Відповідні привілеї на зламі XV—XVI ст. мали також канівські та черкаські міщани. На це вказують їхні скарги на нововведення, зроблені для них О. Дашковичем: «Підводи під гінці й посли казав їм самим давати...». Щоправда, треба зазначити, що тут процес звільнення міщан від обов’язків щодо забезпечення послів й гінців тривав набагато повільніше. Так, під 1539 р. дізнаємося, що черкасці послів і гінців татарських «мають... стаціями піднімати, а староста медом». А в описах цих замків 1552 р. записано, що як черкасці, так і канівці мають давати «підводи і стацію послам королівським і татарським, коли тільки з Орди ідуть, сіно, хліб, м’ясо, а мед із замку». Що стосується людей церковних, князівських, панських і боярських, то вони, окрім Києва, «стерегівали неділи в Чорнобилі, і підводи давали воєводам і послам і гінцям, нашим (литовським) й Татарським...».
Знать і духівництво Київської землі звільнилися від цих обов’язків дещо пізніше за міщан. У грудні 1507 р. київські князі, пани і бояри отримали привілей Сигізмунда І, аби їм «з послами до Орди не ходити, слугам ходити». Проте було додано, що у випадку потреби король може особистим листом наказати їхати до Орди будь-якому з бояр, «як було за великого князя Вітовта». У червні 1522 р. великий князь звільнив Києво-Печерський монастир «від підйому стаціями послів Татарських і гінців і від підвід», оскільки від цього «людям їх церковним важкість і кривда великая робиться...» І, нарешті, у вересні 1529 р. в уставній грамоті Сигізмунд І, підтверджуючи надані ним попередні привілеї, додав: «А на послів наших і на Татарських і на інших, які до нас через Київ йдуть і повертаються назад, люди їх (князівські, панські і боярські. — Авт.) не мають стацій і підвід давати». В описі Київського замку від 1552 р. вже не згадують ніякі повинності щодо обслуговування послів і гінців.
Київський воєвода і прикордонні старости, користуючись доволі значною самостійністю, нерідко виступали і суб’єктами політичних зносин ВКЛ з Кримським ханатом. Наприклад, 1524 р. Адрагман, скаржачись на дії Андрія Немировича, нагадував, що свого часу київський воєвода Іван Ходкевич «...ушапством своїм багато лиха вчинив...». У 1493 р. Менглі-Герей І нагадував київському воєводі Дмитру Путятичу про «давні справи, що перед тим, за предків наших» через Київського воєводу інформація і послання з Криму надходила до литовських правителів й урядовців. Тоді ж згадано, що Путятич передав слова хана великому князю. 1508 року київський воєвода просив у Менглі-Гірея І допомогу для Києва. Взимку 1513—1514 рр. до київського воєводи Юрія Радзивілла з Криму надходили листи «від царя, і від царевичів, і від (литовських) послів». Ці листи воєвода, не гаючи часу, переслав до Вільна. У липні 1515 р. київський воєвода Андрій Немирович повідомив Панів-Рад ВКЛ, що новий кримський хан Мухаммед-Герей І «писав і присилав до мене посла свого, на ім’я Амрон». Кримський володар хотів довідатися щодо місця перебування Сигізмунда І, «о вашій милості раді господаря нашого, і теж о війську господарському, де би в ті часи мало бути; й писав до мене, аби того ж часу відпустив посла його назад до Орди, відписавши», що воєвода і зробив. Незабаром до Києва приїхав ще один татарський посол Сивенчай від ханського сина царевича Алп-Гірея, який розташувався з кримським військом неподалік Черкас. Через свого посла царевич кликав воєводу до спільного наступу на Московщину і вимагав від Немировича особистої присутності у своєму коші.
Хоча статус і військово-економічна база черкаського старости були на порядок нижчими, ніж у воєводи, але й правителям цієї найвіддаленішої частини ВКЛ часто доводилося вступати в особисті зносини з татарськими ханами та їхніми слугами. 1507 року Менглі-Герей І надіслав листа черкаському наміснику князю Капусті, «приятелю» своєму, у якому попереджав про півторатисячний татарський загін, що займався розбоєм у степу, і просив старосту захистити кримських послів та купців від цих розбишак. 1526 р. Іслам-Герей прислав до Остафія Дашковича, старости Черкаського і Канівського, свого посла Ель Алмиш Емел Дема. Староста відправив посла назад з власною відповіддю. У жовтні 1528 р. Іслам-Герей знову прислав свого гінця і послів. Царевич просив Дашковича виділити йому місця для кочівлі і відправити послів до короля. Черкаський староста, виконавши прохання царевича щодо послів, відправив до нього свого слугу. Подібне відбувалося і 1532 р. Того ж таки року вже Саадет-Герей І після невдалої облоги Черкас вів переговори з Остафієм Дашковичем. Цікавим є той факт, що під час цих контактів воєвода і староста дають відповідь, не очікуючи вказівок зверху.
Зрозуміло, що прикордонні намісники мали від уряду загальну вказівку, як поводитися. На це недвозначно вказано в листі Сигізмунда І до Дашковича: «...Науку нашу через листи наші тобі... дали, яким звичаєм мав би... з ним (тут: Іслам-Гірея — Авт.) справу вести...». Але загалом, намісники мали діяти на свій страх і ризик, оскільки час не чекав, та й обстановка їм була відома краще. Наприклад, того ж таки 1528 року Сигізмунд І, даючи черкаському старості загальні вказівки, здебільшого повністю покладався на його досвід і знання у цій сфері.
Траплялися випадки, коли прикордонний урядник мав брати на себе весь тягар обов’язків дипломата до приїзду відповідних послів з центру. Подібне траплялося на міжурядових переговорах 1516—1517 рр., коли один посол — Іван Горностай — від’їхав з татарськими ярликами до Сигізмунда І, а інші — Гаштовт і Ратомський — ще не приїхали. Чамбули перекопців стояли вже біля Черкас, що вимагало невідкладних дій. У цих складних умовах роль литовського посла перебрав на себе О. Дашкович, і саме йому кримці на вимогу великого князя мали скласти присягу.
Така увага до посади воєводи і старости як людини, навколо якої концентруються всі аспекти політичного і воєнного життя міста, спостерігається і пізніше. Наприклад, Сигізмунд II Август дав згоду на від’їзд князя Костянтина Острозького з Києва тільки як велику милість і за умови, що він «під час безпечний» залишить Київ під таким же надійним захистом, як і за своєї присутності. Чи у 1562 р., коли король, дозволяючи остерському державцю Філону Кміту приїхати у власних справах до Вільна, ставив вимогу, аби Кміта перед цим забезпечив замок усім необхідним для надійної оборони. Як уже зазначалося, 1526 р. король взагалі заборонив О. Дашковичу залишати Черкаси з огляду на небезпеку татарського вторгнення. Така специфічність посади київського воєводи і місцевих старост виражена навіть у посланні Панів-Ради ВКЛ до короля у 1538 р.: «а інші панові воєводи, такі як Київський, Полоцький, Вітебський, ті завжди на замках воєводств своїх мешкають і мало на сеймах вальних бувають...».
Прикріплення до міста небезпечної доби поширювалось і на місцевих міщан, що було вписано в уставній грамоті великого князя Олександра Казимировича київським міщанам: «...а коли вість прийде про поганьство, тоді їм з міста не їхати, або їдучи з дому, мають на своє місце таких же добрих залишати, як і самі, які мають без них на службу нашу заступати».
Київський воєвода і старости, як знавці місцевого політичного життя, іноді виконували роль Великих послів до Криму. Так було 1500 р. з тодішнім київським воєводою Дмитром Путятичем. 1522 р. вже Остафій Дашкович разом з Онікеєм Горностаєм виконує місію Великого посла у Криму. На відміну від свого партнера, який саме й вів переговори з ханом та його оточенням, черкаський староста віз коштовності для хабарів кримським мурзам, виконував роль посередника в листуванні між Сигізмундом І і Мухаммед-Гіреєм І, а також мав секретну місію резидента при ханському дворі, на що недвозначно вказує широка інформація про політичні і воєнні плани й заходи кримців, що поступала від нього (див. далі. — Авт.). Існувала і зворотна тенденція, коли людей, що були послами у Криму або в інших татарських країнах, потім призначали старостами і воєводами в українських містах. Так, Матвій Заморенок, посол у Заволзькій Орді у 20-х роках XVI ст., був Чорнобильським намісником у 1526, 1531 і 1539 роках, Онікей Горностай був намісником Черкаським і Канівським у 1544—1547 рр., а Михайло Халецький, тричі посол у Великій Орді 1497—1501 рр. і посол до Криму 1521 р., обіймав посаду Овруцького старости упродовж 1522—1531 років тощо.
Таким чином, спираючись на викладені вище факти, можемо констатувати, що адміністрація і представники вищих станів населення українських земель становили основу дипломатичної служби Великого князівства Литовського у напрямку Криму, Казані і Заволзько-Ногайських орд — надавали стації (їжу, житло, засоби пересування), відповідали за безпеку послів і гінців. При цьому київський воєвода, а часом і старости, частіше черкаський, виконували роль дипломатичних посередників. Віддаленість українських земель від центру і чисельні пережитки удільних часів зумовлювали певну самостійність київського воєводи і черкаського старости у зносинах з Кримським ханатом.
Оборона осілого населення України від кримсько-турецьких нападів
У першій половині XVI ст. збройні сили ВКЛ мали типовий вигляд феодального війська, основу якого становило земське ополчення, або оборона земська. У ВКЛ таку назву мала служба військовозобов’язаних частин населення. В основі військової служби князівства було землеволодіння. Кожен, хто мав землю, повинен був її захищати, виходити на війну на коні й у повному озброєнні. Причому, залежно від розміру земельного наділу, кількості підвладного населення й, відповідно, власних матеріальних можливостей, землевласник мав виставляти, крім своєї персони, ще й відповідну кількість вояків «кінно й збройно».
До початку XVI ст. не існувало єдиного загального закону, який би визначав і регулював військову службу землевласників з їх маєтків. Тому реалії часу — катастрофічний стан, у якому опинилося Литва в останній третині XV — на початку XVI ст. внаслідок наступу Московщини і Кримського ханату, — почали вимагати врегулювання земської служби спеціальними загальнодержавними законами. 1502 року на сеймі в Новгородку було встановлено фіксований мінімум, згідно з яким кожен князь, пан, зем’янин і дворянин має виставляти одного озброєного вершника з кожних десяти служб селян. Чверть століття показала, що тієї кількості вояків, що їх виставляли землевласники згідно з уставом, замало для потреб держави, і тому 1529 р. ця норма була знижена до 8 служб селян. Окрім вищезазначених норм, кожен землевласник мав право виводити на війну більшу кількість вояків «на ласку господарську», добровільно. На українських землях, які були у складі ВКЛ, військові повинності місцевого населення в більшості відповідали загальнодержавним.
Федералістичний характер ВКЛ повною мірою проявився у військовому устрої цієї держави. Кожна земля фактично являла собою військовий округ, на чолі якого стояв намісник головного міста або воєвода. Так, зокрема, було на Київщині. У Волинській землі місцевими військами командував маршалок, якому підпорядковувалося й подільське ополчення. У бою ополчення кожної землі стояло окремо, очолюване власним намісником чи іншою посадовою особою. Загальне керівництво литовськими військами під час воєнних дій за відсутності великого князя здійснював гетьман великий. Війська кожної із земель та воєводства структурно складалися з ополчень повітів, очільниками яких були старости. Наприклад, у 1524 р. король наказував Панам-Ради ВКЛ: «...Усі панові ради наші, з дворами своїми і з усіма слугами своїми, кінно та збройно, зібралися и наготові були..., і повітам би своїм казали теж зібратися и наготові бути».
