* * *
Отже, як згадувалося раніше, у міру розвитку етнографічних знань у середині XIX ст. попередні політико-адміністративні або загально-географічні карти починають доповнюватися етнографічними. Це врешті дозволило наново окреслити ті території, які були заселені українцями, і сформулювати в останній третині XIX ст. поняття «українські землі». Останні виразно виходили за межі вузько-регіональної Малоросії та старих історичних уявлень про «локальну Україну» на Наддніпрянщині, ставши, як сказали б сьогодні, «українською етномовною територією». Але на підставі чого створювалися ці нові карти? Адже уявлення про «національності» або «племена» лише усталювалися в науці. Трохи далі після романтично-національних зацікавлень та вправ зі збирання фольклору треба було виробити критерії, як чітко відрізнити малоросів-русинів-українців від росіян, поляків чи білорусів.
З одного боку, в Росії офіційно вважалося, що великороси, малороси і білоруси — лише «племена російського народу» і, з огляду на це, їх розрізняти взагалі немає необхідності. А от поляки з цього обраного православного східнослов’янського кола виразно випадали. Обшири ж територіальних претензій сепаратистського польського руху часто зазіхали на ті спільноти, які могли вважатися Петербургом «ісконно російськими людьми», — але це принаймні треба було комусь довести, оскільки самі ці «ісконні росіяни» були неписьменними білоруськими та українськими селянами-кріпаками.
Спочатку найочевиднішим критерієм, як відрізнити поляків від східних слов’ян, була конфесійна ознака, але доволі швидко стало зрозуміло, що частина білорусів та малорусів є католиками або колишніми уніатами (в Російській імперії ця конфесія була остаточно заборонена Миколою І 1839 р., а її вірні обернені на православних). Не підходив цей критерій і для Галичини, де місцеві русини не були ні поляками, ні православними. Тому в середині XIX ст. симпатії учених чимраз більше схиляються до мовного критерію і географія у нас починає дедалі більше вступати в поле етнографії та мовознавства.
Але які, власне, люди та установи мали цим «критерієзнавством» займатися? Якщо ми згадаємо три уявлення XVIII ст. про те, чим була географія («адміністративне», «історичне» та «математичне»), то розгортання усіх цих уявлень потребувало певних структур і виконавців. Адже навіть далекі від «історичного інтересу» або фізико-математичних «обзервацій» на кшталт визначення довжини меридіана поточні потреби цивільної та військової адміністрації у величезній Росії мусили задовольнятися завдяки збиранню та оновленню інформації про власні ресурси і можливості. Вузькі функції і недостатні інтелектуальні сили фіскальних відомств, Міністерства внутрішніх справ або Корпусу військових картографів потребували значного академічного підкріплення, розробки відповідної методології досліджень та коректного збирання й опрацювання інформації. Таке, зокрема, завдання мало виконувати Російське географічне товариство, затверджене Миколою І 1845 р. (а з 1849 р. — «імператорське»).
Ця спільнота вчених виникла завдяки ініціативі наставника великого князя Костянтина Миколайовича адмірала Федора Літке та двох учених — Фердинанда Врангеля та Карла фон Бера. Підтримали ініціативу й міністр просвіти граф С. Уваров (відомий своєю славнозвісною «тріадою» — «православ’я, самодержав’я, народність»), і міністр внутрішніх справ Л. Перовський. Товариство було складовою адміністративного апарату імперії і мусило давати раду в її науковому «просторовому самопізнанні» як імперії та народу, надавати міжнародній академічній спільноті перевірену інформацію про Росію. Щоправда, як Це трапляється на політично ковзких наукових напрямках, діяльність Товариства стала пов’язаною з низкою ідеологічних суперечок на тлі саме етнографії.
На кінець 1840-х рр. у лавах Товариства утворилося дві «фракції» — умовно «німецька» і «російська». Перша об’єднувала його провідників-фундаторів, учених та офіцерів німецького походження, і контролювала керівні органи та загально-географічний напрям роботи. Вона сприймала діяльність Товариства суто академічно, мало чим відмінно від дотеперішньої практики Академії наук. Метою ж етнографії, на їхню думку, мало бути вивчення величезних обширів та численних підданих народів імперії. Друга, «російська», фракція об’єднувала молодих чиновників («просвічених бюрократів») на чолі з братами Мілютиними, які найбільше цікавилися статистикою та етнографію з метою сприяння суспільному перетворенню Росії. А для цього необхідно було не відправляти експедиції у маловідомі краї Сибіру (як би це не було цікавим для європейської географії взагалі чи адміралові-німцю Літке особисто), а вивчати саме осердя Росії — її власну «народність». Тому каменем спотикання в Товаристві стало «національне питання», як його розуміли в Росії в 1840—1850-х рр. Дослідник Натаніель Найт пише, що ця етнографія «була передовсім російською наукою, що керувалася скоріше боротьбою за російську самобутність, аніж прагненням брати участь у світовому науковому діалозі».
З іншого боку, активізація офіційних етнографічних досліджень у європейській Росії із залученням місцевих кореспондентів активізувала інші «національні етнографії» — зокрема, фінську та трохи пізніше — українську. Питання мови, яку вживає «російська народність», було також одним із найпріоритетніших, але протягом 1850—1860-х рр. зібрані відомості ще важко було чітко систематизувати.Та проте це дало поштовх східнослов’янській діалектології, в якій дуже швидко познаходили свої місця на карті такі старі «наріччя» чи «говірки» як «південноросійські» (українські). Чітко окреслить їхній простір Південно-західний відділ Російського імператорського географічного товариства після експедицій і праць нашого земляка Павла Чубинського (якого ще згадаємо далі).
Але повернімося до практичної роботи статистиків та картографів. У Росії збиранням і обробкою етностатистичних відомостей у межах усієї імперії одним із перших зайнявся видатний учений, академік П. Кеппен. 1851 р. він опублікував першу в Росії карту етнічного складу (за ознакою «племінної приналежності») населення Європейської частини імперії. В основу цієї карти були покладені матеріали статистичної VIII ревізії (1834 р., перший перепис населення в Росії відбудеться лише 1897 р.), а також адміністративно-поліцейських обчислень і церковного обліку 40-х років XIX ст. Однак тут не наводилися дані про чисельність і розселення росіян, українців і білорусів, ареали яких на карті так і залишилися незафарбованими. Тому ми могли б узагалі не згадувати про цю роботу, але П. Кеппен інтенсивно збирав матеріали про всі ці етноси, хоч так і не встиг використати їх у своїх працях. Проте його дані потраплять до подальших видань географічного товариства. А принцип «не виділяти племена» час від часу діяв і пізніше, зокрема в «Енциклопедії Брокгауза та Єфрона» (том «Росія», 1898).
Узагалі ж до Кеппена дійсно наукових досліджень про етнічний склад населення європейської Росії, включаючи й українців, немає, хоча в архівах збереглися дані про чисельність і розселення тих самих українців з початку XVIII ст. Вони будуть опрацьовані вже набагато пізніше класиком радянської і пострадянської етнодемографії В. Кабузаном. А як приклад пошукових експериментів XIX ст. можна назвати ґрунтовну статтю М. Лебьодкіна «Про племінний склад народонаселення Західного краю Російської імперії». Тут на основі церковнопарафіяльних списків, складених місцевим духовенством з ініціативи П. Кеппена в 1857—1858 рр., зроблено спробу визначити національний склад жителів так званого Західного краю (Вітебської, Могилевської, Мінської. Віленської, Ковенської, Гродненської, Київської, Волинської та Подільської губерній). Автор наводить губернські й повітові цифри етнічного складу населення. Однак, незважаючи на всю цінність зазначеної роботи, не можна не визнати, що М. Лебьодкін не зміг критично осмислити й узагальнити відомості церковної статистики. У парафіяльних списках священиків у графі про національність нерідко вказувалися найменування давно зниклих племен: бужани, поляни, ятвяги, кривичі, чорноруси, волиняни, тиверці, навіть уличі й хорвати! Автор лише акуратно підсумував і систематизував результати церковного обчислення 1857—1858 рр., не зробивши жодного критичного аналізу і зберіг назви всіх перерахованих екзотичних племен. Такий аналіз не був здійснений і набагато пізніше. Втім, дані, опублікування Лебьодкіним, широко використовувалися в науковій літературі протягом другої половини XIX ст. Під вплив його відомостей підпали такі визначні вчені, як П. Семенов-Тян-Шанський, В. Обручев, Р. Еркерт і чимало інших, хоча згадки про східнослов’янських племена усе ж було ними знято, а їх «представників» урешті-решт віднесено до українців або білорусів.
Для виявлення етнічної структури населення Росії в 40— 60-х рр. XIX ст. чимало зробили офіцери Генерального штабу. Від часів Павла І, який заснував Картографічне депо Генерального штабу, картографування у Росії було переважно функцією військових та піддавалося цензурі. Але самі масштабні зусилля військових заслуговують на щиру повагу. У 1848— 1858 рр. вони випустили 17-томне видання під загальною назвою «Військово-статистичний огляд Російської імперії. Видано при І відділенні Департаменту Генерального штабу працею офіцерів Генерального штабу». У цьому виданні в статистичних розділах наведено дані VIII—X ревізій, а також церковного й поточного адміністративного обліку за 1847—1848 рр., значною мірою уточнені. Інакше кажучи, в ході складання оглядів відомості, почерпнуті з різних джерел, як правило, перевірялися і коригувалися на місцях. Поряд з іншим було зібрано чимало інформації і про українців.
У пореформені роки в Росії була опублікована низка робіт з етнічної демографії та статистики населення, зокрема українського. Варто зупинитися на праці Р. Ф. Еркерта «Погляд на історію і етнографію західних губерній Росії» (1864). Його робота примітна тим, що автор дотримувався сумнівної точки зору щодо співвідношення етнічної і конфесійної приналежності населення західних губерній Росії. Р. Еркерт вважав, що все слов’янське католицьке населення там було польським за національністю. Він, щоправда, припускав, що його твердження застосовне більшою мірою до Правобережної України, аніж до Білорусії, де етнічна самосвідомість білорусів і українців була виявлена слабкіше. Усе ж таки автор припустився явної помилки, оскільки на території імперії мова, в кінцевому рахунку, виявилася значно точнішим і чіткішим етнічним позначником для виділення українців, ніж конфесійна приналежність.
