Посмертна слава
Дві капсули з ціанідом, які західноукраїнський агент КДБ Богдан Сташинський вистрілив в обличчя Бандері близько 13:00 15 жовтня 1959р., ознаменували початок періоду бурхливої посмертної слави Провідника. Газети ОУН(б) — «Шлях перемоги», «Гомін України» та «Українська думка» — друкувалися протягом декількох тижнів у жалобному оформленні, називаючи Бандеру героєм і мучеником, який загинув за Україну. На похорон Бандери в Мюнхені прийшло близько 1500 людей. Жалобні заходи відбулися і в низці інших країн — Аргентині, Австралії, Австрії, Бельгії, Бразилії, Канаді, Франції, Великій Британії, ФРН, Новій Зеландії та США.
Глобалізація посмертної слави Провідника відбулася завдяки умовам, які виникли на межі сорокових і п’ятдесятих років у зв’язку з переселенням DPs. Естафету плекання культу Бандери молодому поколінню передали ветерани ОУН, УПА та дивізії СС «Галичина». У спільнотах націоналістичної діаспори цей культ практикувався аж до розпаду СРСР, а в деяких з них зберігається до часу написання цього дослідження.
Громади діаспори, серед членів яких були люди, що захоплювалися Провідником у тридцятих і сорокових роках, почали влаштовувати глибоко ритуалізовані комеморації Бандери, що знову перетворило їх на «харизматичні спільноти». Комеморації зазвичай складалися з релігійної частини (панахиди) й політичних зборів; під час таких заходів межа між релігією та націоналізмом суттєво розмивалася, а ще одним важливим компонентом у цій суміші була антирадянщина. Популяризації культу Бандери сприяли й антирадянські демонстрації, які регулярно влаштовували в Лондоні, Оттаві та Вашингтоні. Члени «харизматичної спільноти» здійснювали символічне паломництво до могили Бандери в Мюнхені (Мекки бандерівців). Перед житловим будинком, у якому вбили Провідника, вони регулярно спалювали радянські прапори. Наприкінці 1959 р. прибічники Бандери також оплакували та звеличували хорватського Poglavnik’a Павелича, який помер за два місяці після загибелі Бандери. Комеморації Бандери також відбувалися в поєднанні з різними мілітаристськими й релігійними заходами дивізії СС «Галичина» та УПА, зі святами Зброї та Покрови Пресвятої Богородиці.
Про культ Бандери свідчать відкриття на його честь музеїв, перший з яких відчинив свої двері в Ноттінгемі (згодом його перевезли в Лондон). У широкій експозиції цього музею добре проглядається вшанування Бандери як духовного лідера ОУН-УПА та символу української «визвольної боротьби», як героя та мученика, що боровся й загинув за Україну. Організатори музею не мали на меті детально знайомити відвідувачів з обставинами життя Бандери чи з практикою українського геноцидного націоналізму. Музей створили для уславлення та сакралізації Провідника — розповіді про «трагічну», але «героїчну» боротьбу представників його покоління. Натхненники музею провели несподіваний зв’язок між Бандерою та УПА. Бандера ніколи не вступав до лав цієї армії, проте тема УПА стала однією з провідних в експозиції музею й на це було своє пояснення: численні партизани УПА вважали Бандеру духовним лідером українського революційно-націоналістичного руху та щільно солідаризувалися з ним через це. Варто зазначити, що основним завданням виразної експозиції УПА в музеї Бандери, мабуть, є заперечення (або затінення) злочинів УПА шляхом віктимізації та возвеличення Бандери. У музеї загалом ігнорується тема Голокосту та причетності до нього українців. Під час перегляду експозиції з фотографіями українських в’язнів Аушвіцу може скластися враження, що в цьому концтаборі утримували та знищували тільки членів ОУН(б). Подібним чином українсько-єврейські відносини років війни витлумачено і в публікаціях Петра Мірчука. Цей перший агіограф Бандери став прикладом для всіх наступних, що успадкували від нього стратегію заперечення причетності українців до Голокосту та інших злочинів, скоєних українськими націоналістами.
До створення апологетичного та панегіричного наративу стосовно Бандери та його «визвольного руху» доклали зусиль не тільки націоналістичні фанатики, непохитні прибічники Бандери та крайні праві діячі, а й низка вчених, які працювали в університетах Канади, Німеччини, Франції, США та інших країн. Деякі з них, зокрема Тарас Гунчак, Петро Потічний та Володимир Косик, були ветеранами ОУН чи УПА. Не зовсім критично до предмета свого дослідження ставився і Джон Армстронг, перший професійний історик, який досліджував діяльність українських націоналістів. З різних причин він не включив до своїх праць інформації про погроми 1941р., етнічні чистки 1943—1944 рр., знищення євреїв та низки інших аспектів, які, безумовно, слід було врахувати під час написання історії діяльності цього руху. Армстронг, як і багато інших істориків того часу, спирався тільки на українські та німецькі джерела. Свідчення жертв, які постраждали від терору ОУН і УПА, він ігнорував. Крім того, на нього, схоже, вплинув процес (що відбувся в роки «холодної війни») відродження національних наративів тих держав, у яких 1944р. було насильно встановлено прокомуністичні режими. Із цих та інших причин автор першої вичерпної монографії про діяльність українських націоналістів сформулював низку помилкових висновків, до яких історики поставилися без належної критичної уваги як відразу після виходу його праці, так і надалі. Не тільки українські націоналісти (як, приміром, Донцов, який дав схвальну оцінку Армстронгу у своїй передмові до книжки Стецька «30 червня 1941»), а й політично немотивовані професійні історики сприймали його дослідження як академічний та об’єктивний стандарт — достовірну монографію про діяльність українських націоналістів у роки війни[2395].
Багато галицьких українців, які покинули Україну у воєнний та повоєнний час, у період «холодної війни» облаштувалися в західних університетах та отримали, таким чином, змогу відкрити для себе справжні демократичні цінності і, відповідно, переосмислити геноцидний націоналізм. Однак більшість таких українських інтелектуалів воліла зводити у своїх працях ідеологічні перепони. Старанно захищаючи свої націоналістичні ідеї, вони подавали їх як патріотичні традиції або антикомуністичні переконання. Ці люди не мали на меті по-справжньому досліджувати події років війни, український фашизм і Голокост. Натомість вони ігнорували ці теми чи писали апологетичні праці, що викривляли історію, у яких українські націоналісти поставали антинімецькими та антирадянськими борцями за свободу. Окремим представником цієї групи був Іван Лисяк-Рудницький. Історик та свідок сучасності одночасно, він радше переосмислив, ніж дослідив діяльність ОУН. З діячами цього руху він був знайомий ще до еміграції та не відчував до них симпатії.
Проте Лисяк-Рудницький у повоєнний час, судячи з усього, не виступав проти співпраці з такими людьми, як Кубійович. Колишній лідер УЦК був, на його погляд, поміркованішою й раціональнішою людиною, ніж Бандера. Питання, чи варто згадувати те, чим займався Кубійович під час війни, для Лисяка-Рудницького не важило нічого — для нього мало значення те, що ця людина опікувалася виданням «Енциклопедії Українознавства» та іншими важливими проектами.
Культ Бандери, що поширився в роки «холодної війни», був типовим крайнім правим націоналістичним і неофашистським культом, попри це звичайних українців діаспори ці обставини не насторожували й вони охоче брали участь у діяльності «харизматичних спільнот», які влаштовували відповідні комеморації. Одні з них вшановували Бандеру, тому що захоплювалися Провідником ще під час Варшавського та Львівського судових процесів (інші — пам’ятали його за подіями 1941р.). Ще хтось підтримував культ Бандери тому, що був українським патріотом і виконання ритуалів на честь Бандери та «борців за свободу» УПА сприймав як ефективний спосіб протесту проти радянського режиму.
Молодих людей, які виросли в діаспорі, залучали до культу Бандери їхні батьки, друзі або молодіжні організації, зокрема СУМ і «Пласт». Безумовно, частина представників «харизматично! спільноти», — принаймні ті з них, хто свого часу належав до лав ОУН та УПА й був причетним до Голокосту або співпрацював з німцями в роки війни, — була добре обізнана як про злочини українських націоналістів-революціонерів, так і про фашизацію руху та колабораціонізм. Вони також розуміли, що комеморації Бандери та вшанування його як українського національного героя і жертви радянського режиму — слушний спосіб відсунути на задній план питання щодо злочинів ОУН та УПА, так само як інші «незручні» моменти з історії ОУН. Утім, деякі представники українських громад, можливо, не знали про злодіяння ОУН та УПА, тому що Армстронг та інші історики не розглядали ці аспекти у своїх дослідженнях, а от існування культу Бандери дозволяло припустити як самозрозумілу річ, що герої та мученики не вбивали мирних мешканців і не співпрацювали з нацистами.
У повоєнний час не тільки крайні праві кола української діаспори, а й багато інших антирадянських груп, зокрема й провідні політики найбільших і найвпливовіших держав Західного блоку, називали лідерів ОУН(б) антирадянськими «борцями за свободу». У п’ятдесятих Бандера давав інтерв’ю на радіо, де запевняв західнонімецьку аудиторію, що ОУН і УПА складається з патріотичних борців за свободу, які воювали проти нацистського режиму й далі ведуть боротьбу з радянським режимом.
Стецька, який у своїх листах закликав Führer’а, Duce, Poglavnik’a та Caudillo визнати проголошену українську державу, 1966 р. оголосили Почесним громадянином канадського м. Вінніпег. 1983 р. його запросили в Капітолій та Білий дім, де «останнього прем’єра вільної української держави» приймали Джордж Буш і Рональд Рейган. 11 липня 1982 р., під час «Тижня поневолених народів», над Капітолієм США майорів (символізуючи свободу й демократію, та аж ніяк не етнічну чистку й геноцидний фашизм) червоно-чорний прапор ОУН(б), офіційно прийнятий цією організацією 1941р. Ніхто не розумів, що це був той самий прапор, який у липні 1941-го підіймали над мерією Львова та іншими установами, і що ті, для кого цей стяг мав значення, переслідували та вбивали мирне єврейське населення.
Образ Бандери, який створювала радянська пропаганда, був цілковито протилежний до того, який створювала українська діаспора. Ворожий радянський наратив обурював емігрантів та опосередковано сприяв ради-калізації їхніх правих кіл, зокрема зміцненню культу Бандери. Згідно з радянською ідеологією, Бандера та його прибічники зрадили український народ так само, як Власов і його рух зрадили російський. Радянська пропаганда надала терміну «бандерівці» нових конотацій. Якщо від початку словом «бандерівець» називали «убивць» (як це було у вжитку поміж поляків та євреїв, що 1943—1944 рр. зазнали від ОУН та УПА масового насильства), то надалі воно почало означати — «зрадник», «бандит», «фашист» й «капіталіст».
