Українські націоналісти намагалися використати ситуацію собі на користь та почали називати польські школи інструментом полонізації — місцем виховання «зрадників українського народу». У бюлетені ОУН пояснювалось: «Поляки хочуть через школу і при помочі вчителів зробити з Вас вірних рабів, слухняних і покірливих горожан Польщі; вони хочуть Вас навчити ненавидіти все українське й кохати все польське. Вони хочуть зробити Вас зрадниками Українського Народу… Тому не дайте, щоб з Вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх слухняних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України!»[174].
Польських учителів сприймали так само — як інструмент полонізації. Деяких з них залякували, в них навіть стріляли, як це сталося в с. Дибще, коли одна полька приїхала на заміну українському вчителю[175]. Ще одним популярним виявом протесту того часу було осквернення польських державних та національних символів — прапорів та портретів політичних діячів II Речі Посполитої (зокрема, Пілсудського). Така поведінка інколи провокувала подальше насильство, як це трапилося у приміщенні школи в м. Бережани, де члени ОУН розірвали польський прапор та кинули його до вбиральні. Тамтешнього українця, який розкритикував цей акт, пізніше знайшли мертвим. «Патріотичні» демонстрації та інші зібрання також не обходилися без жертв. 1939-го у Бережанах польські школярі організували «похорон України»: вони ходили містом з труною на якій було написано «Україна вмерла». За кілька днів тіла двох поляків, які брали участь у цьому «похороні», було знайдено у річці в передмісті[176].
На території Східної Галичини та Волині кількість поляків складала не більше 30 % загальної кількості населення, проте загалом вони володіли значно більшою частиною земель, ніж українці (чисельність яких на цих землях сягала 60 %). Крім того, з метою укріплення польськості східних регіонів, польська влада роздала великі наділи землі переселенцям — осадникам (osadnicy, пол.), багато з яких були ветеранами Першої світової. Це викликало очевидне невдоволення українських селян, більшість яких володіло маленькими ділянками, попри свої тривалі зусилля їх збільшити[177].
Загалом українці мали дуже вагомі причини обурюватися польськими правителями. Українці вкрай рідко обіймали державні посади, навіть у регіонах, де проживало переважно українське населення. Українську мову польські чиновники вважали нестандартним різновидом польської, а українську культуру — нижчого ґатунку, ніж польська. Українці уникали участі в громадському житті та створювали власні організації й кооперативи, що було реакцією на польський націоналізм та утиски. Здобувши освіту, українці, через свою етнічну належність, здебільшого не могли зробити кар’єру в державних установах чи знайти іншу роботу. Такі фахівці переважно влаштовувалися до українських сільськогосподарських компаній, які приймали на роботу тільки українців. Певною мірою ситуація у колишній Східній Галичині була схожою на державу всередині держави[178].
Щороку 1 листопада у Львові та багатьох інших місцях на заході України між поляками та українцями спалахували сутички. Цього дня українці відзначали проголошення ЗУНР, яка свого часу зазнала поразки від поляків[179]. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1928 р. (за кілька тижнів після того, як Бандера переїхав до Львова) УВО намагалося знищити два пам’ятники, зведені свого часу на честь польських «захисників» Львова. Під час цього інциденту одного поліцейського поранили пострілом з рушниці. Цього дня на будівлях університету, міської ради і на Замковій горі (іл. 30) підняли українські прапори, на яких майоріли літери «УВО»[180]. Ще один стяг націоналісти вивісили над собором Святого Юра, коли там правили панахиду. Після служби відбулася хода центральними вулицями міста, внаслідок чого виникла перестрілка з поліцією. Охоплена помстою, польська молодь розгромила будинки кількох українських установ, зокрема Українського Академічного дому (іл. 53) та друкарні газети «Діло»[181].
Особливо несприятливою для польсько-українських відносин була друга половина тридцятих років, що було пов’язано не тільки з відмовою від Малого Версальського договору та вбивством польського міністра Броніслава Перацького (вчиненого 1934-го членами ОУН), а й з політичними змінами, які відбулися після смерті Пілсудського. Польських та українських політиків, які працювали над нормалізацією двосторонніх відносин, на цей час маргіналізували. Політика Польщі стосовно українців ставала дедалі репресивнішою, а боротьба між українськими та польськими націоналістами — жорстокішою. У жовтні 1938 р. польська поліція запобігла низці демонстрацій, які планувалися на підтримку держави Карпатська Україна. У відповідь українські сільгоспкомпанії відмовилися постачати масло до Львова та інших міст, а українські націоналісти підпалили декілька польських ферм. Польський уряд відреагував на це колективним покаранням — каральними експедиціями проти українських мешканців та масовими арештами. Відповідно до даних українських політиків — наприкінці 1938р. у польських в’язницях перебували близько 30 тис. українців[182].
У якій мірі граничними на той час були настрої з двох боків, можна здогадатися ознайомившись з двома свідченнями, наведеними далі. 1939-го місцеві польські політики у Любліні обговорювали питання «винищення» українців[183]. Німецький журналіст, який навесні того ж року опинився в цьому регіоні, писав, що українське населення сподівається, що незабаром «дядько фюрер» наведе тут лад та вирішить польську проблему[184]. У цьому контектсті привертає увагу той факт, що кількість українців, які брали участь у націоналістичних заходах, різко зросла в останні місяці перед початком Другої світової. 23 травня 1939 р. у соборі Святого Юра відбулася панахида за Коновальцем, у якій взяло участь близько 500 осіб. Через п’ять днів на панахиду до могили Січових стрільців, яку відправляв Іван Гриньох (іл. 24), зібралося 4 тис. осіб. Незабаром відбулася ще одна панахида — на могилах відомих націоналістів Василя Біласа (іл. 25) і Дмитра Данилишина (іл. 26), страчених за вбивство польського політика, та Ольги Басараб (іл. 23), вбитої, як вважалося, польськими слідчими[185].
У другій половині тридцятих років усе більше українців перестали ставитися до ОУН як до ворожої та небезпечної політичної організації. У той же час УНДО та деякі інші українські ненаціоналістичні партії також почали більше довіряти ОУН, хоча від початку двадцятих років вони засуджували терористичні методи як УВО, так згодом і ОУН. Наприкінці тридцятих років більшість українців, які мешкали у Польщі, почали сприймати нацистську Німеччину як можливого визволителя та союзника, що було притаманно оунівцям від початку двадцятих років. Після 1939-го навіть такі демократичні політики, як Василь Мудрий чи Кость Паньківський, які до того засуджували насильство, фашизм та націоналістичну ненависть, почали співпрацювати з нацистською Німеччиною та розглядати ОУН як важливу «визвольну силу»[186]. Оунівець Євген Стахів (іл. 32) у своїх мемуарах зауважив, що перед початком Другої світової всі українські рухи та організації як у вигнанні, так і в II Речі Посполитій, орієнтувалися на нацистську Німеччину. Вони сподівалися, що Німеччина розгромить Польщу та надасть українцям можливість створити державу[187]. Незабаром після Мюнхенської угоди (29 вересня 1938 р.) на тих територіях Чехословаччини, які переважно були заселені русинами — групою, етнічно спорідненою з українцями, — українці спробували утворити державу Карпатська Україна. З проханням визнати та підтримати цю державу українські націоналісти звернулися до німців, але Німеччина не тільки проігнорувала це звернення, а й схвалила подальшу окупацію цих територій угорськими військами. Проте ці обставини не вплинули на позитивне ставлення українських націоналістів до Німеччини[188].
ОУН: расизм, фашизм, революція, насильство й боротьба за українську державу
1920 р. українські ветерани Січових стрільців, серед яких Євген Коновалець (іл.35), Андрій Мельник (іл.34) та Роман Сушко (іл. ЗЗ), заснували у Празі Українську військову організацію (УВО). Метою діяльності цього об’єднання було продовження боротьби за самостійну українську державу, але в результаті УВО стала звичайною терористичною організацією, яка не відігравала ніякої важливої ролі в українському партійно-політичному житті. Питання свого фінансування УВО вирішувала самостійно, виконуючи завдання, пов’язані зі шпигунством на користь інших країн. Ситуація змінилася за кілька років, коли лідери УВО зрозуміли: щоб стати політичною силою, яка домінує, їм треба об’єднатися з іншими правими політичними організаціями та залучити до своїх лав молодь. З цією метою на І Великому зборі ОУН, який відбувся у Відні з 28 січня по 3 лютого 1929р., вони заснували ОУН. У тридцятих роках ОУН підпорядковувалася своєму (головному) керівництву у вигнанні та Крайовій екзекутиві, очільники якої проживали в Польщі[189]. Головною політичною метою як УВО у двадцятих роках, так і ОУН у тридцятих була мобілізація «українських мас» для участі в революції, внаслідок якої мав спалахнути озброєний конфлікт між українцями та їхніми «окупантами».
ОУН вважала, що «тільки національна революція зможе визволити націю від рабства» та надасть українцям можливість «віднайти незалежність та державність»[190]. «Окупантами» українські націоналісти вважали насамперед Польщу та СРСР, а ворогами — всіх неукраїнців, які жили на «українських етнічних територіях», особливо євреїв, поляків та росіян. Українців, які не підтримували прагнення ОУН до проведення державної та ультранаціоналістичної революційної політики етнічної однорідності, також сприймали як ворогів, особливо якщо вони співпрацювали з польською владою. Серед таких ворожих структур було УНДО — найбільша українська партія II Речі Посполитої, яка мала на меті створення української держави законним чином. Утім, не варто забувати, що у цей час між ОУН та правим крилом УНДО існувала неофіційна співпраця[191].
Для досягнення своєї політичної мети ОУН взяла на озброєння дві концепції: «перманентна революція» та «національна революція». Ці два поняття були взаємопов’язані, але не ідентичні. Загалом «перманентну революцію» розуміли як процес підготовки українського народу до «національної революції», що мала стати повстанням чи революційним актом, внаслідок якого ОУН переможе своїх ворогів та створить українську державу[192]. Плануючи революцію, ОУН розраховувала об’єднати представників різних верств суспільства, які б допомогли їй захопити владу. ОУН взяла за приклад досвід різних революційних організацій: польських та російських (ХІХ-ХХст.) та сучасних фашистських й ультранаціоналістичних. ОУН планувала, що після захоплення влади на «українських етнічних територіях» буде створено однопартійну систему, якій підпорядкують всі нелояльні елементи. Передбачалося, що нова влада представлятиме всі соціальні верстви українців (лояльність яких до ОУН буде підсилено спеціальними заходами), а держава, яку ОУН заснує після революції, буде диктаторською. Демократія була для ОУН ворожою та небезпечною політичною системою, якій члени ОУН не довіряли через її ненаціоналістичний характер[193].
