Приміром, напередодні війни стався класичний міжфашистський конфлікт, сторонами якого були австрофашисти й німецькі націонал-соціалісти. Попри ідеологічну спорідненість, націонал-соціалісти вбили лідера австрофашистів Дольфуса, а після приєднання Австрії до Рейху заарештували його наступника Шушніга, якого згодом утримували в тому ж концтаборі, що й Бандеру. Така сама ситуація виникла на початку 1941р. в Румунії, коли посилився конфлікт між Антонеску та «Залізною гвардією», унаслідок якого понад 300 легіонерів утекли до Німеччини та згодом опинилися у німецьких концтаборах (лідер «Залізної гвардії» Хорія Сіма став в’язнем Целленбау, де його утримували в тому ж бараку для спецв’язнів, що й Бандеру).
Ідеологи ОУН, особливо у двадцятих роках, стверджували, що цю організацію, через її національні традиції та мовно-культурні аспекти, не можна розглядати як типовий фашистський рух. Наведені аргументи, однак, були дуже характерною ознакою риторики «малих» фашистських організацій, зокрема усташів, партії Глінки та «Залізної гвардії».
Українські націоналісти насправді були незалежні — у сенсі боротьби за незалежність і державу, яка мала б стати незалежною від Польщі, Росії чи СРСР. Однак вони залежали від нацистської Німеччини, без допомоги якої вони не мали перспектив ані на створення своєї держави, ані на її подальше існування. Потребуючи очевидної протекції, ОУН(б) почала діяти в колаборації з нацистською Німеччиною та надалі представляла себе рухом, пов’язаним із нею. Модель української держави, яку розробив у «Націократії» провідний ідеолог ОУН Сціборський, містить більшість ознак, характерних для фашистських держав. У такому вигляді цю концепцію й представило керівництво ОУН(б) на II Великому зборі ОУН у Кракові, що відбувся за кілька місяців до вторгнення Німеччини до СРСР. Керівництво ОУН(б) в загальних рисах бачило незалежну українську державу як етнічно національну державу («Україна — для українців», відповідно до одного з її гасел), тобто така держава повинна була «очиститися» від неукраїнського населення. Із цієї причини ОУН зробила етнічне насильство й культ війни центральними поняттями своєї ідеології. Із цієї ж причини керівництво ОУН(б) об’єднало 1941р. проголошення держави з антиєврейським насильством і знищенням інших етнічних та політичних ворогів. За тим самим принципом ОУН «зачищала» західноукраїнські території від поляків та євреїв, які переховувалися.
Знищення євреїв німцями відповідало очікуванням ОУН(б), оскільки воно допомагало позбавити територію від неукраїнських елементів. Українські поліцейські, які сприяли німцям у знищенні євреїв, на початку 1943 р. перебралися до УПА. Ці люди мали у своєму «арсеналі» практичні навички знищення цілої етнічної групи за короткий проміжок часу. Керівництво ОУН(б) широко застосовувало ці знання, щоб «очистити» Волинь, а потім і Східну Галичину від поляків.
Форми насильства ОУН вказують на те, що ця організація належала радше до більш, а не до менш жорстоких фашистських рухів. Аналогічно концепція «ворога українського народу» й методи масового насильства, які практикували під час знищення неукраїнських жителів «українських територій», дають змогу зробити висновок, що ОУН належала скоріше до більш расистських рухів, аніж до менш.
У цьому контексті постає запитання: чи переставала ОУН бути типово східно— та центральноєвропейським фашистським рухом, і якщо так, то коли це сталося? Чи сталося це після арешту Бандери й відмови Німеччини визнати державу, проголошену ОУН(б) 30 червня 1941р., чи коли ОУН(б) створила УПА (наприкінці 1942 — на початку 1943 р.), чи вже після війни, коли УПА боролася аж до початку п’ятдесятих років проти СРСР, чи ОУН залишається фашистською й дотепер?
Оцінюючи фашистську спрямованість ОУН, ми також повинні враховувати теоретичні концепції, які не дозволяють вважати ОУН типовим фашистським рухом. Пакстон, наприклад, вважав, що фашизм може з’явитися в державі, яка пройшла у своєму розвитку демократичний період (або після періоду розчарування в демократії). Згідно із цією теорією, ми могли би вважати ОУН фашистською організацією, якби погодилися з тим, що у II Речі Посполитій (до Другої світової війни, коли ОУН виникла та діяла) була демократія. Це припущення, однак, не буде безумовно переконливим принаймні з двох причин. По-перше, II Річ Посполита була багатонаціональною державою, якою керували поляки, а не українською державою з демократичною політичною системою. По-друге, про II Річ Посполиту, особливо після coup d’etat Пілсудського 1926 р., важко говорити як про демократію. Пакстон класифікував би ОУН не як типово фашистський рух, а як фашизм, «створений мімікрією», або як один з тих рухів, що запозичили «елементи фашистського декору для того, щоб надати собі аури сили, вітальності та масовості». Згідно з його класифікацією, існує п’ять стадій, та ОУН досягла тільки третьої стадії, до того ж тільки на нетривалий проміжок часу[2393].
За винятком декількох ідеологів, українські екстремістські націоналісти зазвичай не називали себе фашистами, хоча стверджували, що вони пов’язані з іншими фашистськими рухами. У 1918—1945 рр. слово «фашизм» траплялося в українському крайньому правому дискурсі рідше, ніж терміни «український націоналізм» і «революційний націоналізм». Визначення «український націоналізм» стало офіційним маркером, який використовували для позначення руху ОУН, подібно до словосполучень «націонал-соціалізм» та «італійський фашизм», які вживали відповідно.
Бандера й ОУН вважали себе українськими націоналістами, духовно пов’язаними з націонал-соціалістами, італійськими фашистами та іншими схожими рухами, як-от усташі й «Залізна гвардія». Вони не розуміли, що поняття «націоналізм» і «фашизм» є взаємовиключними. Тільки після конфлікту з нацистською Німеччиною, й особливо після того як Німеччина стала програвати війну, лідери ОУН і УПА почали розводити у своїй риториці український націоналізм і фашизм урізнобіч. Утім, як під час, так і після закінчення війни в Бандери та оунівців його фракції не виникало жодної негативної емоції щодо фашизму, хоча згодом він та його прибічники публічно заявляли, що український націоналізм ніколи не був пов’язаний з фашизмом і не мав з ним нічого спільного.
Жоден фашистський рух не обходився без вождя. В українській мові для позначення поняття «вождь» існує два визначення: провідник і вождь. Бандеру зазвичай називали Провідником і зрідка — Вождем. На відміну від Провідника, слово «вождь» звучить як вождь і російською мовою, його вживали стосовно Леніна та Сталіна.
В українській мові у двадцяті й тридцяті роки слово «вождь» асоціювалося з тоталітарними контекстами більшою мірою, ніж слово «Провідник», але ця різниця зникла на межі тридцятих і сорокових років. У довоєнний період УВО й ОУН використовували слово «Провідник», коли йшлося про лідера всієї організації, голови Крайової екзекутиви або командира бойового підрозділу, а слово «вождь» більше пасувало для перекладу слів Duce або Führer. Термін «вождь» згадується в «Націократії» Сціборського, виданій 1935р. З 1938р. — після вбивства Коновальця — керівництво ОУН почало називати «вождем» Мельника.
Молоді ультранаціоналісти, щоб відрізнятися від старшого покоління, називали свого вождя Провідником і підкорялися йому відповідно до принципу фюрерства. Перевага слова «Провідник» полягала в тому, що його не існувало в російській мові, тому Бандеру не можна було сплутати зі Сталіном. Однак під час «Української національної революції» в деяких осередках ОУН(б) Бандеру й надалі називали «вождем», оскільки не знали про тонкощі політики оунівського керівництва.
ОУН(б) прагнула зробити Бандеру Провідником української держави, яку вдалося проголосити, але не вийшло відстояти. Слово «Провідник» було в обігу й під час війни. Коли нацистська Німеччина почала програвати війну, у керівництві ОУН і УПА офіційно відмежувалися від фашизму та почали взагалі заперечувати, що оунівці будь-коли були фашистами, замінивши принцип фюрерства, який втілювався в постаті Провідника, на правління тріумвірату. Але віддані Бандері українські націоналісти й далі вважали його своїм Провідником, що було характерним і для періоду «холодної війни». Назва «Провідник» остаточно утвердилася стосовно Бандери після його загибелі: він став легендарним вождем руху. Початок цьому поклали члени української діаспори, а потім таку тенденцію підхопили прихильники Бандери, які проживали на території пострадянської України. Ці люди вшановували Провідника, але це не свідчить про те, що вони вважали його фашистським вождем. Коли вони вживали це слово, то зазвичай мали на увазі вождя руху, який намагався звільнити Україну від німецької та радянської окупації. Вони вшановували
Бандеру як символ «визвольної боротьби», часто не знаючи як про реальне значення цього визначення, так і про історію його руху.
Розглядаючи діяльність Бандери та його культ у контексті фашизму, ми також повинні порушити питання, пов’язані з українським неофашизмом. Епоха фашизму «офіційно» закінчилася із завершенням Другої світової та поразкою нацистської Німеччини й фашистської Італії, а також із крахом інших фашистських рухів та режимів. Злодіяння нацистів і подібних рухів повністю дискредитували фашизм, але після війни фашисти не зникли й не перетворились на демократів.
Розростання культу Бандери після його вбивства не перетворило українську діаспору, а потім і всіх пострадянських українців на фашистів. Утім, саме ті спільноти, які в роки «холодної війни» та після розпаду СРСР возвеличували Бандеру, зрештою й розробили позитивні форми пам’яті про легендарного Провідника та його рух. Для цих людей Бандера та ОУН стали головними компонентами їхньої ідентичності. У таких умовах вони принципово відмовлялися розглядати історію свого руху під критичним кутом. У результаті комеморації та звеличування Бандери не дозволили добі фашизму відійти в історію.
Пакстон припустив, що організації, які нині «імітують екзотичні кольорові сорочки попереднього покоління», — не найцікавіші явища. За його словами, «новий функціональний еквівалент фашизму, імовірно, спрацював би якнайкраще, як указував і Джордж Орвелл, якби був одягнений у традиційний патріотичний одяг свого місця й часу». Це апо-каліптичне припущення, схоже, матеріалізується сьогодні в сучасній Західній Україні, де молоді прихильники Бандери та дивізії СС «Галичина» носять патріотичне вбрання (вишиванки та інші види національного одягу), демонструють фашистські салюти під час проведення своїх «патріотичних» заходів, організованих на честь Бандери, та вигукують різні фашистські та неофашистські гасла[2394].
