чекати, що частина її практик, заснованих на запорізькій січовій традицій рано
чи пізно увійшла в конфлікт із алгоритмами функціонування Гетьманщини, як
станової автономії в складі Речі Посполитої. Перш за все, січова традиція була
позбавлена елементів, властивих осідлим суспільствам (кровно-споріднених
зв’язків між членами спільноти, стійкої внутрішньої ієрархії, привілейованих
статусів тощо). По-друге, надзвичайно важливим було те, що в січових козаків
був майже нерозвинений інститут приватної власності (він носив обмежений
характер, поширюючись переважно на рухоме майно) й відповідно не існувало
72 Горобець В. Політична система та інституційна модель Української козацької
держави //Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. — К., 2006. — Т.1. — С.1, 281-324; Горобець В., Чухліб Т. Політико-адміністративний устрій Української держави та її кордони //Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII—XVIII ст. у 2 кн. — К., 2018. — Кн.1. — С. 236-241.
73 Грибовский В. Социальная типология казачьих сообществ //Казачество в
тюркском и славянском мирах. — Казань, 2018. — С. 127-141.
74 Щербак В. Реєстрові козаки на державній службі. — С.73-86; Черкас Б. Козацьке військо до середини XVIІ ст. //Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. — К., 2006. — Т.1. — С.472-480.
65
практики успадкування. Звідси ж походило послідовне уникання січовою
спільнотою писаного права та взагалі писемної культури75.
Всі ці «чужі» для запорожців інститути (родина, приватна власність, право,
суспільні та владні ієрархії) були присутніми в реєстрових козаків, верхівка яких
очолила повстання й новостворену автономію. Їхня наявність загострювала
конфлікт між реєстровим та січовим козацтвом, яке вбачало в перших ренеґатів,
котрі зрадили “справжні” козацькі ідеали й перетворилися на “панів” і “ляхів”.
Водночас, не слід сприймати цей конфлікт виключно як екстернальний поміж
Гетьманщиною та Запорозькою Січчю, хоча він дійсно оприявнився й набув
значної сили під час Руїни. Чимало тих рис січової моделі були представлені в
соціальній свідомості й реєстрового козацтва та його очільників у яких вони
мали статус питомо “козацьких”, “лицарських” чеснот. Знадобиться багато часу,
аби вони трансформувалися в інші, станові лицарські уявлення про державу й
своє місце в ній на що власне піде вся друга половина XVIІ ст. Ще одним полем
конфлікту між січовою традицією та реєстровою була конкуренція в питанні
монополії на насильство: це було змагання між чоловічим військовим союзом,
війна для якого була питомою формою існування, та державою (Гетьманщиною)
для якої ведення війни та використання впорядкованої військової сили було
однією з ознак суверенності.
Інший комплекс проблем полягав у інституційній площині: новостворена
козацьких автономія практично не мала готових взірців для внутрішньої
самоорганізації, окрім військових (та й вони потребували припасування до нових
політичних реалій і масштабів). Наприклад, традиційна козацька рада (коло) на
Січі було головним інститутом самоврядування, але орієнтованим виключно на
нестратифіковану спільноту, всі члени якої були рівними між собою 76. Вочевидь,
в такому вигляді вона була малопридатною для функціонування в Гетьманщині й
почала трансформуватися фактично одразу після Хмельниччини. Алгоритм
75 Грибовский В. Социальная типология казачьих сообществ. — С.150.
76 Там само. — С. 151-152.
66
заміщення урядів на Січі, кількість яких була незначною, забезпечував, у першу
чергу, постійну ротацію, блокуючи їх успадкування, довге перебування на
посадах, що могло б витворити потенційну загрозу еґалітарному характеру
союзу. Натомість, в умовах Гетьманщини ця практика демонструвала свою
неефективність і навіть згубність із точки зору функціонування держави 77.
Після визнання прав на адміністративну, а згодом і політичну автономію
козацтва Річчю Посполитою, принципово нового статусу набуло й власне
козацьке військо, граючи роль ядра збройних сил нової держави, являючи собою
кількісно найбільшу їх частину. Опріч суто воєнного значення, реєстрове військо
посідало центральне місце в системі ціннісних орієнтирів тогочасного
суспільства, виступаючи репрезентантом самої держави — “Війська
Запорозького”. Ополчення рицарського стану — козаків — не тільки ходило в
походи, воювало й ділило здобич, але ще й збиралося на “кола” — генеральні ради
— на яких ухвалювалися важливі політичні рішення (вибори гетьманів, укладення
договірних статей та ін.) 78. З суто військової точки зору, військо являло собою
типове станове ополчення, але стану, який, і це є дуже суттєво, тільки починав
формуватися як стан, ще не маючи своєї досконалої структури, жорсткої
відсепарованості від решти суспільства й розвинених форм ідентичності.
Обов’язок служби в ньому поширювався на кожного, хто був внесений до
офіційного реєстру, а пізніше, коли пописи війська вже не практикувалися, той,
хто володів “військовим” (себто козацьким) ґрунтом. В обмін на такий “податок
кров’ю” козацтво звільнялося від решти податків і повинностей, одночасно
утримуючи в своїх руках контроль над політичним і адміністративним життям
країни. Ополчення формувалося за територіальним принципом, що було
традиційною рисою практично всіх рицарських військ Європи. Кожен вояк
мусив забезпечувати себе зброєю, одягом, спорядженням і харчами79.
Організаційну впорядкованість військо зберігало тільки під час воєнних дій,
77 Там само. — С. 149.
78 Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини XVII — XVIIІ ст. — К., 2000. — С.6-17.
67
періодично розпускаючись по домівках, аби дати можливість козакам
підтримувати в належному стані своє господарство, що було єдиним джерелом
їхнього існування. За таких умов, сам розвиток війська в інституційному плані
був значною мірою стихійним, а рівень його боєздатності залежав від майнового
стану козаків80.
В організаційному відношенні військо, й відповідно, територія
контрольована ним, поділялося на окремі полки — вищі адміністративно-
територіальні та військові одиниці81. Територіальну основу козацького
гетьманату до його поділу на право— та лівобережну частини утворювали полки,
зафіксовані Зборівським реєстром 1649 р.: Білоцерківський, Брацлавський,
Кальницький, Канівський, Київський, Корсунський, Кропивенський,
Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький,
Чернігівський, Уманський, Черкаський та Чигиринський 82. Полки, в свою чергу
ділилися на сотні й курені різної чисельності, що являли собою вже не тільки
тактичні, але й військово-адміністративні одиниці.
Кількість козацького війська в 40 000 або 60 000, встановлена відповідно
Зборівською угодою та Березневими статтями, була умовною, не завжди
відповідаючи кількості козаків, що її насправді міг мобілізувати уряд. Вона
значною мірою залежала від матеріального становища козаків, різко знижуючись
під час посух, неврожаїв чи епідемій, а також через небажання козаків брати
участь в походах, невдоволенні ними гетьманською політикою тощо. Під час
війни чисельність козацького ополчення значно збільшувалася за рахунок джур,
пахолків і обозової челяді, яких приводила з собою принаймні третина
79 Сокирко О. Військова організація та воєнне мистецтво українського козацтва //Історія українського козацтва: Нариси в 2 т. — К., 2006 .— Т.1. — С.485-487.
80 Сокирко О. Козацький Марс. Держава та військо Козацького Гетьманату в добу Мілітарної революції, 1648 — 1764. — К., 2023. — С. 37-40.
81 Акты ЮЗР. — СПб., 1861. — Т.3. — С. 345; Реєстр Війська Запорозького 1649 р. — К., 1995.
82 Реєстр Війська Запорозького 1649 р. — С.504.
68
реєстровців83. До реєстрових полків, котрі утворювали найбільш боєздатну
частину гетьманської армії, доєднувалися численні повстанські загони, котрі не
мали чіткої організації, виникали й діяли стихійно. В перші роки Хмельниччини
ще одним елементом армії стали наймані формування, котрі фінансувалися з
державного бюджету.
Уявлення про те, як змінився склад, організація й структура гетьманського
війська дозволяє судити комплекс документів, що зафіксували роздачу царського
жалування корпусу наказного гетьмана І.Золотаренка, що діяв на півдні
Великого князівства Литовського, влітку 1654 р.84. Згідно “сметных росписей”,
складених московськими дяками, в корпусі Золотаренка перебувало 18000
козаків з шести полків: Ніжинського, Стародубського, Борзенського,
Чернігівського, Ніжинського піхотного та Янжиловського (?)85. Два останніх
полки були не реєстровими козацькими, а швидше за все “охотницькими”
екстериторіальними формуваннями, можливо, укомплектованими випищиками й
покозаченими. Штаб корпусу складали, окрім наказного гетьмана, шість
полковників, військовий писар, обозний і хорунжий, два судді, три військових
осавули. При ньому також перебував “двор наказного гетмана Ивана
Золотаренка” в складі 88 урядників, козаків і найманих гайдуків86.
Склад відділу був мініатюрною копією Війська Запорозького: він мав
власного командувача, наділеного не тільки військовою владою, але й певними
політичними повноваженнями (наказного гетьмана), а також генеральну й
полково-сотенну старшину. Це повністю відповідало функціям, покладеним на
корпус, котрий діяв на віддаленому театрі воєнних дій і мав взаємодіяти там із
83 Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — С.130.
84 Таирова-Яковлева Т. Состав и численность украинского войска в Русско-польской войне 1654-1656 гг. По документам Малороссийского приказа Российского государственного архива древних актов //Вестник архивиста. — 2018. — №3. — С. 651-662.
85 Там само. — С. 654-656.
86 Там само. — С. 656-657.
69
московськими військами. Оскільки він діяв у відриві від основних сил, його
командування, організація й управління мусили мати певний ступінь
автономності, що якраз і передбачало збереження в мініатюрі всіх чільних
елементів структури Війська Запорозького.
Аналогічні риси мала структура корпусу київського полковника
А.Ждановича, вирядженого навесні 1657 р. в Малопольщу для спільних дій із
військами трансильванських і шведських союзників. Це формування складалося
з Київського, Переяславського та Білоцерківського полків, а також з великої
кількості покозачених волонтерів-“охотників”, завербованих напередодні
походу87. За свідченнями полонених з табору союзників, захоплених поляками, в
розпал бойових дій, Жданович мав при собі близько 6000 вояків при 6 гарматах 88.
Корпус Ждановича мав свій штаб, до якого входили полковники, наділені
функціями генеральних старшин: Богун мав повноваження генерального
обозного, що найбільше відповідали обов’язкам генерал-квартирмейстера в
