У понеділок 19 жовтня журналісти нарешті отримали те, за чим полювали. Стало зрозуміло, чому начальник відділу убивств Герман Шмідт здавався стурбованим і минулої п’ятниці нічого не сказав. Судячи із заяви мюнхенського кріпо, розпочатий у п’ятницю розтин тіла Степана Бандери продовжили в суботу і дійшли несподіваних висновків. «Розтин, проведений 17 жовтня в Інституті судової медицини з метою встановити причини смерті, показав, — йшлося у заяві, — що Бандера помер від отруєння ціанідом. Слідство з’ясовує, було це самогубство чи вбивство».
У п’ятницю асистент професора Лавеса виявив запах мигдалю у шлунку померлого. Подальше розслідування показало сліди ціаніду. Ніяких натяків на капсулу з отрутою або ціаніду у кількості, спроможній убити людину, не виявили, але не лишалося сумнівів, що справа саме в ціаніді — якось він потрапив у шлунок покійного. Поліція вирішила оприлюднити інформацію про отруєння, але не вдавалася в деталі. (Результати ретельного дослідження хімічних елементів, виявлених у шлунку Бандери, будуть готові тільки в грудні.) Того самого дня новину передав «Рейтерс» та інші агентства. Німецькі газети написали про це 20 жовтня, у день похорон Бандери на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф[77].
Новина про отруєння Степана Бандери шокувала все його оточення: і тих, хто встиг повірити у нещасний випадок, і тих, хто був упевнений, що провідника вбили. Отруєння ціанідом без слідів насильства вказувало радше на самогубство, але колеги Бандери не могли повірити, що незламний борець за високу справу непомітно перетворився на депресивну й розчаровану людину, яка чомусь вирішила вкоротити собі віку. Утім, інших переконливих варіантів лікарі й слідчі запропонувати не могли.
Професор Лавес не сумнівався в самогубстві. Він запевнив фрау «Попель» і колег її чоловіка, що не раз бачив самогубства «борців за свободу» і проводив сім чи вісім подібних розтинів. «Борці за свободу», казав він, живуть під постійним тиском, потерпають через погрози родин і шантаж та часом вибирають смерть; це, мовляв, «професійні ризики». Лавес добре розбирався в судово-медичній експертизі, але більше мав справу зі звичайними самогубцями, ніж із «борцями за свободу». Один його, правда заочний, клієнт наклав на себе руки в кінця квітня 1945 року, і звали його Адольф Гітлер.
Лавес дійшов висновку, що отрута потрапила у шлунок Бандери пероральним шляхом не раніше, ніж за три години до смерті. Та фрау Бандера і соратники провідника вперто не вірили в суїцид, — не той характер мав покійник, — і в професора урвався терпець: «Тоді хто його убив? Привид?»[78].
11. Похорон
На похорони Степана Бандери мали з’їхатися «борці за свободу» з усього світу, тож мюнхенська поліція і Служба захисту конституції готували додаткові заходи безпеки. Хоч професор Лавес і припускав, що вчорашні комбатанти болісно реагують на душевні кризи, мюнхенська поліція чекала не масових суїцидів. Її непокоїло, що комуністична влада може влаштувати нові замахи на впливових політичних біженців.
20 жовтня на цвинтарі Вальдфрідгоф прогулювалося чимало поліцейських у цивільному. Траурну процесію знімали на плівку, причому не тільки поліція: були й оператори зі сходу, переважно зі Східної Німеччини, і люди з Радянського Союзу. Крім дипломатів і журналістів, серед публіки були й керівники фольклорного ансамблю з УРСР, який щойно почав гастролі в Мюнхені. Оунівці дивилися на «совітів» з неприхованою підозрою.
На похорони Бандери прийшло близько двох тисяч людей, кінооператорам навряд чи доводилося знімали більшу траурну процесію. Надворі 20 жовтня було холодно. Усе це було схоже на державний похорон, хоча покійний був одним з лідерів по суті бездержавного народу. Процесія вирушила о п’ятнадцятій тридцять від цвинтарної каплиці — заупокійну відслужили одинадцять священиків греко-католицької церкви, до якої належав Бандера. Біля них стояли два православних священики від найбільшої української конфесії на батьківщині. Того дня це була вже третя заупокійна. Першу відслужили о дев’ятій ранку в греко-католицькому соборі Івана Хрестителя неподалік центру міста. Попри ранню годину й будній день, церква не змогла вмістити всіх охочих. Люди приходили на цвинтар Вальдфрідгоф задовго до початку церемонії. На третю годину на цвинтарі зібралося більше півтори тисячі людей — у траурній тиші вони проводжали труну від каплиці до місця поховання.
На чолі процесії йшов чоловік середнього віку з Бельгії, він ніс великий хрест. За ним ішли священики й церковний хор. Потім несли жовто-блакитні українські прапори і червоно-чорні оунівські. Далі два чоловіки несли невеличкі урни на червоних подушках. В одній була земля з України, в іншій — вода з Чорного моря. Усі розуміли символічне значення цих предметів — Бандера поклав життя у боротьбі за незалежну і соборну Україну від Карпат до Чорного моря. Чорного моря ні Бандера, ні більшість оунівців ніколи не бачили: вони виростали в польський частині України, відрізаній від моря радянським кордоном. Їхні юнацькі роки минули у Другій Речі Посполитій, яка активно прагнула здобути, а потім утримати вихід на Балтику, і вони вважали, що Україна теж мусить мати вихід до моря. Солону морську воду привіз у Мюнхен товариш Бандери з Туреччини, єдиної причорноморської країни, не відгородженої залізною завісою.
Дубову труну Бандери несли шість його побратимів — люди одного з ним віку і схожої долі, багато років тому вони разом почали боротьбу в Україні. За труною йшли вдова Ярослава Бандера і троє їхніх дітей[79].
Першим слово над могилою Бандери виголосив Петро Голинський, голова українських греко-католиків у Німеччині і сам недавній біженець з України. Отець Голинський почав з того, що ім’я покійного «відоме кожній найменшій українській дитині там на Рідній Землі й у розсіянні по всьому світі, відоме не тільки приятелям, але куди більше ворогам, голосне межи всіми народами». Він нагадав, що Бандера «малощо не четвертину свого зрілого життя перебував у в’язницях, тюрмах та концентраційних таборах чужинецьких держав, що намагались поневолити нашу Батьківщину. А й ті так звані роки на волі були для нього часто прикріші від тюремного відокремлення, бо завжди і всюди переслідуваний мусів скриватися, тікати з місця на місце, ба навіть жити під чужим іменем. А все це тільки тому, що усім своїм єством любив свою Батьківщину — Україну і з готовістю на велику жертву бажав вибороти для неї найцінніший скарб: свободу і незалежність»[80].
Попрощатися з Бандерою прийшли не тільки українці. У траурній процесії взяли участь «кавказці, грузини і білоруси, угорці і литовці, — писав кореспондент «Франкфуртер альгемайне цайтунг». — Це був зріз усієї східної еміграції». Прийшли лідери антирадянських еміграційних організацій, які належали до задуманого Бандерою Антибільшовицького блоку народів, створеного під час війни в українських лісах. Як і бандерівці, вони вступили у Другу світову, сподіваючись на допомогу німців у боротьбі за звільнення своїх країн, а закінчили у таборі західних союзників. Слово від угорського визвольного руху виголосив над труною генерал Ференц Фаркаш де Кішбарнак, він згадав спільну з Українською повстанською армією боротьбу. Фаркаш де Кішбарнак говорив про події осені 1944-го року, коли Шоста угорська армія стримувала наступ радянських військ у Карпатах. Наприкінці війни де Кішбарнак здався генералу Джорджу Патону і виступав зв’язковим між командуванням американської армії й угорськими військовополоненими та біженцями на Заході.
Після угорця виступили представники словацьких, хорватських і румунських громад, потім — лідери українських організацій. Дехто з цих діячів, особливо ліві, не співпрацювали з Бандерою, але все одно прийшли на знак солідарності з політичним опонентом: напад на Бандеру вважали нападом на всіх. Усі вони почувалися мішенями і пам’ятали, як два роки тому Лева Ребета, колишнього соратника Бандери, який розійшовся з ним у поглядах і став на чолі демократичної фракції колишніх бандерівців, знайшли мертвим на сходах редакції партійної газети. Задовільних пояснень смерті Ребета так і не з’явилося. Багатьом це здалося нещасним випадком, а не початком полювання на лідерів української еміграції. Але тепер виникали сумніви. Мозок присутніх свердлило питання «Хто наступний?». «Атентат дослівно висів у повітрі», — писав репортер газети «Дас грюне блат»[81].
Події 15 жовтня стали не тільки емоційним і політичним ударом по бандерівцях, а й свідчили про безпрецедентний провал у системі безпеки. Усі кивали на охорону Бандери, яка не впоралася зі своєю роботою. Після того як у травні 1951 року Мирона Матвієйка закинули в Україну, охороною Бандери опікувалися заступник Матвієйка Іван Кашуба і помічник останнього Степан Мудрик, обидва досвідчені конспіратори. Охоронці зі свого боку перекладали провину на самого Бандеру. Мудрик розповів німецькій поліції, що не раз застерігав провідника і його оточення поводитися обережніше, але його, мовляв, не слухали і безпекою нехтували, от і закінчилося бідою.
Ці слова були слушними. Бандера був природженим конспіратором і вважав, що зуміє сам себе захистити. Саме при ньому націоналістичне підпілля на початку 30-х років перетворилося на дієву терористичну організацію. За тривалі роки підпілля у Бандери притупилося відчуття небезпеки, і, живучи під Мюнхеном, він навіть брав попутників дорогою до міста. Він ігнорував правила, встановлені охороною, і дуже погано ставився до тілохранителів — через це багато охоронців відходили і від Бандери, і від ОУН-б. Бандера більше довіряв своєму пістолету, аніж охоронцям. Врешті-решт було ухвалено формальне рішення, що Бандера сам відповідатиме за свою безпеку. Восени 1959 року в його охороні була одна особа — функції охоронця, водія і кур’єра виконував Василь Ніновський, колишній старшина УПА[82].
За два тижні до смерті Бандери Кашуба отримав новину, яка таки змусила Бандеру звернути увагу на безпеку і заопікуватися зміною псевдоніма, — це питання вже давно потребувало якихось дій. На той момент Бандера вже майже десятиліття жив під іменем Стефан Попель. Тривожна інформація йшла від Степана Мудрика, заступника Кашуби, який виконував розвідувальні функції. Мудрик був ровесником Кашуби, але мав більше професійного досвіду. Він починав 1940 року з ролі кур’єра між штаб-квартирою Бандери в окупованому німцями Кракові і підрадянською Україною. Влітку 1941 року, подібно до багатьох інших симпатиків Бандери, Мудрик перейшов на нелегальне становище, але через два роки його вистежило і заарештувало гестапо. Мудрика пересилали з одного концтабору в інший, аж у квітні 1945 року його звільнила британська армія. Після війни Мудрик служив комендантом табору ді-пі в Західній Німеччині, а потім керував службою безпеки ОУН-б в Аугсбурзі. Після засилання Матвієйка Мудрика ввели у керівництво організації й доручили опікуватися розвідкою. Формально його посада не підлягала відомству Кашуби, але на практиці вони працювали разом і всі сприймали Мудрика як заступника Кашуби[83].
