1920 р. українські ветерани Першої світової заснували в Празі УВО. Це була перша з відомих українська терористична й націоналістична організація, проте вона не мала значної політичної ваги. Українські націоналісти стали популярнішими та впливовішими тільки зі створенням ОУН, до складу якої, шляхом поглинання, увійшли різні націоналістичні й фашистські організації. Лідери ОУН пообіцяли змінити «бездержавне» становище українського народу, нав’язане Версальським договором, і створити українську державу, яка захищатиме українців. До центристських та націонал-демократичних партій, які співпрацювали з польською владою, ОУН ставилася критично. Разом з тим ОУН інколи співпрацювала з представниками, приміром, правого крила УНДО, послаблюючи таким чином демократичні тенденції українського суспільства. На зростання кількості прибічників ОУН вплинула низка причин, як-от: орієнтація (не без захоплення) на нацистську Німеччину, культ етнічного та політичного насильства, симпатія до фашизму та люта ворожість у ставленні до етнічних і політичних супротивників. Зміцненню впливу ОУН сприяла й націоналістична політика Польщі (особливо після смерті Пілсудського).
ОУН із самого початку складалася з представників двох поколінь, які умовно розділяли організацію на дві частини. Представники старшого народилися близько 1890-х, а молодшого — близько 1910-х. Бандері, одному з найенергійніших і найрішучіших представників молодого покоління, вдалося швидко зробити кар’єру в лавах ОУН. 1932р. він став Провідником Крайової екзекутиви та згодом зробив значний внесок у радикалізацію організації, яка на той час уже складалася з діячів, не менш фанатичних, ніж він. Таким чином, у питаннях радикалізму й фанатизму між Бандерою та іншими молодими націоналістами — Стецьком, Шухевичем, Ленкавським і Лебедем — існував взаємовплив. Саме під проводом Бандери у Крайовій екзекутиві ОУН почастішали випадки вбивства українців, зокрема, оунівців, яких звинувачували у зраді. Якщо хтось висловлював моральні сумніви з приводу вбивства своїх соратників (часто — звичайних українських студентів або старшокласників, звинувачених у зраді чи співпраці з польською владою), Бандера виказував наполегливість, і його накази однаково виконувались.
Особистий внесок Бандери в посилення терору був значним, незважаючи на те що він, як лідер Крайової екзекутиви, підпорядковувався Коновальцю й керівництву у вигнанні. Бандера діяв із запалом і безжаль-ністю, що викликали здивування й навіть стурбованість його керівництва, особливо через факти вбивств українців та членів ОУН. Плани з організації «зелених кадрів» (партизанського руху) наштовхують на думку, що Бандера та підпорядкована йому Крайова екзекутива розглядали питання про зміну своєї тактики — переходу від організованого терору до підпільного руху, який мав на меті повстання та захоплення влади.
Перші прояви культу Бандери припадають на 1935—1936 рр., тобто на час Варшавського та Львівського судових процесів у справі вбивства Перацького. Намагаючись створити навколо цього польського діяча політичний міф, пропагандистський апарат партії Пілсудського Sanacja оголосив Перацького мучеником. Після того як влада оприлюднила ім’я того, хто «наважився у столиці Польщі вбити міністра і борця за незалежність країни», у польському суспільстві, думку якого підігрівала пропагандистка істерія, вибухнув колективний гнів. Мішенню обурення була ОУН.
Справа Перацького ненавмисне вплинула на формування культу Бандери. Судові процеси, особливо Варшавський, привернули увагу до становища українців у Польщі та революційної боротьби українських націоналістів, перетворивши судову залу на політичну сцену прагнень ОУН. Звинувачені вперше дістали змогу ознайомити суспільство з діяльністю своєї організації, що діяла під впливом ідеалістичних мотивів та глибоких патріотичних почуттів і прагнула звільнити український народ від польської та радянської окупації. Звинувачені та свідки часто демонстрували фашистський салют і промовляли гасло «Слава Україні!», за що суд вживав до них спеціальних заходів. Підсудні демонстрували, що вважають Бандеру своїм Провідником, який після зміни політичних обставин має стати лідером українського народу. Українці пильно стежили за судовими процесами, читали та обговорювали газетні репортажі й навіть складали народні пісні про хороброго Бандеру та судові перипетії.
Судові процеси були політичними, але не показовими. «Героїчна» та патріотична поведінка молодих українських ідеалістів, до яких застосовували покарання тільки за те, що вони говорили своєю рідною мовою, змусила польських інтелектуалів, зокрема Мечислава та Ксаверія Прушинських, романтизувати ОУН і порівняти польсько-українські відносини з британсько-ірландськими та іспансько-каталонськими контекстами. Попри те що в судовій експертизі вказували на безжальність ОУН та використання терору з пропагандистською та фінансовою метою, романтичний та ідеалістичний імідж революціонерів ОУН залишався незатьма-реним: в очах багатьох українців II Речі Посполитої смертний вирок (замінений на довічне ув’язнення) перетворив Бандеру на героя та мученика.
Визначним етапом у формуванні культу Бандери став Львівський процес, хоча він мав значно менший розголос у пресі, ніж Варшавський. Саме у Львові ОУН вдалося влаштувати ритуалізовану пропагандистську виставу. Бандера діяв як Провідник фашистської революційної організації, що була представником українського народу й боролася за його права. Частіше, ніж на першому суді, оунівці демонстрували у Львові фашистські салюти. На відміну від Варшавського процесу, обвинуваченим дозволили свідчити українською, що давало їм змогу почуватися впевненіше та виступати із заявами політичного штибу. Під час Львівського процесу Бандера вже не заперечував своєї причетності до терористичної діяльності ОУН і того факту, що ця організація вбила польського міністра та низку інших осіб. Навпаки, він зізнався в убивствах і з гордістю заявив, що він особисто віддавав накази про багато з них. За його словами, такі дії були частиною української «визвольної боротьби» (навіть за умови, що більшість жертв таких дій була українськими патріотами різних спрямувань). Для розуміння світогляду Бандери того часу велике значення має промова, яку він виголосив на Львівському судовому процесі 26 червня 1936р. Саме в цій промові він заявив, що «наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а тисячі жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати».
Спроби звільнити Бандеру з польських в’язниць наштовхують на здогад, що в ОУН для нього відводили надзвичайно важливе місце, розглядаючи його як нового лідера організації, який мав змінити на цій посаді Коновальця (після вбивства останнього в травні 1938р.). Однак таке становище Бандера міг посісти, тільки опинившись на волі, що й сталося після вторгнення Німеччини в Польщу у вересні 1939р. Із цього моменту розпочинається новий визначальний період — як у його житті, так і в історії руху. Польща зникла з карти Європи, а західноукраїнські території увійшли до складу радянської України. Українські націоналісти та інші українські політичні організації увійшли в союз із нацистською Німеччиною — головною державою Європи, яка, на їхню думку, могла сприяти їм у створенні української держави. Між націонал-соціалістами та українськими націоналістами існувала ідеологічна подібність, яка, безумовно, сприяла їхньому зближенню, але тісних контактів із представниками провідних нацистських кіл ОУН не мала — співпраця переважно відбувалася переважно на рівні контактів з абвером.
Саме тоді в ОУН загострився конфлікт між двома поколіннями, який призвів до розколу організації. Фракція Бандери була організована краще, ніж фракція Мельника: у неї були кращі зв’язки з націоналістичним підпіллям Західної України і їй вдалося залучити до своїх лав більше нових членів. Настав період справжнього розбрату, який, після нападу Німеччини на СРСР, був позначений убивством кількох членів ОУН(м), зокрема й автора «Націократії» Миколи Сціборського. Бандера із жалем констатував, що Сціборський жив з «підозрілою російською єврейкою» і, таким чином, був «зрадником і більшовицьким агентом».
У двадцятимісячний період між початком Другої світової та вторгненням Німеччини до СРСР центри діяльності ОУН(б) були зосереджені у Генерал-губернаторстві, зокрема в Кракові. У межах підготовки операції «Барбаросса» німці забезпечували оунівців усім необхідним, зокрема й фінансами. ОУН навчала своїх членів у поліцейських академіях, створила батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» та змогла мобілізувати до лав своїх похідних груп близько 800 осіб. За словами Климіва, голови ОУН(б) в Україні, лави організації на той час налічували близько 20 тис. членів і ще 7 тис. осіб серед молоді. Перетинаючи радянсько-німецький кордон, групи ОУН проникали на територію Генерал-губернаторства, щоби пройти там військовий вишкіл, залишаючись водночас у контакті зі своїм керівництвом.
У квітні 1941р. представники молодого покоління ОУН організували в Кракові II Великий збір ОУН. На цьому з’їзді Бандеру офіційно обрали лідером ОУН. З’їзд запровадив Führerprinzip і низку інших фашистських положень, символів та ритуалів, зокрема й авторитарний принцип «Один нарід — один провід — одна влада!», червоно-чорний прапор (що символізує кров і ґрунт) і фашистський салют («Слава Україні!» — «Героям Слава!»). Фашизація ОУН досягла своєї вершини.
Залучена до підготовки операції «Барбаросса», ОУН(б) готувалася здійснити «Українську національну революцію». Бандера разом з Ленкавським, Шухевичем і Стецьком підготували зведений перелік спеціальних інструкцій, який вони назвали «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». Дві основні взаємозалежні цілі, сформульовані в цьому документі, полягали у створенні держави, якою керуватиме ОУН, і в запровадженні фашистської диктатури (з подальшою ліквідацією етнічних і політичних ворогів). Провідником цієї нової держави мав стати Провідник ОУН(б) — Степан Бандера.
Під час підготовки до здійснення «Української національної революції» ОУН(б) надихалася прикладами партії Глінки та усташів, які, отримавши підтримку нацистської Німеччини, на той час уже створили власні держави (у березні 1939р. й у квітні 1941р. відповідно). Не отримавши у цьому питанні будь-якої серйозної підтримки з боку Німеччини, ОУН(б) та Бандера, судячи з усього, просто сподівалися, що Гітлеру зрештою нічого іншого не залишиться, як визнати проголошену ОУН(б) українську державу, як він це вчинив у випадках зі Словаччиною та Хорватією.
Понад 8 тис. в’язнів, які перебували у в’язницях на території УРСР, були страчені енкаведистами в перші дні після німецького вторгнення. Цими днями розстріляли й батька Бандери. Цей терор призвів до ра-дикалізації політичної ситуації в Україні та посилив ворожість у ставленні до євреїв.
