Дискусії про Бандеру, які відбулися у 2009—2010 рр., продемонстрували зрештою, що не тільки українські націоналісти, а й багато українських «ліберальних» та «прогресивних» інтелектуалів не убезпечені від впливу культу Бандери та з різних причин відмовляються помічати наукові дослідження, присвячені діяльності українських націоналістів. З одного боку, деякі із цих інтелектуалів критикують істориків-націо-налістів та крайніх правих діячів, зокрема В’ятровича та Тягнибока. З другого, — вони пропагують і легітимізують культ Бандери, але діють добірнішим способом. На відміну від В’ятровича та Тягнибока, які підтримують крайній правий націоналістичний культ Бандери, «ліберальні» інтелектуали голосують за культ людини, яка в їхніх очах символізує опір. Деякі з них під час цих дискусій захищали Бандеру як «незручного героя». Інші стверджували, що Бандера є елементом «регіонального плюралізму символів» або невід’ємною частиною української колективної ідентичності.
Питання про те, чи були політичні конфлікти у 2013—2014 рр. та громадянський конфлікт 2014р. якимось чином пов’язані з культом Бандери та апологетичним ставленням деяких верств українського суспільства до екстремістського українського націоналізму, не є предметом цього дослідження, але його варто обговорити, оскільки ці тривожні події мають для українського суспільства й держави катастрофічні наслідки. Було б неправильно припускати, що до цього насильства призвели виключно або передусім культ Бандери чи апологетичне ставлення до українського націоналістичного руху. Таке припущення викривило б різноманіття культурних і політичних відносин, що існують між «західними» та «східними» українцями, а також між Україною й Росією та призвело б до ігнорування труднощів політичної ситуації, яка склалася в Україні, реабілітуючи тим самим політику Володимира Путіна та інших зацікавлених сторін. Проте саме зростання націоналізму, притаманне насамперед Західній Україні, разом з очевидною нездатністю переосмислити значення постаті Бандери та його епохи, сприяли поляризації та радикалізації умонастроїв пострадянської України. У Західній Україні цей процес утілився у зведенні пам’ятників Бандері та іншим націоналістам; а на Сході країни — у збереженні пам’ятників Леніну та іншим радянським діячам, а також у спорудженні нових пам’ятників Сталіну. Однак варто врахувати, що в актуальний період у культурному, інтелектуальному й політичному житті України демократія та концепція громадянського суспільства не відіграють суттєвої ролі, а іноді їх плутають з націоналізмом та іншими формами екстремізму.
Нездатність до скорботи. Брак емпатії
Сакралізація. Травма
Перші відкриті дискусії про Бандеру, які відбулися у 2009-2010рр., показали, що такі теми, як діяльність Бандери та ОУН-УПА, Голокост і причетність до нього українців, можуть бути предметом вільного обговорення, але цей досвід також продемонстрував, що українські інтелектуали не готові переосмислювати своє ставлення до вищезгаданих питань.
Одна з важливих причин, чому українці не можуть переосмислити «незручні» моменти вітчизняної історії, полягає в тому, що для того, щоб цей процес відбувся, до жертв українських націоналістів потрібно відчувати емпатію — співчувати їм — і через жаль намагатися усвідомити всі аспекти української національної історії. Утім, така емпатія не може з’явитися за умов, коли культ Бандери й уславлення (навіть сакралізація) виконавців злочинів де-факто легітимізують політику геноциду, а жертв ОУН і УПА оголошують винними у своїй загибелі. Таке мислення водночас применшує, заперечує та прославляє злочини ОУН і УПА, пропонуючи українцям солідаризуватися зі злочинцями, які стали в пострадянському дискурсі «народними героями», «вічними героями» або «героями України». Виникнення таких соціальних обставин пов’язане з існуванням коаліції мовчання, іншими словами, — коаліції колективного і, можливо, навіть організованого заперечення. Утім, ці процеси розвиваються значною мірою неусвідомлено, що дає можливість порівнювати їх із ситуацією, яка склалася в Німеччині в перші повоєнні десятиріччя. Як наслідок, тих поодиноких людей, які не захоплюються злочинцями та співчувають жертвам українських націоналістів, засуджують та дискредитують.
Цікаво відзначити, що в пострадянській Україні деякі вчені, переважно «ліберали», виказують емпатію радше польським, ніж єврейським та українським жертвам масового насильства ОУН-УПА. Ці інтелектуали не заперечують того факту, що українські націоналісти вбивали польських мирних жителів. Але вони не можуть визнати й заявити, що ті самі люди з аналогічних причин убили значну кількість євреїв та українців. Тільки частково цей феномен можна пояснити тим, що етнічні чистки поляків краще досліджені, ніж оунівський терор проти євреїв та українців. Кілька науковців вивчили ці питання досить ґрунтовно, і всі головні висновки відомі досить давно. Однак причини заперечення масового насильства проти євреїв та українців, зважаючи на все, відрізняються одна від одної. У той час як причиною заперечення насильства проти євреїв, мабуть, усе-таки є націоналізм, що глибоко вкорінився в українській науковій і політичній культурі, у випадку насильства проти українців заперечення пов’язане з почуттям глибокого сорому за «національних героїв», які вбивали членів своєї ж етнічної групи.
Цілком очевидно, що ретельна й тривала націоналістична сакралізація Провідника та його руху була б набагато складнішою, якби жителі Західної України не стикнулися свого часу з радянською окупацією та подальшими терором і пропагандою. Радянський режим не тільки завдавав руйнівних ударів по ОУН і УПА, а й повсюдно піддавав жорстоким переслідуванням мирне населення Західної України. Майже кожна родина в Східній Галичині та на Волині так чи інакше постраждала від радянського терору. Багатьох людей, які підтримували УПА (або яких у цьому лише звинувачували), було вбито, заарештовано або депортовано в ГУЛАГ. За таких умов для українців Східної Галичини (меншою мірою — і Волині) Бандера та його прибічники стали символом опору радянському режиму.
Вшанування Бандери не як «фашиста», а як символу «опору» — результат пострадянської патріотичної сакралізації Провідника та його руху. Такий підхід дає змогу складати шану Бандері, уникаючи при цьому звинувачень у схваленні його діяльності чи солідаризації з його геноцидними ідеями. А отже, той, хто має позитивне емоційне ставлення до Бандери, вшановує його тільки тому, що Бандера протистояв СРСР, а не тому, що він намагався встановити в Україні фашистську диктатуру або закликав до знищення етнічних та політичних «ворогів українського народу». Такий підхід також передбачає, що про ОУН і УПА, символом яких став Бандера, згадують тільки як про рухи, які чинили опір СРСР і нацистській Німеччині, а не як про рухи, які наслідували фашизм, запозичували його ідеї та, врешті, знищили на західноукраїнських територіях понад 100 тис. людей різних національностей. Така форма пам’яті про Бандеру та його рух робить процес примирення з українським минулим неможливим. Опосередковано це означає заперечення Голокосту (через заперечення причетності до нього українців) та неповагу до жертв українських націоналістів.
Процес узяття відповідальності за власну історію — це процес зцілення суспільства, внаслідок якого суспільство переходить з посттравматичного стану до стану усвідомлення всіх аспектів свого минулого. У цьому сенсі культ Бандери не тільки є історичною проблемою, а й має соціологічно-психологічний вимір. В українському суспільстві виникла ситуація, коли одна українська травма пригнічує іншу.
Знищення українськими націоналістами поляків, євреїв та українців спровокувало в жителів західноукраїнських областей появу класичної травми злочинця. За цією травмою виникла ще одна — травма жертви радянського терору. У повоєнні десятиліття українці або не мали можливості примиритися зі своєю історією, або свідомо відмовлялися це робити. Вони не мали змоги тужити — ні у випадку травми злочинця, ні у випадку травми жертви. До розпаду СРСР такі хвилювання, у кожному з випадків, були блоковані або радянською політикою пам’яті, або дискурсом діаспори. Після розпаду СРСР культ Бандери витіснив пам’ять про злочини, скоєні ОУН і УПА, а на передній план вийшли страждання, які українці зазнали від радянського режиму.
Щораз більша кількість українських істориків усвідомлює «неприємні» елементи української історії та висловлює стурбованість у зв’язку з повсюдним і ритуалізованим запереченням злочинів ОУН і УПА. Однак культурний і соціально-політичний тиск не дає змоги багатьом українським інтелектуалам відкрито висловлювати свою думку та змушує їх виражати тільки ті релятивізовані погляди, які вважаються доцільними в українському контексті. Через подібні причини ці вчені, побоюючись колективного осуду своїх колег, друзів чи родичів, не бажають вивчати діяльність українських націоналістів та друкувати праці, які було б написано в правдивій та не апологетичній манері. З тієї ж причини деякі з них публічно засуджують критичні дослідження, присвячені діяльності українських націоналістів та причетності українців до Голокосту.
Протягом двох десятиліть після розпаду СРСР різні групи українського суспільства, а також низка неукраїнських істориків, які симпатизували українському націоналізму, розробили цілий спектр методів, покликаних захистити націоналістичний дискурс. Такі напрацювання запроваджено з метою дискредитації вчених, які вивчають український екстремістський націоналізм і які розкривають у своїх працях нові аспекти націоналістичного викривлення української історії. Спектр цих методик широкий та різноманітний, і всі вони були відомі й до цього. їхній арсенал традиційцно оголюється під час дискусій, у яких на карту ставлять «честь нації». Учених, які досліджують цю тему, можуть, наприклад, звинуватити в тому, що вони використовують «неправильну методологію» або «не досить освічені». Також такі дослідники можуть мати «погані наміри» стосовно українців, або вони можуть зумисне вивчати діяльність ОУН та УПА тільки в контексті дослідження Голокосту й фашизму, а не в контексті дослідження української історії чи українського руху опору. Усі справжні та приписані помилки, які трапляються в таких працях, подаються як злочин проти науки, що робиться як задля того, щоб дискредитувати таких істориків і тим самим захистити «добре ім’я народу», так і задля підтримки гарних стосунків з українськими колегами.
