Існує думка, що ці городища почали будувати самі скіфи, надивившись свого часу на квітучі міста Азії. Щоправда, Більськ не виглядає дуже подібним до Ніневії, якщо не враховувати значних розмірів. Чомусь також вважається, що подібні населені пункти були надійним тилом і ледь не базою військово-промислового комплексу Великої Скіфії від Дунаю до Дону. Проте кочівники ні в ті далекі, ні в ближчі до нас часи в будівництві таких міст начебто помічені не були. Тож навряд чи скіфи стали винятком із правила.
Про мешканців лісостепу
Оскільки на північ від кочовищ «царських скіфів» Геродот помістив володіння «скіфів-орачів», то саме за ними спочатку рахували більшість знайдених городищ. Хоча з погляду справжніх кочівників, прикладка «орачі» виглядає просто принизливо. Коли розпочалися розкопки, виявилося, що матеріальна культура мешканців городищ, насамперед кераміка, доволі відмінна від власне степової, скіфської. Далі виявилося, що часом у межах одного городища представлено посуд, який походить із кількох археологічних культур. І не лише кераміка була різною, але й типи жител: прямокутні, каркасної та зрубної конструкції, округлі з шатровим дахом — такий собі етнографічний музей просто неба. Частина кераміки й будівельних традицій беруть початок у чорноліській культурі, яку часом іменують «праслов’янською». А от «шатра» і лощена кераміка, прикрашена інкрустованим білою пастою орнаментом, — це вже традиції більш західних культур, так званого гальштату. Круглі будівлі у ранню залізну добу були поширені по всій Європі, до Італії та Британії включно. На «скіфських» городищах знаходять також сліди перебування носіїв північних культур з територій, які дослідники відводять фіноуграм і балтам. Дивовижно, але все перелічене вище культурно-етнічне розмаїття часом поєднується в межах садиб і навіть окремих жител!
У такий спосіб у культурі населення городищ простежено традиції кількох різних племен — часом трьох-чотирьох або й більше. Праслов’яни, фракійці, балти й фіно-угри, скіфи й кімерійці — цілий Інтернаціонал, як у містах Давнього Світу, але наразі в лісостепу. Таку форму політичної організації серед фахівців заведено називати «складним вождівством», оскільки до нього входять представники різних етносів, кожен із яких споконвічно мав своє місце проживання та своїх вождів. Досить показово, що такий строкатий склад населення зазвичай вважають вірною ознакою процесів політичної інтеграції, кінцевим результатом яких, як правило, буде утворення держави. Подібних об єднань-вождівств (деякі за територією не поступалися давньоруським князівствам) у межах лісостепу було декілька. Чи не найпотужніше — на Лівобережжі, з центром у Гелоні-Більську, інші на правому березі. Їхні «столиці» — Трахтемирівське, Немирівське й інші городища-гіганти.
Чимало цікавого про склад мешканців городищ дало вивчення могильників. І нині навколо давніх фортець височіють сотні або навіть тисячі курганних насипів. Деякі з них, як виявилося, містили поховання, за інвентарем (зброя, кінська збруя, прикраси) віднесені до числа кімерійських або скіфських. Щоправда, поховальний обряд далеко не завжди на сто відсотків відповідав степовим звичаям, але це віднесли на рахунок різних впливів та еволюції ідеологічних поглядів. У серці лісостепу — на річці Рось — свого часу було розкопано поховання скіфської військової еліти, що панувала колись у цих краях. На високому березі, під невеликими курганами поблизу містечка Стеблева, було досліджено поховання воїнів, зроблені з VIII до IV ст. до н. е. У найдавніших могилах знайшли зброю й обладунки часів приходу «з глибин Азії» або походів під стіни Ніневії, а в найпізніших — окрім клинків і списів уже місцевого виробництва, грецькі амфори, привезені з сонячного Середземномор’я та Ольвії.
Але хто ж був головним у «скіфів-орачів» Геродота, не кажучи про будинів, гелонів та інших невідомих нам мешканців лісостепу? Поширена думка, що все це «контролювали скіфи», бо тут знайдено так багато поховань воїнів, у тому числі знаті. Вважають також, що час від часу місцеве населення бунтувало, а скіфи для профілактики сепаратизму приходили й палили деякі фортеці. Однак нині стає зрозумілим, що вся ця система укріплень узагалі виникла ще до появи скіфів у Причорномор’ї, а просто шаленими темпами будувалася саме в ті роки, коли «обмежений степовий контингент» наводив порядки в далекій Азії. Цілком можливо, що та частина скіфів, яка відмовилася від участі в азійському поході, за кілька десятиліть кардинально змінила свій спосіб життя. Степові вожді — кімерійські та скіфські — породичалися із керівною чорнолісько-гальштатською елітою племен лісостепу. Їх прийняли, як через тисячоліття слов’яни приймуть варягів. Як наслідок, виникло кілька потужних племінних союзів-вождівств, що контролювали лісостепову смугу з обох берегів Дніпра — Борисфена.
Економічному процвітанню племінних союзів лісостепу значною мірою сприяла торгівля з причорноморськими еллінськими колоніями. За відсутності значущої військової сили у степу якийсь час вона велася напряму. Вражає значна кількість античних імпортів: кераміки, амфор для вина, інших виробів, причому знайдених не тільки в похованнях правителів і воїнів, але й на городищах. Втім, деякі з цих каналів торгівлі були незабаром перекриті скіфськими кланами, котрі повернулися з азійського походу. Вони облаштовувалися у степах всерйоз і надовго. Відповіддю на цей виклик і стало спорудження додаткових укріплень, що прикривали стратегічні шляхи з півночі на південь. Кінні загони «своїх» скіфів і кімерійців цілком могли забезпечити не тільки охорону кордонів, але й безпечне пересування торговельних караванів до античних міст на узбережжі.
Лісостепові володарі могли не лише прийняти під своє заступництво тих, хто не вписувався в нове «скіфське співтовариство», а й наймати на службу скіфські загони, як це успішно довгий час робили правителі Ассирії й Вавилону. А щодо «скіфського контролю» над лісостепом, то, поки укріпрайон того ж Гелона, який складався з десятків фортець і прикордонних укріплень, був у належному стані, про який контроль могла йти мова? Поки Трахтемирівське, а також лівобережні укріплення прикривали переправу на Дніпрі, про успішні набіги в ці краї скіфи могли лише мріяти.
Та обставина, що в середині VI ст. до н. е. скіфські загони повернули на захід воювати за Карпати, може свідчити про те, що перша спроба встановити панування над лісостепом особливим успіхом не увінчалася. До вирішення цього завдання нові володарі степів, войовничі «царські» скіфи, впритул наблизилися лише після завершення навали Дарія III. Саме тоді вони впродовж V ст. до н. е. стали повноправними (і єдиними) господарями степів, а головне — учасниками причорноморської торгівлі, підірвавши монополію своїх північних сусідів. Саме до цього часу відносять сліди численних пожарищ, тобто нападів, на багатьох лісостепових укріпленнях. А «візитні картки» скіфських набігів — це бронзові вістря стріл, видобуті з валів і залишків будівель на городищах.
Не минуло й двох століть, як колись квітучий край надовго перетворився на країну забутих міст. Ті, хто вцілів, знову ховалися, будуючи селища в лісах та ярах, оповідаючи легенди про старі добрі часи, великі міста й мудрих правителів і мужніх воїнів дітям та онукам.
Фракійці й кельти
Серед давніх народів, які згадувано у зв’язку із заселенням певних частин території в межах сучасної України, знаходимо фракійців та кельтів[6]. Одна із головних причин та, що у творах давніх авторів повідомлення про ці два «народи» можна зустріти частіше, ніж згадки про кімерійців і навіть про скіфів. Елліни та римляни мали справу з цими «варварами» упродовж кількох століть, отож були обізнані у назвах не те що окремих племен, але й їх міст і навіть вождів та воєначальників. Інша річ, що достовірність цих відомостей складно перевірити (минуло понад дві тисячі років), тим паче що політична заангажованість тих творів надто впадає в око.
Не випадково серед вчених виник певний напрямок «кельто-скептиків», які доводили, що кельтів римляни та елліни взагалі вигадали і нічого такого насправді не було. Знаючи сьогоднішню силу друкованого слова та таке явище, як пропаганда, у це можна було б навіть повірити, якби не існувало такої науки, як археологія. На хвилі пошуків та захоплення «славним кельтським минулим», яка мала місце у Європі XIX століття, було відкрито цілий горизонт давніх культур (причому саме там, де мали б мешкати «історичні кельти»), серед яких можна було з тим чи іншим ступенем вірогідності відшукати сліди тих самих кельтів.
Інша річ, як трактувати назви «племен» та «народів», згадувані еллінами та римлянами, — за ними могли ховатися і етнічні, і поліетнічні, і навіть політичні спільноти — з кожним випадком доводиться визначатися окремо і то не факт, що успішно.
Ще у бронзову добу, на зламі III—II тис. до н. е., у Європі відомі культурні спільності, які охоплювали величезні території — серед них, приміром, унетицька культура. Вона відома досконалими, вишуканими виробами з бронзи — зброєю, прикрасами — інша річ, що за цим явищем могло стояти що завгодно — від елітарної культури до поширення виробів з певних ремісничих центрів і ще багато яких явищ. Однак пізніше, наприкінці II — на початку І тис. до н. е., ця традиція була продовжена так званими гальштатськими культурами. Скарби відлитої з бронзи зброї — мечів, вістер до списів, сокир (ці вироби специфічної форми взагалі дістали назву «кельтів»), прикрас, а також багатющі поховання знаті, які називали не інакше, аніж «князівськими», відкрили у Європі блискучу епоху тривалістю кілька століть, яка передувала заснуванню Риму! Важливим було те, що це явище «накривало» території, де приблизно з середини І тис. до н. е. елліни, а пізніше римляни починають згадувати під власними назвами своїх північних сусідів. Враховуючи ту обставину, що це культурне явище сягало західних та південних регіонів України, є усі підстави говорити про розселення тут упродовж століть когось з тих «сусідів» та спробувати озвучити імена декого з них.
На території України відомі археологічні пам’ятки так званого «фракійського гальштату» (поселення, поховання, городища та скарби) — у Верхньому та Середньому Подністров’ї. Їх засновники окопалися тут ще у часи кімерійців і, схоже, встигли з ними повоювати. Ми вже згадували про «подвиги» степовиків у Центральній Європі. Так от, їм мали передувати сутички з населенням лісостепу, в тому числі з імовірниними фракійцями або кельтами. Лінгвісти знаходять кельто-іранські ізоглоси, тож деякі сліди цих «контактів» маємо й у давніх мовах. Гальштатську культурну спільність пов’язують з «пракельтами».
