Степан Бандера: человек и миф

Є ще одна причина, чому про цю спробу втечі не надто охоче розповідають прихильники Бандери. Справа в тому, що однією з головних діючих осіб був Зиновій Книш, [1] який потім різко розійшовся з Бандерою. А на той час Книш щойно відбув п'ятирічне ув'язнення, мав певні знайомства, і саме він виходив на зв'язок із сторожем. І саме для нього ця нездійснена спроба мала фатальні наслідки. Сторож, засмучений тим, що такі величезні гроші вислизнули у нього з рук, сп'яну поскаржився своєму другові, той доніс «куди треба», і почалися масові арешти. Ось як про це пізніше згадував Зиновій Книш: «Розправа закінчилася на самого нашого св.Миколая, 19 грудня 1938 р. Так то святий Миколай приніс мені дарунок — вісім років тюрми. Поляки Заборовський і Шерлей дістали присуди менші. А жінку Шерлея, що не мала поняття про справу, засудили тільки за те, що взяла від чоловіка тих п'ятсот злотих, що я дав йому, як завдаток. Всіх ключників, що їх у ході слідства «всипали» Заборовський і Шерлей, звільнили ще в слідстві, але зі служби прогнали. А вони справді нічого не знали».

Невідомо також, чи знав про цю спробу його звільнення сам Степан Бандера.

А зараз нам необхідно на деякий час полишити нашого головного героя в його одиночному ув'язненні і поговорити про подію, яка сталася в тихій маленькій Голландії. 23 травня 1938 р. на вулиці Роттердама пролунав вибух. У кишені людини, яка загинула від вибуху, був паспорт на ім'я Йозефа Новака, але вже другого дня поліції стало відомо, що справжнє ім'я убитого Євген Коновалець. Хто його вбив, поліція не змогла з'ясувати, але члени ОУН не мали сумніву, що це справа спецслужб Москви. Хоча сама Москва ніколи до цього не признавалася. Все той же Володимир Бєляєв у вже згадуваному памфлеті «Останнє сальто «Сірого», написаному через 32 роки після вбивства Євгена Коновальця, подавав таку версію: Коновалець поїхав у Роттердам на зустріч зі своїм довіреним агентом, його смерть стала результатом внутрішніх «розбірок» в ОУН. Як доказ, він пише, що журналістів, які в своїх інформаціях дозволяли собі сумніватися в «московській» версії убивства, позвільнювали з роботи. Далі автор видає такий «пасаж»: «Жителі Львова були вкрай здивовані галантністю польської поліції, яка, чудово знаючи, що Мельник керував організацією, з волі якої було вбито міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, дозволила йому легальний виїзд «для прийняття справ від небіжчика». Тут усе брехня, від першого до останнього слова. Якщо Бєляєв у той час і справді не знав, хто вбив Коновальця, то все останнє він не міг не знати. А саме: що Мельник до 1938 р. не очолював ОУН. Відбувши ще в 20-х рр. 4 роки ув'язнення в польській тюрмі, Андрій Мельник працював головним лісничим у митрополита Андрея Шептицького і 12 років не брав ніякої провідної участі в політичному житті. Він не мав найменшого відношення до вбивства Перацького, бо протягом такого детального слідства поліції це б стало відомо. Мельник отримав закордонний паспорт не для того, щоб перейняти справи «від небіжчика», а щоб поховати свояка: вони з Коновальцем були одружені на сестрах, доньках львівського юриста Федака. Причому паспорт йому видали не так миттєво, бо на похорон він запізнився. І нарешті, з Роттердама він повернувся в Польщу до своєї роботи лісничого. Що ж до того, хто вбив Коновальця, то в цьому злочині зізнався Павло Судоплатов у своїх мемуарах «Спецоперации». Він детально розповів про те, як представився Коновальцеві учасником антирадянської організації в Україні, як втерся до нього у довіру, був з ним у Парижі на могилі Симона Петлюри і навіть узяв грудочку землі з його могили, «щоб відвезти в Україну». А під час чергової зустрічі спокійно вручив Коновальцеві «подарунок з України» — замасковану під коробку цукерок бомбу.

На столику в кімнаті готелю, в якому зупинився Євген Коновалець, прибувши до Роттердама на фатальну зустріч, залишилася єдина річ — невеликий хрест. Той хрест, згідно з переказами, Коновалець отримав від своєї матері, коли йшов на війну, і відтоді завжди мав його з собою. Але на цей раз хрест його не зберіг.

Загибель Євгена Коновальця, та ще й у такий час, коли всім було ясно, що наближаються грізні події, поставила ОУН у дуже складну ситуацію. Євген Коновалець був беззаперечним авторитетом для всіх націоналістів, він був не лише видатним організатором і досвідченим військовиком, а й прекрасним психологом і видатним дипломатом. Умів розбиратися в людях (от лише з Судоплатовим не розібрався, але на фото бачимо такого милого юнака з відвертим поглядом і трішки ніяковою посмішкою, що йому так і хотілося вірити). Коновалець умів усіх погодити між собою і кожному знайти відповідне; місце. Мимоволі дивуєшся, як він зумів створити ОУН, — вливши туди УВО. Такої б мудрості нашим сучасним політикам, щоб об'єднати численні (але малочисельні) партії державницького спрямування.

Після загибелі Євгена Коновальця постало серйозне питання: кому очолити ОУН? Серед провідних кадрів було чимало видатних особистостей. Нині поміж них називають Сціборського, Бандеру, Тимчія-Лопатинського. Але нараз один з найближчих співпрацівників Коновальця Ярослав Барановський оголосив, що в розмові з ним Коновалець назвав своїм спадкоємцем на випадок, якби з ним щось трапилося, Андрія Мельника (таку версію подають прихильники Бандери). Загалом проти цієї кандидатури спочатку не було ніяких заперечень. Андрій Мельник був не лише свояком, а й давнім, ще з часів визвольних змагань, побратимом Євгена Коновальця. Правда, останні роки він був осторонь від націоналістичного руху, але оскільки це була нелегальна діяльність, то широкий загал знав лише, що Андрій Мельник відбув тюремне ув'язнення і не пов'язаний з польськими державними колами. Отож нічого дивного, що Андрій Мельник став Головою Проводу Організації Українських Націоналістів.

Степан Бандера, Голова Проводу ОУН (революційної), 1940 р.

А тепер ми знову можемо повернутися до Степана Бандери. Минають рік за роком, а він все ув'язнений. Переважно в одиночках. «Свєнти кшиж» змінюється Вронками, потім Брестом (тим самим, що його російський письменник С.Смирнов уславив книжкою «Брестська фортеця»). Відомості зі світу доходять до нього дуже скупо, сам він нічого зробити не може. Чи є страшніша кара для діяльної людини, як бездіяльність? І раптом одного дня він чує якийсь незрозумілий гамір у коридорах, грюкіт у двері, нарешті двері камери відчиняються: «Друже Степане, ви вільні!» Можливо, в першу хвилину він запідозрив у тому польську провокацію. Але вже в наступну все стало ясно: почалася війна з німцями, Польща розгромлена, обслуга в'язниці розбіглася. Степан Бандера з групою друзів вирушає пішки додому. Йти доводиться таємно, оскільки поляків нема, але «безгосподарні» землі вже «звільняють» (від кого?) радянські війська, а від радянської влади Степанові Бандері теж нічого хорошого чекати не доводиться, досить хоча б пригадати вбивство Майлова.

По дорозі Степан Бандера зустрічається з діячами ОУН різних рівнів на Волині, Сокальщині, нарешті прибуває до Львова, де вже встановлена радянська влада. У Львові перебуває кілька тижнів, доки не усвідомлює, що тут нічого зробити не зможе, а лише наражається зайве на небезпеку і марнує час. Отже, Степан Бандера нелегально переходить німецько-радянський кордон і прибуває до Кракова.

В усіх радянських виданнях протягом півстоліття писалося про «золотий вересень», про те, що комуністична партія і радянська влада вирішили взяти під свій захист «єдинокровних братів», про ту радість, з якою населення Західної України зустрічало Червону Армію. Насправді все було дещо не так. Найперше, радянський уряд керувався не братською любов'ю до трудового народу Галичини та Волині, а секретним договором Молотова-Ріббентропа. Оригінали цих договорів таки були знайдені в архівах спеціальною комісією за вказівкою останнього генсека СРСР Михайла Горбачова. В деяких місцевостях, де були сильніші прокомуністичні впливи. Червону Армію дійсно зустрічали з хлібом-сіллю, квітами і синьо-жовтими прапорами, але зустрічали переважно насторожено: а що вони нам несуть?

Найперше, що принесли «визволителі» — це поняття дефіциту. Всі приватні магазини були закриті, а державні стояли порожні. Були заборонені всі політичні партії, громадські і культурні організації, припинено вихід усіх часописів, які існували за Польщі. Далі почалися репресії. Людей арештовували і судили за приналежність до ОУН, як це раніше чинили поляки. При тому використовувалися польські архіви. Одним із найбільших у Львові був так званий «процес 59-ти». Саме стільки юнаків та дівчат постали перед судом, з них 42 були засуджені до розстрілу, в тому числі 11 дівчат. Не за те, що вони когось убили чи щось висадили в повітря, а лише тому, що вони визнали свою належність до ОУН. Середній вік підсудних не перевищував 25 років, а наймолодшій ще не виповнилося 16 літ. Коли зараз знайомишся з матеріалами цього процесу, то не може не викликати гірку посмішку наївність і підсудних, і їхніх захисників: вони ще не знали, що таке — радянське правосуддя. Захисник Роман Криштальський вигукнув: «Та це ж цвіт української молоді!» Йому й на думку не спало, що цим він лише обтяжив становище підсудних.

Всього, за дуже неточними даними, у 1939-1941 рр. із Західної України було вивезено за судом і без суду більше мільйона осіб. Коли почалася німецько-радянська війна, в тюрмах Луцька, Дубно, Львова, Золочева, інших міст Волині й Галични були закатовані, розстріляні, закидані гранатами тисячі політичних в'язнів.

Актив ОУН передбачав це, і тому багато хто, не чекаючи приходу Червоної Армії, перебралися на захід. Більшість оселилися довкола Кракова й у самому Кракові. Люди потребували даху над головою, шматка хліба, якоїсь роботи. Потрібна була організація, яка допомогла б цим десяткам тисяч людей, — так виник Український Центральний Комітет, який очолив відомий учений-географ Володимир Кубійович. Це в жодному разі не була політична організація, і Володимир Кубійович намагався утримувати добрі стосунки з німецькою владою, що зовсім не дає права називати його колаборантом. Він рятував людей від голоду, а не раз від тюрми і смерті.

Степан Бандера прибуває у Краків і активно включається в діяльність ОУН, хоча спочатку його становище в організації фактично дещо неокреслене. Так, він колись очолював Крайову Екзекутиву, але ж був засуджений на довічне ув'язнення, і після нього цей пост вже по черзі займали кілька інших людей, зокрема, саме в той час провідником ОУН був Володимир Тимчій-Лопатинський. Проте цей останній визнавав незаперечний авторитет Степана Бандери, очевидно, підтримував усі плани Бандери відносно реорганізації роботи ОУН, бо лише цим можна пояснити, що вони обоє поїхали до Андрія Мельника в Італію.

У них був розроблений план відносно стратегії і тактики ОУН у переддень Другої світової війни (ніхто вже не сумнівався, що вона неминуча). [2]

В тому плані були й суто організаційні питання: переїзд Проводу до нейтральної країни, створення двох запасних керівних центрів (у Європі і за океаном), і питання стратегії — вимога не орієнтуватися на Німеччину, готувати народ України до загального повстання, і часткові питання тактики — протидіяти мобілізації українців, громадян Польщі, до польського війська, яке організовувалося у Франції, підготовка загону для допомоги Фінляндії в її спротиву радянській агресії. Нарешті, були кадрові питання, що мали принципове значення. Учасники Варшавського і Львівського процесів мали серйозні підозри відносно двох членів Проводу ОУН: Ярослава Барановського й Омеляна Сеника. Бандера поставив питання про виведення зі складу Проводу і розслідування їх діяльності.