Запорожці були змушені затриматися в Полтаві, оскільки червоні висадили в повітря обидва мости через Ворсклу. Лише 2 квітня запорожці продовжили бойові дії. Головні сили дивізії під командуванням підполковника П. Болбочана розгорнули наступ на Харків. У напрямку Костянтиноград — Лозова діяли запорізькі частини на чолі з полковником В. Петровим. Завданням цієї групи було перекрити харківському угрупуванню червоних шлях на Крим і Донбас.
Відступивши на лінію Мерчик — Огульці — Мерефа, радянські загони зосереджувалися для оборони Харкова. Але запорожцям удалося розбити ворожі позиції. Курінь 2-го Запорізького полку за допомогою панцерників здобув станцію Огульці, а основні сили 2-го Запорізького полку за підтримки автопанцерного дивізіону захопили Люботин. У ніч на 9 квітня запорожці зайняли Харків. У зведенні українського Генштабу було відзначено: «Більшовики бились тільки для виду, але ж при першому натиску на них почали втікати на Воронеж. У Харкові захоплено багато майна: панцерників, гармат, кулеметів та інше».
У Харкові Запорізька дивізія зупинилася для короткого відпочинку, німецькі ж частини рушили на Куп’янськ, Бєлгород і Ново-Борисоглібськ. «Користаючись із двохтижневого побуту, набуто кількадесят тисяч взуття і пошито нове обмундирування, прийнятого як уніформу на зразок бельгійської армії... — свідчив Н. Авраменко, старшина штабу Запорізької дивізії. — Нова уніформа добре пошита, надавала вигляд сучасної європейської частини. Була скромна, а одночасно елегантська, без лишніх оздоб». У Харкові до лав запорожців зголосилися численні добровольці. Але склад цих поповнень був різний. Спостерігаючи незабаром запорізькі частини в Мелітополі, російський офіцер записав до щоденника: «Українські офіцери більше половини ворожі українській ідеї, у такому вигляді й за своїм складом не більше третини неукраїнці — не було куди подітися... За скрутних обставин кинуть їхні лави...»
Українське командування планувало ще до підходу австро-німецьких військ зайняти Крим, який формально не належав до УНР. 10 квітня за наказом військового міністра О. Жуковського з частин Запорізької дивізії була сформована кримська група під командуванням підполковника П. Болбочана, яка й вирушила до Кримського півострова. Решта запорізьких частин, об’єднана в Донецьку групу на чолі з полковником В. Сікевичем, мала вирушити на Лозову — Слов’янськ і зайняти кам’яновугільний басейн.
18 квітня Кримська група здобула Мелітополь, який більшовики вперто обороняли. Запорізька піхота під захистом бронепоїздів та артилерії сміливою атакою здобула ворожі позиції. Охоплені панікою й сум’яттям, червоні частини відступили до Криму. Серед оборонців півострова в ці дні з’явився план затопити перешийок і таким чином перешкодити вторгненню в Крим із суходолу. Місцеве радянське командування сподівалося також на допомогу «революційного» Чорноморського флоту.
18 квітня німці заволоділи Перекопом, відкинувши радянські загони вглиб півострова. Подальша оборона Криму була неможливою, і червоні розпочали евакуацію. Скориставшись цим, запорожці прорвали лінію сиваських укріплень. Учасник експедиції так описував дії ударної сотні 2-го Запорізького куреня та її командира: «Зелінський, вибравши 20 добрих козаків, озброєних у ручні кулемети, на повнім ходу проскочив на дрезинах міст, закидав ручними гранатами найближчу оборону. Слідом Лощенко на бронепоїздові став поперек позиції і одкрив неперервний кулеметний і гарматний огонь. Решту доконала атака республіканців через міст, на щастя, ще не замінований. Пачки динаміту лежали на мосту. Оборона утікала, кидаючи зброю, і розсіялась по кучугурах. Невелика громада склала зброю. Зібрано понад 30 кулеметів. Маса рушниць і набоїв, півбатарея з кіньми. Головні сили оборони, скупчені на ст. Чонгар, спішно од’їхали на південь. Сиваш був сфорсований несподівано легко. Зелінський і його група не мали ніяких страт».
У ході подальшого наступу запорожці зайняли Джанкой, Сімферополь і Бахчисарай. У Феодосії й Алушті під час відступу червоних спалахнули антибільшовицькі повстання. «Більшовики напружують усі сили, щоб задержать наш наступ, але ж славні козаки під керуванням доблесного полк. Болбочана безупинно ідуть вперед, — було відзначено у зведенні українського Генштабу. — Зморене безладдям населення дуже прихильно стрічає своїх визволителів і бажає затвердження міцної української влади, яка б боронила їх від ворогів... Отаман Натієв відвідав татарський парламент, де прихильно був зустрічей депутатами, які дуже його прохали, щоб у деякі місця були дослані українські частини для визволу від більшовиків. В отамана Натієва був цілий ряд депутацій із виясненням тих чи других питань».
Під час наближення запорізьких частин до Севастополя переважна більшість кораблів Чорноморського флоту підняла українські прапори, не бажаючи потрапити до німецького полону. Але німецькі війська, що вступили до Криму, уже не рахувалися зі своїм союзником. На категоричну вимогу німецького командування група підполковника П. Болбочана наприкінці квітня 1918 р. була змушена залишити Кримський півострів і передислокуватися до околиць Мелітополя.
З боями просувалася вперед група полковника В. Сікевича на Донбасі. «Під Констянтиноградом і під Апостоловим більшовики оказують велике сопротівлення. Мабуть, приймаються всі заходи, щоб не дати нам захопити Донецький басейн», — так було описано становище в українському військовому зведенні. 15 квітня група В. Сікевича здобула станцію Барвінкове, а 17 квітня — Слов’янськ. У Юзівці й Луганську відбулися антибільшовицькі виступи. Коли німецькі війська вступили до Макіївки, їх урочисто вітало місцеве населення. 25 квітня запорожці разом із 1-ю Гвардійською німецькою дивізією після запеклого бою здобули Микитівку, а невдовзі й Горлівку.
30 квітня запорожці вийшли до кордону з Доном. Після зайняття Гайдамацьким полком станції Колпакове війська припинили переслідування більшовиків. Полковник В. Сікевич згадував: «Козаки принесли два високі стовпи, вималювали їх на жовто-блакитну фарбу, яку знайшли на станції, на кожному з двох боків намалювали тризуб, а під ним написали: У.Н.Р., а до стовпів прибили патики з нашим рідним державним прапором! Священик відслужив молебен, окропив святою водою прапори. Коли козаки піднесли до гори стовпи й закопали в землю, музика заграла наш гімн, гармати дали салют, а козаки крикнули могуче: „Слава!“».
Відступ радянських загонів до Росії означав завершення збройної боротьби на теренах України. «Український радянський уряд» переїхав до Таганрога, де ухвалив рішення про саморозпуск. В. Антонов-Овсієнко згадував: «У Москві, на засіданні Вищої військової Ради, я зробив доповідь про нашу боротьбу на Україні. Відзначив, що ця боротьба наближається до кінця. Єдиним шансом уявляється рішучий наступ від Валуйок і Старобільська до Куп’янська й далі, до Харкова. Лише він міг би дещо призупинити просування противника і дати можливість нам завершити евакуацію. Вища військова Рада схвалила ці міркування, вказала на необхідність протриматися ще деякий час і з політичних мотивів — очікувалися переговори з Центральною Радою про кордони України. Ми домовилися далі, що українські радянські війська відступають до Великороси Південно-Східною залізницею Міллерове — Лиски і що, згідно з вимогою німецького уряду, перейшовши кордон, підлягають формальному роззброєнню. Для продовження боротьби на Україні нам обіцяно додаткове забезпечення кадрами й спеціалістами».
Не маючи іншого вибору, Раднарком наприкінці квітня 1918 р. погодився на мирні переговори з українським урядом. Уповноваженими представниками радянської Росії на мирних перемовинах, що мали відбутися в Курську, було призначено X. Раковського й Д. Мануїльського. 4 травня В. Антонов-Овсієнко оголосив про припинення бойових дій проти українсько-німецьких військ і склав із себе повноваження головнокомандувача.
На цей час в Україні стався державний переворот: 29— 30 квітня Центральну Раду було розігнано й до влади прийшов гетьман П. Скоропадський. Звістка про київські події призвела до паніки серед радянського керівництва. 6 травня один із радянських командирів телеграфував: «Отримані офіційні відомості про гетьманство на Україні. Гетьманом призначено Павла Скоропадського. За неперевіреними поки що відомостями, очікується оголошення війни Великороси». Але чутки про наміри П. Скоропадського розпочати похід проти більшовиків виявилися перебільшенням. 23 травня в Києві розпочалися мирні переговори між Україною та радянською Росією.
Виконуючи положення Брестського миру, радянська Росія вже 12 червня уклала попередню мирну угоду з Українською Державою. До остаточного визначення українсько-російського кордону на північно-східній Чернігівщині зберігалася «нейтральна зона» завширшки 10—40 км. У її межах фактично не було жодної влади, зате хазяйнували різноманітні радянські загони, які після відступу з України не бажали йти до Росії.
Підписання прелімінарного миру зовсім не означало, що радянський уряд відмовився від намірів поширити свою владу на Україну. «Почалася робота щодо відправлення на Україну підпільників та встановлення зв’язку як лінією партійною, так і лінією ревкомів», — свідчив більшовицький діяч. З «нейтральної зони» збройні формування періодично чинили напади на українські містечка, знищуючи державну адміністрацію й грабуючи місцеве населення. Та допоки в Україні перебував багатотисячний контингент австро-німецьких військ, далі наскоків справа не йшла.
Друга війна з Радянською Росією
(М. Ковальчук)
Після перемоги антигетьманського повстання в грудні 1918 р. збройні сили Директорії УНР нараховували близько 100 000 вояків. Однак напівпартизанський характер республіканського війська перешкоджав його перетворенню на повноцінну регулярну армію. Невизначеність політики Директорії, політична роз’єднаність республіканського табору, слабкість адміністративного апарату не сприяли військовому будівництву. Та й складні політичні й соціальні суперечності, що роздирали Україну після повалення гетьманату, повною мірою позначилися на настроях війська. Хаос, свавілля й відсутність дисципліни стали звичайними явищами в армії. Заклики до розбудови національної держави наштовхнулися на ворожість багатьох учорашніх повстанців, які прагнули лише «соціальної революції». Сформовані під час антигетьманського повстання загони нерідко заявляли про підтримку радянської влади. Перспектива союзу уряду УНР з Антантою не знайшла опори серед селян, які добре пам’ятали, чим обернувся прихід до країни австро-німецьких військ. Тож переговори Директорії з командуванням військ Антанти, які зайняли наприкінці 1918 р. чорноморське узбережжя, дали привід звинувачувати українських керманичів у намірі сприяти черговій іноземній окупації.
Ситуацією скористалася радянська Росія, керівники якої почали готувати збройний наступ проти УНР. Підготовка до вторгнення розпочалася ще 11 листопада 1918 р. Наступ в Україні мали здійснювати дві дивізії (близько 8 000 бійців), сформовані в «нейтральній зоні» переважно з українських повстанців. Керівництво цими військами здійснювала Рада військ курського напрямку на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. Успішне повалення Директорією гетьманського режиму й складне становище на фронтах громадянської війни в Росії змусили більшовицьке керівництво на якийсь час зайняти вичікувальну позицію щодо подій в Україні. Але вже в середині грудня 1918 р. війська курського напрямку, отримавши підкріплення з Росії, відновили просування вглиб українських земель.
