* * *
Серед друзів і рідних Зеленського думки щодо Помаранчевої революції та її лідерів не збігалися. Батьки голосували за Януковича[65], тоді як комедійна команда сприймала поглиблення розколу між східними й західними регіонами як серйозну професійну дилему. Невдовзі після Помаранчевої революції у них була запланована прем’єра нового естрадного шоу, «Вечірній квартал», основою якого мала стати політична комедія. Вони не могли собі дозволити відштовхнути чи образити жодну зі сторін національного поділу. Проєкт мав фінансову підтримку від партнерів з Росії та України, і команда хотіла охопити авдиторію обох країн. Прем’єра відбулася 2005 року, і перший випуск продемонстрував, що політичні погляди Зеленського не надто відрізняються від поглядів його батьків. Він також ріс у робітничому місті, розмовляв російською. Нехай за роки виступів у Москві Зеленський не раз наштовхувався на скляну стелю через упередження щодо українців, він усе одно вірив, що дві країни пов’язані — на щастя чи на жаль — спільною культурою та історією.
Реагуючи на Помаранчеву революцію як комік, він критикував обидві сторони, хоча й не з однаковою силою. На прем’єрі шоу Пікалов представив бездоганну пародію на Януковича; точно передав його співучу простакувату манеру мови, застиглий погляд — індикатор того, що герой сушить голову. Однак пародія була незлобива, майже приязна порівняно із жорсткою критикою щойно призначеної на посаду прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, ікони Помаранчевої революції. Роль Тимошенко виконував сам Зеленський. Одразу після вступних сценок він разом з трьома іншими учасниками команди переодягнувся у костюм Тимошенко: на головах — драні коси, уздовж рукавів — помаранчеві смуги з англійським словом revolution.
— Ой, Путін, жити без тебе не можу, — наспівувала четвірка молодиків. — Та без твого кохання потрапляю в НАТО[66].
Гумор був грубий, але й талановитий — у тому сенсі, що артисти майстерно балансували на політичному канаті. Вони не ставали на позицію жодної зі сторін Помаранчевої революції. Натомість націлювалися на її героїню, яку зображували лицемірною опортуністкою, готовою змінювати свою прихильність зі сходу на захід і знову на схід. П’ятнадцять років по тому, коли Тимошенко цілком несподівано для себе постане проти Зеленського на президентських виборах і програє, вона все ще плекатиме образу. Однак, коли шоу вийшло в ефір уперше, воно ще не було заявою про політичні амбіції. Лише показало, що у своїх виступах не потуратиме жодному політику, навіть можновладному та популярному.
— Ми завжди реагували на політичні події, але спиралися на думки народу, — пояснювала мені Олена. — Ми не були політичними експертами. Жартували про те, що люди обговорюють на кухнях. Дивилися на політичну арену ззовні, і то не надто глибоко.
Не всі матеріали «Вечірнього кварталу», який транслювався на цілу країну щосуботи у прайм-тайм, стосувалися політики. Грали також грубий фарс, сороміцькі жарти, пародії на знаменитостей. Утім, найвидатнішими номерами були ті, в яких кепкували з можновладців. Не щадили жодного. В одному з номерів зіграли усіх головних персонажів Помаранчевої революції, які страждають на амнезію та не можуть пригадати, хто з них президент. В основі лежав стереотип, старий, як сама сатира: політики не мають принципів, лише жагу до влади. Батьки Зеленського дивилися ці жарти по телевізору зі своєї старої криворізької квартири та тривожилися, що зухвалість створить синові проблеми з владою.
— Було лячно, дуже лячно, — згадувала пізніше мама Римма. — Чоловік був проти, постійно закликав: «Вова, годі, припиніть жартувати з президента!»[67].
Молодші глядачі, які позбулися радянського інстинкту благоговіння перед державою, вважали таку сатиру вкрай смішною. Шоу мало шалений успіх, і за кілька років продюсерська компанія Зеленського стала об’єктом заздрощів у телевізійній індустрії України. Вона випускала ситкоми й романтичні комедії, реаліті та кулінарні шоу, програми стендапу й конкурси пісень. Зеленський працював над українською версією «Танців з зірками», спершу як учасник (він виграв), пізніше як продюсер. Крім появи на екранах, команда їздила з естрадними шоу на гастролі Україною і Росією, мала аншлаги у театрах і бенкетних залах.
— Двічі чи тричі ми в дорозі ледь не померли, — повідав мені Пікалов.
Якось у сорокаградусний мороз їхній гастрольний автобус зламався невідомо де. Іншим разом, у російському Нижньому Новгороді у натовпі зчинилася різанина, і артистів втягнули у сутичку.
— Якимось чином ми завжди виходили сухими з води, — констатував Пікалов.
Хоча він пам’ятає, як казав Зеленському: «Ти живеш під щасливою зорею. Дивися, щоб одного дня вона від тебе не відвернулася».
— Єдине, що ми могли робити, це молити Бога — нехай не сьогодні; може, завтра.
* * *
До того, як Зеленському 2008 року виповнилося тридцять, успіх студії зробив його багатим. Приблизно тоді ж він зі своїми діловими партнерами, братами Шефірами, почав приховувати статки в офшорах, переважно на Кіпрі, в улюбленій податковій гавані російських і українських еліт[68]. До офшорних компаній текли мільйони доларів, недосяжні для українських податкових інспекторів; здебільшого ці гроші надходили від олігархів — власників телевізійних каналів, які транслювали та фінансували програми Зеленського.
Що більше капіталу він накопичував, то сильніше соромився цієї теми.
— Я не говорю про свої доходи, — сказав колись. — Бо почуваюся дуже ніяково[69].
Він переживав, що через багатство ризикує втратити зв’язок з авдиторією. Люди, які дивилися його шоу та купляли квитки на його фільми, були переважно бідними, принаймні за західними стандартами. Рівень бідності в Україні — один з найвищих у Європі. Мама Зеленського отримувала середньостатистичну пенсію — 1600 гривень щомісяця, це становило близько 200 доларів.
— Люди зубожіли, — відповів Зеленський, коли інтерв’юер запитав про його статки. — Не хочу вражати у болюче місце. Їм і без того важко.
Утім, 2021 року деталі його офшорного багатства оприлюднили в рамках масштабного витоку даних, відомого як Pandora Papers, і Зеленський, що перебував на посаді президента другий рік, був змушений вигадувати якісь незграбні виправдання. Він відкинув відмивання грошей чи ухиляння від сплати податків з тих мільйонів, які заробив у розважальному бізнесі. Проте визнав, що використовував офшори для «захисту» своїх активів від держави.
— Усі телеканали мали компанії в офшорах, — заявив він. — Бо це давало можливість, щоб на тебе політика не впливала[70].
Телевізійна авдиторія Зеленського сягнула мільйонів глядачів, і він дійсно зіткнувся з тиском з боку політиків, яких висміював. Тиск посилився після президентських виборів 2010 року, що стали реваншем за Помаранчеву революцію. Фавориткою перегонів була Юлія Тимошенко, яка обіцяла продовжити інтеграцію України із Заходом. Однак Янукович теж балотувався, і цього разу Кремль посилив підтримку: долучив групу дружніх мільярдерів, які мали забезпечити Януковичу шлях до влади. Один з них найняв команду соціологів та іміджмейкерів, щоб відшліфувати передвиборчі тези Януковича; інші використовували свої телеканали, щоб доносити ці тези до виборців. У промовах і телевізійних виступах Янукович стверджував, що після Помаранчевої революції Україна збилася зі шляху, що їй потрібно повернутися на правильний курс, відновити зв’язки з Росією та поважати права російськомовних на сході й півдні України. Ці тези відверто провокували розлад і не намагалися апелювати до західних регіонів країни, де здебільшого розмовляли українською та не хотіли мати з Росією справ. Штаб Януковича провів масштабне опитування і розрахував, що обіцянка економічного зростання та звернення до російського трайбалізму принесуть достатньо голосів на сході й півдні та схилять шальки терезів на користь їхнього кандидата. Стратегія спрацювала.
Коли стали відомі результати, електоральна мапа виявилася поділеною посередині. Західні регіони країни переважну більшість голосів віддали за Юлію Тимошенко. Однак найбільш густонаселені області на сході й півдні забезпечили Януковичу перемогу з невеликою перевагою; міжнародні спостерігачі визнали вибори вільними й чесними[71]. Для Путіна це був тріумф. Щоб відігратися за приниження Помаранчевої революції, знадобилося лише кілька років терпіння і деякі розумні інвестиції відданих олігархів. Кандидат Кремля тепер правив усією Україною, поставлений до влади без кровопролиття, вірний і легітимний. Як сказав Путін під час зустрічі з Януковичем того літа, відносини між Росією та Україною «набули характеру стратегічного партнерства», а між їхніми військовими встановилася «атмосфера співробітництва». Для забезпечення своєї популярності вдома Янукович користувався підтримкою найбільших медіамагнатів України, чиї телеканали продовжували агітувати за нього, а в багатьох питаннях — за Росію.
Один з таких телеканалів, «Інтер», на той час був роботодавцем Зеленського і надсилав зарплату в його продюсерську компанію та на її офшорні рахунки. Після виборів Янукович винагородив власника каналу однією з найпривабливіших посад у своїй адміністрації — голови Служби безпеки України. Наступного року Зеленський став генеральним продюсером «Інтера», відповідальним за всі програми, окрім новин.
— Я постійно мав конфлікти з новинами, — зізнавався він.
Вони вимагали від Зеленського пом’якшити сатиру «Вечірнього кварталу» і триматися далі від політики. Один із союзників Януковича навіть спробував купити відданість Зеленського. Ціна, за словами останнього, становила 100 мільйонів доларів[72].
— Я на це не пристав. Я ж не хворий головою, — казав Зеленський. — Моє життя, моя репутація і моя родина набагато дорожчі за ту суму.
На другий рік президентства Януковича Зеленський вирішив перевести свої програми до іншого каналу. Інтриги на «Інтері», пояснив він, робили роботу там «фізично неможливою». Утім, його команда й надалі виступала перед політичними елітами, зокрема, й перед Януковичем і представниками його оточення, які платили понад 20 тисяч доларів за приватне шоу на своїй вечірці. Зеленський не любив цих виступів. Коли виходив на сцену, він жадав сміху юрби, а не дзенькання виделок і ножів об тонку порцеляну.
Багатство, накопичене Януковичем, було винятковим навіть за пишними мірками східноєвропейських плутократів. Пізніше прокурори заявлять, що за чотири роки при владі він зі своїми прибічниками перевів на офшорні рахунки цілих 100 мільярдів доларів — суму, яка дорівнює майже половині загального обсягу виробництва України за рік до повалення Януковича[73]. База підтримки Януковича на сході країни отримала значний приплив державних інвестицій. Донецьк, найбільше місто Донбасу, отримав новий міжнародний аеропорт саме вчасно для прийняття чемпіонату Європи з футболу 2012 року, що дало Януковичу змогу відчути смак міжнародного авторитету й визнання. Головні союзники президента отримали чільні посади по всій країні, заповнили вищі лави поліції, служби безпеки та суду, який негайно відправив давню суперницю Януковича, Юлію Тимошенко, за ґрати за зловживання службовим становищем. З рідного Януковичу Донбасу походило так багато посадовців, що про це почав гуляти анекдот. Спить на вулиці у східній Україні бездомний чоловік. Під’їжджає поліція та затягує його до мікроавтобуса. «Куди ви мене везете?!» — кричить безхатько. «До західної України. Там місце мера звільнилося». Влітку 2012 року Янукович почувався на своїй посаді настільки безпечно, що погодився на інтерв’ю західній пресі[74]. Тож одного червневого дня помічники Януковича провели мене до нього у президентський Офіс на вулиці Банковій, де я пізніше зустрінуся з президентом Зеленським.
