Діячі ОУН(б) вийшли з підпілля та діяли відповідно до інструкцій, викладених у «Боротьбі й діяльності». У цей період німці заборонили Бандері переміщатися на «нові окуповані території». Увечері 30 червня Стецько виступив у Львові з проголошенням відновлення Української Держави. В «Акті проголошення» Стецько підкреслив, що ОУН(б) хоче тісно співпрацювати з «Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом свого вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі»[2388]. У своїй короткій автобіографії, написаній за кілька днів після проголошення, Стецько заявив: «Тому стою на становищі винищення жидів і доцільности перенести на Україну німецькі методи екстермінації жидівства, виключити їх асиміляцію і т. д.»[2389]
Згодом такі проголошення відбулися в сотнях населених пунктів, переважно в Західній Україні, що було пов’язано з діяльністю похідних груп ОУН(б), які просувалися вглиб та вшир території в межах операції «Барбаросса». Проголошення часто збігалися з погромами, в організації яких брали участь німці, діячі ОУН і місцеві жителі. Роль ОУН(б) в погромах не слід недооцінювати, оскільки у багатьох населених пунктах ця організація цілком контролювала підпілля та здійснювала пропагандистську діяльність, поширюючи різні антисемітські та расистські листівки й брошури.
Аналізуючи роль ОУН(б) в погромах, слід зазначити, що вони часто спалахували і в місцях, які німецькі війська ще не захопили. Крім того, зафіксовано, що оунівці інколи висловлювали своє невдоволення угорськими й словацькими військами, які обмежували їхнє насилля стосовно євреїв та інших «ворогів українського народу». У тих частинах України, де ОУН не була активна, погромів не було або їхні масштаби були значно меншими, ніж у Східній Галичині та на Волині; представники німецьких військ пізніше виказували незадоволення, що під час дій на Сході України їм було складно мобілізувати місцевих українців на насильство проти євреїв.
Утім, офіційно ОУН(б) вважала своїми головними ворогами росіян, а не євреїв. «Вважаючи головним і вирішним ворогом Москву, яка властиво держала Україну в неволі, тим не менше доцінюю належно незаперечно шкідливу і ворожу ролю жидів, що помагають Москві закріповувати Україну»[2390], — так прокоментував Стецько складні стосунки ОУН(б) з росіянами, радянською владою та євреями. Також варто врахувати, що соціальний склад погромників не обмежувався тільки членами та прибічниками ОУН(б). Виконавцями злочинів ставали представники різних соціальних груп; євреїв убивали не тільки з націоналістичних, а й з економічних чи інших причин.
Найбільший погром у Західній Україні стався у Львові. Його організували німецькі айнзацкоманди 5 і 6 за участі української міліції ОУН(б). У смерті ув’язнених погромники звинуватили місцевих євреїв. ОУН(б) також сприяла німцям в арешті польських професорів та їхніх родичів, яких розстріляли німецькі органи безпеки незабаром після погрому. Услід за подіями, які розгорнулися після 22 червня 1941 р., RSHA обмежило політичну активність лідерів ОУН(б), заборонивши деяким із них перемішуватися на «нові окуповані території», водночас співпраця між міліцією ОУН(б) та підрозділами RSHA не припинилася.
У дні погромів і перших масових розстрілів Стецько надіслав листи Гітлеру, Муссоліні, Франко й Павеличу, намагаючись переконати їх визнати державу ОУН(б) з Бандерою в ролі Провідника. Тим часом у Кракові Бандера намагався переконати Кундта, що підтримка української держави, на чолі якої стоїть ОУН(б), відповідає інтересам нацистської Німеччини. Провідник запевняв німецького чиновника, що ОУН(б), очевидно, лояльна до нацистських лідерів, оскільки допомагає німецькій армії у війні проти СРСР, і надалі, якщо Німеччина визнає державу ОУН(б), планує ще тіснішу співпрацю з гітлерівською Німеччиною. Однак нацистські лідери так і не визнали цієї держави, оскільки вони не планували створювати будь-які державні утворення в цій частині Європи, хоча деякі з них, наприклад Розенберг, загравали з подібними ідеями.
За кілька тижнів після «Акту проголошення» Східну Галичину включили до складу Генерал-губернаторства, а інші українські території увійшли до складу Рейхскомісаріату Україна. (Крім того, 1939р. Угорщина анексувала в Чехословаччини Прикарпатську Русь (після війни — Закарпатська обл. УРСР), а 1940р. СРСР анексував у Румунії Північну Буковину, область Герца та Бессарабію, із частин територій яких згодом утворили Чернівецьку обл. УРСР, — прим, видавця).
Три наступні роки після арешту, що стався на початку липня 1941р., Бандера перебував у Берліні та Заксенгаузені. До вересня 1941р. його утримували під домашнім арештом, після чого перевели до берлінської в’язниці при штаб-квартирі гестапо на Принц-Альбрехтштрассе. 1942-го (або 1943 р.) Бандеру перевели до барака Целленбау — особливого місця для спецв’язнів концтабору Заксенгаузен (табір розташовувався неподалік від Берліна — міста, де тоді жили його дружина й донька).
Під час війни багатьох членів ОУН(б) заарештували й відправили в німецькі концтабори, де вони до кінця 1944 — початку 1945 рр. перебували в статусі політичних в’язнів. Серед тих, кому не вдалося вижити в концтаборах, були і два брати Бандери — Василь та Олександр.
У серпні та грудні 1941р. Бандера, намагаючись знайти шлях до примирення з нацистською Німеччиною, написав листи Розенбергу, рейхсміністру окупованих східних територій, у яких переконував його, що підтримка української держави та ОУН(б) відповідає інтересам Німеччини. У грудні 1941р. Бандера попросив свого заступника Лебедя налагодити контакти з німцями та спробувати відновити українсько-німецькі відносини. Стецько, якого привезли до Берліна незабаром після Бандери, у відкритому листі від 4 серпня 1941р. закликав українців сприяти німецькій армії у війні проти СРСР. Однак на той час німців уже не цікавила подальша співпраця з ОУН(б). Вони віддали перевагу співробітництву з УЦК та ОУН(м), вважаючи Кубійовича та інших людей надійнішими партнерами.
Попри арешт керівництва ОУН(б) та переслідування інших діячів цієї організації, між нацистами й оунівцями налагодилася неофіційна співпраця. Наприкінці 1941р. ОУН(б) пішла в підпілля, проте їй вдалося «вживити» своїх представників до української поліції, підрозділи якої сприяли німцям у знищенні євреїв. Знищення єврейського населення Західної України у відомих масштабах, мабуть, було б неможливим без підтримки, яку надавали німцям ці підрозділи. Навесні 1943 р. українці дезертирували з поліції та подалися до УПА — збройних сил, сформованих ОУН(б) наприкінці 1942 р. з метою «очищення» української території від поляків та боротьби з радянськими партизанами (рідше — з німцями). З початку 1943р. до середини 1945р. УПА знищила 70-100 тис. польських мирних жителів і сотні (або навіть тисячі) євреїв, які втекли з гетто й намагалися вижити, ховаючись у лісі або в селянських хатах. У цей період 10—20 тис. українських мирних жителів (більшість із яких перебувало за межами територій, на яких УПА знищувала поляків) були вбиті Армією Крайовою та іншими польськими підрозділами.
Перебуваючи в Берліні та Заксенгаузені, Бандера підтримував поодинокі контакти з керівництвом ОУН(б) й УПА в Україні (у чому йому допомагали його дружина та, ймовірно, інші особи). Однак ми достеменно не знаємо, якою мірою він був поінформований про події, що відбувалися в Західній Україні, і чи мав він на них хоча б якийсь вплив. Утім, не можна сказати, що злодіяння ОУН(б) й УПА несумісні з довоєнними переконаннями Бандери — з його ідеями, викладеними 1941р. у праці «Боротьба й діяльність», зокрема із загальним ставленням ОУН(б) до «ворогів українського народу» (особливо враховуючи те, що Бандера був Провідником цієї організації). Після війни Бандера ніколи не засуджував цих злочинів і не визнавав, що вони, власне, взагалі мали місце.
Не всі молоді українці вступали в УПА з ідеологічних причин. Одні опинилися в її лавах випадково, інші — за компанію, хтось — через примусову мобілізацію, а решта — це були ті, хто до цього встиг послужити в поліції та побоювався радянської відплати. Однак, хоч які були причини вступу в УПА, служба в лавах цього руху перетворила багатьох простих українців на безжальних убивць. Процес такої трансформації детально викладено в працях Крістофера Браунінга «Зовсім звичайні чоловіки: резервний поліцейський батальйон 101 і остаточне рішення в Польщі» та Гаральда Вельцера «Злочинці. Як із зовсім нормальних людей виходять масові вбивці»[2391]. Ці вчені дослідили психологічні процеси, які відбувалися у свідомості німецьких солдатів, що брали участь у масових убивствах мирних мешканців під час Голокосту.
Розпочинаючи виклад аспектів, пов’язаних із причетністю українських націоналістів до знищення євреїв, важливо з’ясувати певні суттєві обставини. По-перше, 85—90 % євреїв Західної України були вбиті не за участі ОУН і УПА, а німцями або українською поліцією, у лавах якої, утім, перебували члени та прибічники обох фракцій ОУН. Інші 10—15 % євреїв (насамперед ті, хто намагався сховатися в лісі або в сільській місцевості) убили німці, українські націоналісти (ОУН(б), УПА, СБОУН(б) та інші групи), а також представники української поліції та місцевого українського і, меншою мірою, польського населення. По-друге, серед українських виконавців злочинів ми можемо виявити людей різних соціальних груп, політичних переконань та з різним рівнем освіти. Ці люди діяли з різних причин, і націоналізм був тільки однією з них (але щодо ОУН і УПА — найважливішою). По-третє, більшість євреїв Західної України німці вбили (за сприяння української поліції) ще до того, як УПА почала відігравати важливу роль у цьому регіоні. Більшість працівників поліції, особливо в сільській місцевості, була українцями й, відповідно, відігравали значну роль у знищенні українських євреїв, оскільки саме вони допомагали айн-зацгрупам охороняти гетто, розшукувати євреїв у лісах та відправляти їх у табори смерті. Навесні 1943 р. багато цих поліцейських дезертирували в УПА. По-четверте, євреїв, які переховувалися в лісах, переслідували не тільки представники ОУН і УПА, а й українські поліцейські, селяни й бандити. По-п’яте, існує зв’язок між участю ОУН і УПА в масових убивствах євреїв та подальшим знищенням поляків на Волині та в Східній Галичині. По-шосте, невеликій кількості євреїв з лав УПА вдалося вижити — переважно тому, що вони втекли з УПА незадовго до або відразу після вступу Червоної армії до Західної України.
