Переяславская Рада

Близьким до сказаного є трактування договору 1654 року як приєднання на правах автономії, що знову ж таки була однією з перехідних форм до повної інкорпорації України Росією. Так, Україну досить часто порівнювали з іншими приєднаними територіями, котрі і після приєднання мали доволі широку обласну автономію.

Договір 1654 року не містить прямих вказівок на тісну державну злуку України з Росією. Не знаходячи їх у договорі, дослідники російського права намагаються шукатиїх в інших подіях. Найбільше — в Переяславській раді 1654 року. Хоч визначити, яку ж роль відігравала Переяславська рада в українсько-російських відносинах, досить важко, позаяк джерельна база для вивчення цієї події дуже бідна. Нині відомий лише один опис подій Переяславської ради — статейні списки московського посла. Утім, вони не дійшли до нас в оригіналі. Більше того: деякі дослідники небезпідставно вважають, що сам посол на Раді присутній не був. До того ж під час Ради не було ухвалено чи розроблено жодних договорів, не було ухвалено жодних рішень чи угод. Це було зроблено або до Переяславської ради 1654 року (українсько-російські контакти 1653 року, рішення Земського собору), або після неї (українсько-російські переговори березня — квітня 1654 p.).

На науковому рівні правовими аспектами українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття найбільше займались українські історики-емігранти (починаючи з 20-х років), а потім уже й історики з української діаспори.

Найбільше спеціалізувалися на вивченні правових аспектів історії України передусім українські освітні центри в Австрії та Чехословаччині. Це, мабуть, були найпотужніші центри розвитку української науки на вигнанні. Тому є дві причини: саме тут зібралося найбільше українських емігрантів — учених та політичних діячів, і кожен із них хотів бути якомога ближчим до України, друга причина — ліберальне ставлення урядів Чехословаччини та Австрії до українських емігрантів. Особливо це стосується уряду Чехословаччини, де прихильність до українських учених і політиків на вигнанні обумовлена не в останню чергу тим, що представники післявоєнної (мається на увазі Перша світова війна) правлячої еліти Чехословаччини були добре знайомі з провідними українськими вченими і політиками початку XX століття. Як приклад можна навести давню дружбу між тодішнім президентом Чехословаччини Т. Масариком і М. Грушевським, І. Франком, С Дністрянським та іншими видатними діячами України.

Найбільше діяльність українських учених в еміграції пов'язана з трьома навчальними закладами: Українським соціологічним інститутом у Відні (скорочено УСІ), Українським вільним університетом у Празі (скорочено УВУ) та Українською господарською академією в Подебрадах (скорочено УГА). Найдовше діяли центри, що були в Чехословаччині. УСІ, після того як звідти пішов Грушевський, фактично самоліквідувався, діяльність же інших українських емігрантських наукових центрів не була так тісно пов'язана з вивченням нашої проблеми.

Розгляд українсько-російських відносин 50-х pp. XVII століття вівся в основному у двох напрямках: з'ясування юридичної природи договору, його правова класифікація; зародження нових і подальший розвиток попередніх українських ідеологічних доктрин, де українсько-російські відносини 50-х pp. XVII століття розглядалися (це стало вже глибоко вкоріненою традицією) як невід'ємна частина цих доктрин.

Напліднішим із дослідників українсько-російського договору 1654 року з-поміж українських зарубіжних істориків тієї пори був А. Яковлів, автор унікальної фундаментальної праці з історії українсько-російських правових та дипломатичних відносин XVII—XVIII століть «Українсько-московські договори в XVII—XVIII століттях». Хоча А. Яковлів і був знайомий з попередніми історико-правовими розвідками, що були присвячені цьому договору, однак, спираючись на всі надбання історичної і правової думки, які існували на час написання його праці, не міг однозначно визначити юридичну природу українсько-російського договору 1654 року. Так, в «Українсько-московських договорах в XVII—XVIII століттях» він характеризує українсько-російські відносини після укладення договору 1654 року як васалітет у формі протекторату (тобто васалітет за обопільною згодою сторін) Московського царства над Україною. Пізніше автор перегляне свою думку у статтях, що вийшли на честь 300-ї річниці договору 1654 року. У праці «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем» він говорить про договір 1654 року як про гарант передусім українсько-російського військового союзу проти Речі Посполитої. Ще в іншій своїй статті А. Яковлів відверто заявляє: «…тільки посудок В. Липинського про договір 1654 року, як про мілітарний союз України й Москви, відповідав подіям перед і під час укладання договору та автентичному його текстові. До опінії В. Липинського приєднався і я, тільки додав, що в договорі помітні сліди ідеї протекторату царя з ознаками національного васалітету (присяга, данина)».

Своєрідним поєднанням правового та ідеологічного трактування українсько-російського договору 1654 року є праці українського історика-правознавця Р. Лащенка, діяльність якого була також тісно пов'язана з українськими науковими центрами в Чехословаччині. За своїми поглядами Р. Лащенко був наступником так званої «народницької» школи в українській історіографії (і взагалі в українській історичній і суспільно-політичній думці). Він був прихильником і продовжувачем ідей М. Костомарова, особливо щодо федералізму і всеслов'янської єдності. Фактично Р. Лащенко підводив правову основу під історико-ідео-логічні концепції М. Костомарова. Українсько-російський договір 1654 року у творах Р. Лащенка теж подається як продовження федералістських тенденцій у політичному житті східнослов'янських народів. У своїй праці «Лекції по історії українського права» автор обстоює концепцію федерального устрою Київської Русі. Точніше, для Р. Лащенка Київська Русь — це конфедерація майже повністю незалежних князівств, що мала тенденцію до утворення федерації, але цьому стала на заваді монголо-татарська навала. Українсько-російський договір 1654 року розглядався передусім з точки зору можливої майбутньої відбудови федерація східнослов'янських народів. Саме з цією метою Р. Лащенком було зроблено правовий аналіз договору 1654 року, якому він присвятив одну із своїх праць.

Роблячи аналіз усіх відомих на той час в історіографії форм можливого приєднання України до Московського царства, автор повністю не погодився із жодною, але рішуче відкинув лише варіант інкорпорації. На думку Р. Лащенка, інкорпорація виключає як можливість федеративних чи конфедеративних відносин між державами, але також взагалі робить неможливими будь-які договірні стосунки між сторонами. Усі ж інші форми приєднання (персональна і реальна унії, васалітет, протекторат) допускають можливість об'єднання України і Росії в одну державу на федеративних чи конфедеративних засадах. Головною перепоною на шляху створення українсько-російської федерації (чи конфедерації), на думку автора, була тенденція до встановлення в Московському царстві абсолютної монархії. Найбільш імовірною формою приєднання тут знову ж таки виступав васалітет або протекторат, оскільки саме ці форми приєднання найменше суперечили як самому договору, так і реальному перебігові подій, до того ж саме за таких умов обидві сторони мали більшу свободу дій.

Попри те, що після публікації десятого тому АЮЗР («Акты Юго-Западной России») 1878 року стали широко відомими всі три варіанти договору 1654 року, дослідники, що займались його правовим визначенням, все ж аналізували лише якийсь один із варіантів документа і далеко не завжди вказували, який саме. Цим можна частково пояснити суперечності в його класифікації. Так, документ з 14 статей справді забороняє гетьману вести свою зовнішню політику, що розцінюється як васалітет, документи з 23 і з 11 статей вказують лише на заборону стосунків із ворожими Московії державами, що, хоч і з застереженнями, можна назвати протекторатом. Але фактично жодних обмежень для зовнішньополітичного життя України в ті часи взагалі не було.

Тож можна зробити висновок, що ні українські, ні російські дослідники кінця XIX — початку XX століття так і не дійшли згоди щодо правової класифікації українсько-російського договору 1654 року. Але слід також звернути увагу на той факт, що і українська, і російська історико-правова думка працювала проти офіційної версії розвитку українсько-російських стосунків 1653—1654 років. Адже всі варіанти розгляду і правової оцінки договору 1654 року, попри всю їх різноманітність, більшою чи меншою мірою заперечують офіційну версію його розгляду.

Переяславська рада 1654 року в російській історичній науці

Тематика, пов'язана з тогочасними українсько-російськими відносинами, знайшла своє відображення і в російській історіографії. І тут бачимо майже тотальну її політизацію.

Сьогодні вже не треба доводити, що фантом цієї події у вигляді різних редакцій Переяславського міфу до останнього часу використовувався російськими елітами для легітимації зверхності Росії над Україною. При цьому російська історіографія Переяславської ради 1654 року перебувала в постійному й жорсткому інтелектуальному протиборстві з іншими історіографіями, особливо українською та польською. «Статті Богдана Хмельницького мають не тільки історичний інтерес, а й державний», — цей характерний вислів Г. Карпова дуже влучно відбиває суть дотеперішньої російської історіографії Переяслава 1654 року. Вироблений у своїй первісній версії під впливом політичних чинників Московії так званий Переяславський міф був підхоплений російською історіографією і став її дороговказом.

І це цілком природно, оскільки російські історики, як будь-яка самодостатня група, дивилися на минувшину російськими очима, а не очима сусідів. Уже в XVIII столітті російська історіографія однозначно позиціонувала себе як російську великодержавницьку концептуальну альтернативу іншим варіантам історіографічного освоєння проблеми.

Інтелектуальним тлом для цього тоді стала вже доволі випробувана в московських літописних текстах та в дипломатичній практиці, звернена до сучасності й водночас спрямована в майбутнє патримоніальна схема інтерпретації історії Московії та легітимації її претензій на «київську спадщину», доповнена концепцією про «одноплемінність» українців і росіян.

Перші зусилля російської історіографії на ниві інтерпретації Переяслава 1654 року відбивали прагнення обґрунтувати курс Москви на поглинення Гетьманщини через право насильницького приєднання, тобто через найвищу, за тогочасними уявленнями, санкцію. У такому дусі витриманий коротенький сюжет з «Ядра російської історії» А. Манкієва про те, що в середині XVII століття цар Олексій Михайлович відірвані колись від Рюриковичів «Київ, Чернігів і Сіверське княжіння з усіма підвладними містами і пригородками від Польщі зброєю відвернув». Аналогічний підхід застосував «батько російської історіографії» В. Татищев. У його «Лексиконі» теж ідеться про «визвольний» похід московських військ 1654 року та оволодіння ними «усією Малоросією».