Сагайдачный

Козацький літописець Самійло Величко наводить ще один лист, у якому гетьман нібито вимагав від короля видання спеціальної грамоти, що покінчила б з Унією. Та більшість істориків схиляються до думки, що цей лист «ініційований» самим Величком. Так у «листі» Сагайдачного йдеться про доконаний факт «знесення» на Україні унії, причому за королівським дозволом. Однак сам Сагайдачний чудово знав, як непросто і драматично, всупереч самому Сигізмунду III, відновлювалася православна ієрархія.

Зовсім по-іншому передає настрій останніх днів Сагайдачного уже цитований Касіян Сакович:

Почал далей о душном лекарстве мыслити,

Як бы от змаз греховных могл еи очистити,

На которую плястры такие прикладал:

«Жаль и слезы гойныи за грехи выливал.

Ку смерти ся от кильку недель готуючи.

Споведю и жалостю грехи ветуючи,

Тайну седмекротъ принял маслосвящения,

Так теж тайны святого з ним причащения…»

І справді, прикутому до ліжка гетьману було вже не до земних турбот. Може, залітав до нього весняний вітер з Дніпра, може, чув він дзвін струмків на Дніпрових схилах, але земне життя закінчувалося. За п’ять днів до кончини склав він заповіт, за яким великі суми грошей відписав на різні благодійницькі цілі — на братські школи, зокрема, півтори тисячі золотих заповів школі Львівського братства «на науку и цвиченья бакаляров учоных». Чималі кошти дісталися також Київському братству. Опікунами всього свого майна він обрав київського митрополита Іова Борецького та свого наступника на гетьманській посаді Оліфера Голуба.

Пішов він із життя у квітні 1622 року.

Достеменну згадку про смерть гетьмана знаходимо в поминальникові Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, писаному кіновар’ю і надрукованому вперше професором Максимовичем. «Року 1622 10 дня, благочестивий муж, пан Петро Конашевич Сагайдачний, війська його королівської милості запорозького, по багатьох знаменитих воєнних заслугах і перемогах, на ложі своїм простер нозі свої, повернувся до отців, з добрим сповіданням, сповнений добродійних справ і милості, у Києві. Похований при церкві школи Слов’янської на Подолі, з почестями, в домі братства церковного».

Смерть ця була тяжким ударом православним, взагалі українцям, що мали підставу покладати великі надії на заступництво Сагайдачного перед королем у релігійних та національних українських справах, бо всі знали його вагу і вплив у керівних колах Речі Посполитої. Сумним почуттям віє від епіграфа, поставленого на панегірику братської школи на його «жалосний погреб»:

Не весте ли, яко властелинъ паде въ сій денъ въ Ізраили.

Поляки, хоч і ошукали Сагайдачного, не поспішаючи виконувати своїх обіцянок, але покладали багато надій на його лояльність та тверезий розум. Князь Юрій Збаразький, перший сенатор Корони, який мав титул українського магната і вважався спеціалістом в українських справах, перший забив тривогу: «Аби ми знову не потрапили в турецьку війну! З козаками до нинішнього дня не покінчено, хоч мали ми досить часу, аж занадто, для переговорів з ними. П. Обалковський не відправлений був вчасно з грошима, а тут ми дістаємо відомість — помер Сагайдачний, такий вірний і відданий королівській милості і Речі Посполитій. Легко зміркувати, наскільки легше було домовлятися з козаками за його влади. Тепер Бог зна, якого гетьмана виберуть». Князь-референт в українських справах радив поспішати з висилкою великого посольства до Туреччини, щоб пояснити появу козаків на морі. Інтересами козаків було пожертвувано для інтересів політичних Корони. Обалковський з грошима виїхав до козаків. Та запорожці нагадали, що це гроші за минулий час. За те, що вони не підуть на море, вони домагалися збільшення платні, а також права «квартирування на волості». Говорили також про незабезпеченість старих і хворих козаків. Про виписку ж та зменшення війська і чути не хотіли.

Поляки робили все, що можна, аби не допустити козацького морського походу. Та козаки вже проривалися в море. Князь Збаразький писав, що ходило п’ять чайок і здобули турецький корабель. Потім французький посол писав зі Стамбула, що тридцять козацьких чайок появилося за 15 льє від міста і руйнували узбережжя Анатолії, взяли багато турецьких кораблів на морі; у небезпеці була також Кафа. У турецькій столиці був великий страх, бо «поголоска про чотири козацькі чайки на Чорнім морі лякає турків більше, ніж чума в Мореї або Берберії», — писав французький посол.

Соратник Сагайдачного Іов Борецький та православні ієрархи ініціюють «Суплікацію до сенату Корони і Великого князівства Литовського, від обивателів коронних і стану шляхетського, релігії старинної грецької, послушенства східного». Написана сильно і навіть різко, вона була суголосна козацькому меморіалу-протесту, вказуючи на беззаконні дії уряду у справі дотримання прав православного люду та утисків уніатських владик. Вона характеризує польську політику як таку, що прагне, «аби на Русі не було Русі». «Старатися змінити віру руську значить силкуватися знищити руський народ. А силкуватися знищити руський народ — чи це не значить замислювати знищення визначної частини самої отчизни». Автори звернення наводять факти: у Львові українців видалено з усіх цехів, магістрат не дозволяє дзвонити по церквах, проводити небіжчиків через місто та справляти публічно інші обряди.

Та польський сейм і король вирішили не попускати козакам і православному люду. Як у справах загальнонаціональних, так і в суто козацьких українські делегати стали перед незрушною стіною католицько-шляхетського «non possumus» — не попускати! Такий політичний поворот позбавив булави гетьмана Оліфера Голуба. На його місце заступив вірний соратник Сагайдачного Михайло Дорошенко (дід відомого гетьмана Петра Дорошенка).

Попереду ще було багато перемог і поразок. Але попереду було й появлення України-Гетьманщини під проводом великого гетьмана Богдана Зиновія Хмельницького.

Ще раз підкреслюючи неперехідне значення життя і діяльності Петра Конашевича Сагайдачного, зупинимося на політичній концепції «руського народу», яку виборов гетьман-звитяжець, а у формі концептуальній оформили сподвижники Сагайдачного — Іов Борецький та Мелетій Смотрицький. Вона полягала в тому, що головною цінністю «руського народу» є свобода. Вона витікає з природного права і морально підкріплюється правом старовини. Як то сказано у «Віршах на жалісний погреб»:

Вольність — ось найважніша річ поміж усіми,

Гідність їй уступає речами своїми.

Тож освідчити можуть цю думку народи,

Бо вони до свободи ідуть од природи.

Золотою у світі її називають,

Доступитись до неї всі пильно жадають:

Та не кожному може вона бути дана,

Тільки нам, що боронять вітчизну і Пана.

Мужньо лицар у війнах до неї простує,

Не грішми, але кров’ю свободу купує.

Ця свобода не подарована польськими королями, а існувала ще «при своїх князях». Вона викуплена кров’ю, тому її законність безумовна, цінність незмірна, бо свобода, вольность «краще найбільших маєтків, миліша за здоров’я, важливіша життя». Свобода невіддільна від народу та його князів. Вона буде передана майбутнім поколінням.

Природною формою реалізації народної свободи виступає добровільне підданство. Під час об’єднання українських і польських земель Польською короною ця свобода підтверджена привілеями та королівською присягою. А це значить, що її дотримання — обов’язок для монархів.

«Руський народ» має особливі духовні цінності і моральні якості. Його визначають прихильність до свободи (до якої людина прагне «по натурі»), готовність на самопожертву в ім’я блага вітчизни, вірність, побожність. Про постійність цих чеснот свідчать літописці і хроністи. Моральна свідомість народу пов’язана з пам’яттю минулого.

Благородний «руський народ» по праву належить до народів-співзасновників Речі Посполитої. Як «рівний до рівного, вільний до вільного» він об’єднався з вільними народами польським і литовським. Тому політичний статус і конфесійні права «руського народу» не можуть нехтуватися.

Таким чином, «руська ідея», підтверджена військовою потугою Козацького Війська та відновленням православної ієрархії під проводом Сагайдачного, зводилася до принципу політичної та конфесійної свободи. Ця свобода прямо пов’язувалася з політичною та культурною спадщиною «руського народу», православною традицією. Ця традиція була орієнтована на Візантію, православний Схід і пошанування місії хрестителів Русі, особливо князя Володимира. Обґрунтовувалась і богообраність народу та його сакральна територія — золотоверхий Київ.

Свою вагому частку в осмислення та обґрунтування «руської ідеї» вніс Мелетій Смотрицький — церковний ієрарх, письменник, знавець літератури. Для нього «руський народ» — це православний народ. Саме тут він вбачає ідентичність «руського народу», його історичні корені та моральну силу. Духовні підвалини «руського народу» — це священна моральна субстанція. Правдивість цих постулатів підтверджують правдиві хроніки та мощі святих у Київській лаврі.

Яку ж політичну спадщину залишив Сагайдачний?

Наступником Сагайдачного на посаді гетьмана Війська Запорозького став Оліфер Голуб, один із наближених підручних Петра Конашевича, — він вів листування від імені гетьмана з перським шахом Аббасом, коли Сагайдачний плекав мрію про антитурецьку коаліцію.

Проте Голуб, на якого, вмираючи, покладав надії і сам Сагайдачний, і королівський двір, і київські кола інтелектуалів та духовенства, і реєстрове козацтво, був не до вподоби як гетьман низовим козакам. Голуб не міг добитися від короля виконання двох найважливіших питань, порушених ще за життя Сагайдачного, — скасування Унії та збільшення реєстру. Тому після сейму 1623 року, коли стала очевидною неминучість збройної боротьби за козацькі права, Голуб склав із себе гетьманські повноваження, передавши їх Михайлові Дорошенку.

Літописи вказують ще на одне ім’я носія гетьманської булави — Марка Жмайла. Саме його називають гетьманом під час козацько-селянського повстання 1625 року. Можливо, Дорошенко свідомо відсторонився на той час від гетьманування. Після того як повстання завершилося Куруківською угодою, а реєстрові козаки скинули Жмайла з посади гетьмана, це місце знову посів Дорошенко. За його гетьманування реєстр було поширено до 6000.

Саме за Дорошенка протистояння реєстрових козаків та «випищиків», яке тільки намічалося при Сагайдачному, дійшло кульмінації. Дорошенко мав тримати на Січі залогу, аби хоч якось здержувати низовиків, а ті раз по раз вчиняли заколоти з вимогою поширити реєстр.

Михайло Дорошенко використовував козацьку силу, яку успадкував від Сагайдачного, фактично як найманців, і загинув, втрутившись у династійні чвари кримських ханів Гіреїв. Так запорожці із захисників української землі поволі перетворювалися на кондотьєрів.

За Дорошенком успадкував гетьманську булаву (проте тільки над Запорожжям) ще один «хрещеник» Сагайдачного — Тарас Трясило, уславлений у Московському поході. Саме він командував козаками-найманцями на австро-угорській службі. Суперечності між запорожцями й реєстровцями посилилися аж до того, що Трясило стратив гетьмана реєстровців Грицька Чорного і підняв повстання проти Корони. Після тривалої і кровопролитної битви під Переяславом між козацькою старшиною та Короною була укладена нова угода, після якої Трясило очолив невдоволених і повернувся з ними на Січ.