Належним чином оцінити характер і масштаб злочинів, скоєних ОУН і УПА під час війни, можливо тільки взявши до уваги свідчення вцілілих євреїв. Донедавна такі свідчення вважали ненадійними та «суб’єктивними», на відміну від надійних та «об’єктивних» документів, пов’язаних з виконавцями злочинів, особливо з німцями. Існувало переконання, що виконавці діяли раціонально й вели облік вчинених ними злочинів. До певного часу історики вважали, що люди, яким пощастило вижити, вдаються у своїх спогадах (через психологічну травму) до певних перебільшень, тому на їхні хвилювання й пам’ять не варто покладатися, тобто фактично для вивчення подій військового часу та Голокосту їхні свідчення та мемуари використовувати не можна.
У перші повоєнні десятиліття такий підхід до вивчення історії виконував функцію певного укриття, що дозволяло радше зберегти для майбутніх поколінь «добре ім’я народу», ніж наблизитись до переживань уцілілих людей та усвідомити жахливі реалії Голокосту. Таке ставлення до тих, кому вдалося вижити, і їхньої пам’яті можна вважати ще одним приниженням жертв Голокосту та інших злочинів. Окрім того, заперечення свідчень уцілілих було неправильним з методологічного погляду, оскільки воно призводило до серйозних спотворень історичних фактів. Якщо ставитися до свідчень уцілілих людей тільки як до посттравматичних фантазій, то відтворити правдиву історію подій Голокосту, які сталися на територіях Волині та Східної Галичини, буде принципово неможливо (водночас, безумовно, правильно й те, що історики не повинні сприймати кожну деталь таких спогадів як достовірний факт). Нехтуючи цими документами, ми залишаємо поза увагою важливі аспекти знищення євреїв, особливо ті, що пов’язані з групами, які переслідували євреїв на локальному рівні. Також варто врахувати, що про антиєврейське насильство мало що розкажуть нам і німецькі документи, оскільки німці не вели обліку злочинів ОУН і УПА, за винятком декількох випадків, коли націоналісти хвалилися, що вбили групу євреїв, намагаючись як нагороду за це отримати нову зброю або боєприпаси. Складно виявити будь-яку інформацію про ці види злочинів і в документах ОУН, оскільки керівництво ОУН і УПА свого часу навмисно відібрало та знищило ті з них, які містили сліди таких дій. У пропагандистських матеріалах, які поширювали в повоєнний час ветерани руху, послідовно дотримувалися героїчної версії історії УПА, однією зі складових якої було твердження, що українські націоналісти тільки рятували євреїв, а не чинили стосовно них злочинів. Тому скласти уявлення про деякі важливі аспекти Голокосту можна тільки на основі свідчень і мемуарів уцілілих людей.
Для опису діяльності ОУН і УПА зазвичай використовують дуже популярний та здатний ввести в оману термін «визвольний рух». У цьому дослідженні це визначення наведено тільки в лапках (через його ідеологічне наповнення). «Визвольна боротьба» або, як її ще називають, «визвольна війна» (яку вели ОУН і УПА), не могла бути визволенням. Щоб звільнити Україну, не було потреби вбивати тисячі мирних жителів. Застосування терміна «визвольний рух» передбачає, що діяльність ОУН і УПА була повністю або насамперед присвячена визволенню України. Однак дослідження діяльності цих рухів показує, що їхні представники передусім переймалися ідеєю «очищення» українських територій від етнічних і політичних ворогів.
У цій праці досліджується діяльність ГКЦ, яка припадає на воєнний та повоєнний час, проте цю тему подано як побічну. У церкві служили зовсім різні типи людей, тому важко говорити про якийсь загальний підхід, притаманний політиці ГКЦ стосовно меншин, на переслідування яких спрямували свої дії ОУН, УПА та німці. Під час погромів ставлення греко-католицьких священиків до євреїв не завжди було однаковим. Деякі з них завдавали лиха та брали участь в організації погромів; інші — всіляко допомагали євреям.
Варто зазначити факти безпосередньої участі в етнічних злочинах представників духовенства та вірян. Так, у 1943—1944 рр., коли УПА проводила етнічну чистку на Волині та в Східній Галичині, деякі православні та греко-католицькі священики благословляли сокири, вила, коси й іншу зброю, яку представники УПА використовували для вбивства, а також підтримували українських націоналістів іншими способами.
Неоднозначну поведінку продемонстрував у цей період Андрей Шептицький, голова ГКЦ. З одного боку, він урятував або допоміг урятувати понад сто євреїв. З другого боку, він не засудив геноцидної політики українських націоналістів або засудив її лише дуже опосередкованим чином, відмовляючись вірити деяким фактам, пов’язаним із масовим насильством, що скоювали українці.
УПА, крім вищезгаданих дій, боролася проти радянських партизанів і Червоної армії та навіть убила одного з її генералів. У значно менших масштабах УПА ставала до бою з німцями, аж поки навесні 1944р. не поновила з ними співпрацю.
У вересні 1944 р., після того як Німеччина почала зазнавати значних поразок на фронті, нацистські лідери вирішили звільнити Бандеру та багато інших політв’язнів ОУН з наміром залучити їх до мобілізації українців на війну проти їхнього спільного ворога. Бандера та інші українські політики відмовилися співпрацювати з «російським імперіалістом» Власовим. Врешті Розенберг створив Український Національний Комітет (УНК), який підтримував німців в останній період їхнього відчайдушного військового опору. Співпраця Бандери з німцями тривала тільки до початку лютого 1945 р., а згодом він полишив Берлін та переїхав до Відня. За кілька тижнів до від’їзду у Відень Провідник, за словами Шандрука, висловлювався за «повну підтримку до кінця, якою б вона не була».
Ступінь відповідальності Бандери за злочини українських націоналістів, вчинені під час війни, — комплексне та складне питання, на яке правильно відповісти можна тільки в контексті багатьох нюансів. План «Української національної революції», що його складав і Бандера, передбачав, що для її цілей ОУН(б) доведеться вдатися до етнічного й політичного насильства.
Бандера (як співавтор «Боротьби й діяльності») також будував плани співпраці з абвером і виступав як Провідник перед групами членів ОУН(б), які прибували до Генерал-губернаторства з України. Він закликав їх боротися проти «ворогів українського народу» та «звільнити» Україну від радянської окупації. Проте на момент початку «Української національної революції» свободу пересування Бандери обмежили німці, то ж він не мав можливості зустрічатися у цей час з Климівим, якому, відповідно, довелося діяти на підставі загальних та конкретних інструкцій, прописаних у «Боротьбі й діяльності». Залишається невідомим, чи давав Бандера, перебуваючи за межами Західної України, прямі вказівки, які призвели до етнічного та політичного насильства. У повідомленні від 25 червня Стецько написав Провідникові: «Робимо Міліцію, що поможе жидів усувати і охоронить населення…». На відміну від повідомлень Стецька, кореспонденція Бандери за цей період до архівів не потрапила. Як Провідник ОУН(б), Бандера, найімовірніше, був добре обізнаний з перебігом подій в Україні, зокрема й стосовно насильства проти євреїв (тим більше, що у цей час за допомогою кур’єрів він підтримував зв’язок з похідними групами). У повоєнний період Бандера заперечував участь оунівців у погромах, що було типовим і для інших членів цього руху. Так, Гриньох і Стецько перебували у Львові під час погрому, знали про все, що відбувалося, і, мабуть, брали участь у створенні оунівської міліції, але в повоєнні роки вони наполягали на тому, що в період із 30 червня по 2 липня 1941р. їм не доводилося бачити ні погрому, ні взагалі будь-яких антиєврейських інцидентів, хоча у своїх свідченнях і мемуарах вони вказали, що цими днями один з них гуляв містом (Гриньох), а інший — контролював українську міліцію (Стецько).
У цьому контексті нам варто поставити собі запитання, чи звільняє Бандеру від відповідальності за скоєні злочини ОУН (та пізніше — УПА) його фізична відсутність на «нових окупованих територіях» наприкінці червня — на початку липня 1941р. Для кожної свідомої людини є безсумнівним, що Гітлер несе політичну й моральну відповідальність за злочини, які коїлися в Аушвіці або на Східному фронті, хоча фюрер ніколи особисто не контролював айнзацкоманди в Польщі, Україні та Білорусі та не керував знищенням в’язнів у газових камерах. Так, Павелич, який, можливо, і не знав про всі деталі масових убивств, вважається відповідальним за знищення усташами сербів, євреїв і циганів. Утім, між діяльністю Гітлера, Павелича й Бандери існує різниця: у той час, коли підрозділи Гітлера і Павелича скоювали воєнні злочини, ці особи не перебували під арештом. Таким чином, ступінь їхньої участі відрізняється від ступеня участі Бандери, особливо щодо злочинів, скоєних у час, коли Бандера перебував у Берліні та Заксенгаузені й коли його контакти з керівництвом ОУН та УПА були обмежені.
Покладання на Бандеру особистої відповідальності за злочини, вчинені УПА в період його перебування під арештом, було б контра-фактичним та ірраціональним жестом. Хоча хай яке складне запитання про моральну відповідальність Бандери, його дії, — за характером схвалення або навіть ентузіазму щодо масового насильства до «ворогів» або певної етнічної групи, — очевидно, суттєво не відрізняються від діяльності Гітлера чи Павелича.
Згідно з концепцією Ханни Арендт і поняттям трансформативного (або перехідного) правосуддя, Бандера несе відповідальність за «злочини проти людяності», тому що його дії 1941 р., як і дії його руху протягом усієї війни, були замахом як на людське різноманіття, так і на окремі етнічні групи, а отже, людство загалом. Суд демократичної України міг би засудити Бандеру та інших діячів ОУН за їхні численні порушення прав людини, продемонструвавши цим свою зацікавленість як у визнанні жертв ОУН, так і в зміцненні громадянської довіри та демократії[2392].
У контексті обговорення діяльності Бандери та ОУН-УПА, а також злочинів, які вони коїли, ми маємо ще раз окреслити ідеологічне поняття «вождизму». Провідник або «вождь», як і Führer, Duce або Poglavnik, — поняття, що були вирішальними як у практиці, так і в ідеології фашистських рухів. Поняття «Провідник» було важливою складовою офіційної пропаганди ОУН і світогляду її членів. Прибічники Бандери вірили в Провідника, захоплювалися ним і боролися за нього. Бандера, зі свого боку, заохочував і надихав їх, хоча більшість із них ніколи не зустрічалася з ним особисто. Бандеру вважали Провідником руху, його духовним лідером, ним він залишався навіть після свого арешту, незважаючи на те що Лебедь, який був не в захваті від харизматизації Бандери, змінив його на цій посаді. У публікаціях ОУН(б) й УПА, як і під час урочистостей з нагоди «Акту проголошення», Бандеру й далі називали Провідником. Це не змінилося й після того, як у лютому 1943 р. єдиновладдя Лебедя змінив тріумвірат, а ОУН(б) вирішила покінчити з фашизмом і тоталітаризмом. Це не так компрометує Бандеру, як підкреслює, що багато членів ОУН і партизанів УПА, причетних до злочинів проти євреїв, поляків, українців та інших етнічних груп, «очищаючи» територію від «ворогів українського народу», вважали Бандеру своїм духовним лідером та солідаризувалися з ним.
