі були у Відні, коли скандал саме розгорівся. Віллі привезли туди з Границь, щоби він міг завершити навчання з приватними наставниками у спокійніших обставинах. Куля, що поклала кінець Редлевому життю, була випущена саме тоді, коли Віллі готувався до іспитів, і стала останнім уроком[66].
У туманні підліткові роки, коли польська корона втікала у чимраз більш далеке майбутнє, захмарене, до того ж, насущними муками освіти, Віллі заспокоював себе мріями про власне королівство. Він зрозумів, що вміння, надані йому для того, щоб приготуватися до посідання польської долі, можна використовувати для досягнення інших цілей. На Лошині уроки польської були для нього чимось не набагато більшим, ніж прогулянкою в парку, — наукою, на тисячі кілометрів віддаленою від будь-якої польської дійсности. Мова, нехай складна, мусила здаватися йому чимось чистим і абстрактним. У Галичині Віллі став чути польську повсюди: поляки правили краєм, і мова їхня була мовою шкіл і судів, а в багатьох містах ще й мовою вулиць.
Та, як мусив віддалено уявляти Віллі, в Галичині мешкали представники й інших народів. Справді, недалеко були українці. Гори навколо батькового замку заселяли пастухи й мисливці, поділені на клани. Деякі з них цілком виразно говорили діалектами польської; інші користувалися якоюсь іншою, лагіднішою мовою. Схоже, Віллі схопив декілька слів цієї іншої мови від місцевих дітей, — спершу, може, й не знаючи, що це таке. Його мати, Марія-Терезія, любила м’які звуки цієї мови, про яку знала, що це українська. Вона нагадувала Марії-Терезії про її рідну італійську, яку вона вживала щодня, поки родина жила на Адріатиці, і якої їй тепер у горах бракувало[67].
Із польської літератури Віллі усвідомив, що поляки й українці перебували у давній ворожнечі за землі, які обидва народи вважали своїми. У романі Генрика Сенкевича Вогнем і мечем він читав про велике повстання українських козаків проти польської аристократії в сімнадцятому столітті. Хоча Сенкевич, найпопулярніший польський романіст усіх часів, писав у тональності, виразно прихильній до Польщі, він не відмовляв козакам у певній дикій гідності. Віллі був не першим і не останнім із читачів Сенкевича, який відчув бунтівну прихильність до українських героїв історії. Знане з літератури протиставлення цивілізованих польських шляхтичів і українських козаків-варварів ожило у Вільгельмових розмовах із зятями. Ці польські аристократи були нащадками родин, які колись володіли десятками тисяч українських кріпаків. Вони розповіли Віллі, що українці були расою невгамовних розбійників. Такі завваги зацікавили Віллі — як він писав, «привернули мою увагу». Пізнавши польських аристократів достатньо добре, щоб їх недолюблювати, Віллі з легкістю міг прийняти козаків за своїх героїв.
У якийсь момент — імовірно, 1912 року, коли йому виповнилося сімнадцять, — Віллі вирішив знайти «оплот» розбійницької української нації. Розбурхана уява схилила його до студіювання родинної мали Галичини — з думкою про те, де варто шукати варварів. Того літа Віллі самотужки вирушив на схід. Він мандрував, як справжній син свого батька, «incognito», у вагоні другого класу, до карпатського села Ворохти. Сам-самісінький рушив до зелених смерек. Зрештою надибав українців гуцульського племені — вільних людей, які жили з мисливства й землеробства, однак не були дикунами у звірячих шкурах, як він сподівався. Хлопець тішився їхньою гостинністю й піснями. Він розмовляв із ними польською — мовою, близькою до української, — і не оминув нагоди навчитися ще декількох українських слів. Віллі мав хист до мов; до того ж, від людини, яка від народження розмовляла польською, годі чекати, що вона геть не розумітиме української. Віллі повернувся до Живця «іншою людиною». Він знайшов народ без королівства. Він бачив Цісарів сон — візію народів, що вихваляють свого володаря. Він брав участь у «національному сні» свого батька, в якому Польща мала отримати габсбурзьких володарів у межах габсбурзької монархії. Чому б не мати власного габсбурзького володаря й українцям?[68]
Прийняти українців, як це того літа зробив Віллі, означало по-новому побачити Галичину. Оптика націоналізму завжди тримає у фокусі одну групу й водночас приховує інші. Батько й зяті Віллі бачили Галичину як польський край. Насправді тут мешкали також українці і євреї, та й багато інших груп. Найменше зрушення, мікроскопічний зсув лінзи — й у фокусі опинялися вони. Живець був польським торговим містом із пишним бароковим костелом і небагатьма євреями чи українцями, але деякі з близьких сіл хизувалися красивими дерев’яними українськими церквами з цибулеподібними банями, оздобленими пишними металевими хрестами. Відступаючись від батькових планів і польських зятів, які й витворили ті плани, він знайшов власну українську візію Галичини. Побачивши те, чого не помічав його батько, ідентифікуючи себе з нацією, яку зневажали польські князі, він підносив себе в межах своєї родини, ба навіть цілої династії. Він був наймолодшою дитиною периферійної гілки Дому Габсбурґів, де так і не знайшлося Габсбурга українського. Отож він міг стати першим[69].
