Підсвідомі триби Віллі стати частиною спільноти, «наблизитися до народу», здавалися бунтом. Галичиною, на шкоду переважно українському селянству, керувала польська шляхта. Польські націоналісти заперечували існування окремої української нації і вважали українців сировиною, яку можна було асимілювати для зростання нації польської. Та українська ідентичність Віллі не порушувала вірності габсбурзькій династії. Навпаки, український Габсбург міг би стати корисним знаряддям у заплутаній національній політиці монархії[70].
Доки політика монархії демократизувалася, думки й голоси таких народів, як українці, набирали чимраз більшої ваги. Носії української мови складали приблизно тринадцять відсотків населення австрійської частини монархії, згідно з переписом 1910 року; українські політики посідали шість відсотків парламентських мандатів, розданих після виборів 1907 року (перших виборів, що провадилися за принципом «один чоловік — один голос». Наприкінці дев’ятнадцятого століття поляки міцно укріпилися в урядових коаліціях, але виборча вага українців зростала. На майбутніх вільних виборах українські партії, безперечно, мали б посісти ще більше місць у парламенті. У цій ситуації, як міг слушно припускати Віллі, його династія не стала б відмовлятися від українського представника[71].
Габсбурзька династія мусила думати про Україну з міркувань не лише внутрішньої, а й зовнішньої політики. Рівно ж як і польське та югославське питання, що їх Штефан прагнув опанувати, питання українське стосувалося не лише габсбурзької монархії, а також її імперських сусідів. Вільгельм почув українську мову в Карпатських горах, та цією ж мовою (звісно, в інших діалектних формах) розмовляли й за дві тисячі кілометрів на схід, глибоко в землях Російської імперії. Саме тривала епоха розвитку східноєвропейської етнографії — науки, яка згодом почала називатися антропологією. Етнографи мандрували на величезні відстані, щоб простежити функціонування однієї мови та культури по різні боки політичних кордонів. Слідом за ними йшли демографи, які налічали мільйони українців у Габсбурзькій монархії, але ще десятки мільйонів у Росії[72].
Через націоналізм імперії не могли бути консервативними. Щойно ставало зрозумілим, що народи мешкають обабіч кордонів, імперська політика мусила обчислювати набутки або втрати. Стабільність видавалася неможливою. Українське національне питання могло або послабити, або посилити габсбурзьку монархію; воно не могло бути нейтральним. Якщо постане українська держава, то постане вона за рахунок земель Габсбурзької монархії, Російської імперії, чи й обох. Отже, як Відень, так і Петербург намагалися добитися того, щоб будь-які зрушення в цій сфері пішли їм на користь, щоб певне національне об’єднання відбулося під їхнім правлінням, за їхньої підтримки. Російська імперія намагалася переконати україномовне населення габсбурзької монархії, що воно належить до сім’ї пригноблених царем православних народів. Габсбурги надавали підтримку окремій церкві для своїх українських підданців — греко-католицькій. Український очільник цієї церкви, блискучий митрополит Андрей Шептицький, прагнув навернути Російську імперію. І Росія, і Габсбурзька монархія воліли б не допустити втрати своїх українських територій, але обидві могли собі уявити розв’язання українського національного питання шляхом поглинання земель суперниці[73].
Українське питання досліджували і габсбурзькі принци, значно поважніші за Вільгельма. Кронпринц Франц-Фердинанд мав українського політичного радника. Страхи близької війни спонукали цісаря Франца-Йосифа присвятити певну увагу Україні. Влітку 1912 року, коли Віллі здійснив свою подорож, на Балканах бушувала війна. Османська імперія розпадалася, а Габсбурзька монархія мусила змагатися з Росією за контроль над Балканами. Хоча саме Балкани мали стати театром очікуваної боротьби за владу між Віднем і Петербургом, Габсбурги та Росія на мали там спільного кордону. Відтак будь-яка війна з Росією точилася б уздовж українського фронту — а українські землі, безсумнівно, переходили б з рук у руки[74].
Перспектива війни за Україну не тішила Габсбургів. Військо їхнє було напрочуд багатонаціональним і багатомовним, але офіцерський корпус був надміру представлений старшими шляхетськими націями. Українською міг розмовляти лише один із п’яти сотень офіцерів. Видавалося слушним, з огляду на розташування східного фронту в Україні, вишколити українського офіцера, який, до того ж, представляв би династію Габсбургів. Цісар Франц-Йосиф звернувся до єдиного можливого кандидата. Він попросив Віллі зайнятися українським питанням восени 1912 року. Наступного року Віллі вступив у цісарську військову академію у Вінер-Нойштадт, щоб розпочати вишкіл на офіцера[75].
Позірний бунт Віллі безпосередньо спричинився до імперської місії. Кадетом в академії він і далі вивчав українську мову та культуру. Попри додаткове академічне навантаження, під більшістю оглядів Віллі був просто черговим кадетом, як і заміряв його батько. Він жив у тій же рутині, що й інші юнаки в його класі: підйом о 5:00 щоранку, уроки від 6:00 до 13:00 і знову від 15:00 до 18:00. Віллі подобалися географія і право. Він отримував високі оцінки і за успішністю був одним із перших учнів класу. Однак габсбурзькі ерцгерцоги часом отримували наукові ступені, але не завжди вчилися. Проблеми викладачів, змушених приймати іспити в ерцгерцогів, були у володіннях Габсбургів спричинком до жартів; за словами одного кабаретового дотепника, зразком запитання для ерцгерцогів на іспиті було: «Як довго тривала Семирічна війна?»[76].
Академія у Вінер-Нойштадті, схоже, припала Вільгельмові до вподоби більше, ніж попередня школа в Границях. Одного разу Віллі з товаришами позичив авто директора на дев’ять вечорів поспіль. Йому подобалося їздити верхи, фехтувати і плавати. Як і в попередній школі, у Вінер-Нойштадті не бракувало гомоеротизму, але тут його все ж виявилося менше, до того ж, він був менш агресивним. Старшим хлопцям дозволялося вибирати собі улюбленців серед молодших; а наглядача підкуповували, щоб той дозволив двом хлопцям провести час разом у камері для покарань. Якщо Віллі був чимось невдоволений, то, як вісімнадцятилітній молодий чоловік, він знаходив способи вилити своє роздратування. Відень міг запропонувати багато більше, ніж Границі, до того ж, Вільгельмів брат Лео вступив в академію того ж року. У неділю брати мали звільнення, під час якого могли відвідувати батьків. Штефан і Марія-Терезія тепер провадили значну частину року у Штефановому палаці під шістдесят першим номером на Віднер Гауптштрасе у Відні. Від Гофбургу, палацу цісаря Франца-Йосифа, їхню резиденцію відділяла коротка поїздка на фіакрі. Крім цього, Віллі знову міг бачити свою улюблену сестру Елеанору. Коли Елеанора приїжджала на відвідини з Істрії, вони з Віллі ходили на довгі прогулянки Віднем[77].
Ці прогулянки стали важливим складником освіти Віллі. Тепер він був юнаком, спроможним завважувати соціальні відмінності, який проводив час із улюбленою сестрою, одруженою з чоловіком значно нижчого класу. Місто, що його Віллі з Елеанорою спільно споглядали, було велетенським метрополісом, в якому мешкали два мільйони осіб. Йдучи на південь від батькового палацу, в напрямку від Гофбурга та Рингу, брат із сестрою швидко доходили б до Маргаретену та Фаворітену — районів, густо заселених представниками робітничого класу, який зростав. Віллі почав у вільний час читати праці австромаркстистів. Це була особлива група в межах соціалістичного руху, чиє бачення національного питання імпонувало Віллі. Австромарксисти сподівалися, що імперія стане національно толерантною державою соціального добробуту внаслідок законодавства, ухваленого в демократичному парламенті. Віллі застосував цю соціалістичну програму до свого уподобаного народу — українців, одного з найбідніших та найменш промислово розвинених народів імперії[78].
Поки Віллі чинив такі дрібні проступки, його енергія рухалася за законами ширшої системи. Саме невеликий бунт подарував йому силу, достатню для того, щоб стати юнаком із тими вміннями, які одного дня зроблять послугу його імперії. За ним доглядали, його плекали. Він був уже не просто одним із декількох потенційних польських ерцгерцогів, але єдиним можливим із-поміж Габсбургів українським князем. Тепер він стояв не останнім у черзі на польську місію, а першим у черзі на місію українську. Принца зведено з селянським народом, стару династію — з новою нацією. У слушний момент Вільгельм та його обраний народ могли вдихнути в тіло давньої імперії дещицю молодечої жвавости.
У романі Людина без властивостей Роберт Музіль описує комітет, на який покладене завдання спланувати святкування сімдесятилітнього ювілею правління Франца-Йосифа. Після заплутаних любовних інтриг між кревними родичами, довгих розважань над упливом батьківських постатей та затяжних відступів у філософію політики ця справа не доходить до практичного завершення, однак маємо єдиний у світовій літературі приклад переконливого зображення комітетник засідань як спроби порозуміння з реальністю. Професійний дипломат намагається пояснити сутність дипломатії: не роби того, що хочеш зробити. Герой роману дає визначення дії: не те, що робиш зараз, а наступне, що робитимеш. Музіль намагається бодай почасти відкрити читачам габсбурзьке відчуття часу: нескінченне майбутнє, що його не можна контролювати в кожній деталі, але вдасться опанувати цілком, якщо залишатися тактовним, управним і безтурботним щодо світу — доки цей світ не приймають за репрезентацію родинної влади.
Позачасовість у Музілевому романі передає тривалість правління Франца-Йосифа — така незвично довга, що надає цілій династії аури вічности. На початок двадцятого століття більшість габсбурзьких підданців не пам’ятали іншого цісаря. Та ця позачасовість була позачасовістю через особисту впертість, а не через династійну певність у гідності майбутніх поколінь. Франц-Йосиф наразі відмовлявся помирати, але його нащадок Франц-Фердинанд був особою імпульсивною та непопулярною. Саму імперію змушено відмовитися від своєї глобальної місії і діяти в центральній та східній Європі, де її правителі чимраз дужче відчували обмеження з боку сил, які з часом лише зростали.
Передчуттю вічности протистояло передчуття катастрофи. У ранніх роках двадцятого століття Габзурзька монархія опинилася у складно переплетеній системі союзів у Європі, всередині боротьби між двома групами держав, що озброювалися до війни. Переважно гнучка, хоч і не завжди блискуча дипломатія Габсбургів втратила останній простір для маневру. Після об’єднання Німеччини Франція шукала східного союзника — і знайшла Росію. Коли добігло кінця дев’ятнадцяте століття, Габсбурзька монархія та Німеччина були хитко об’єднані супроти Росії і Франції. 1904 року Британія з Францією утворили Антанту, задуману на те, щоб уникнути непорозумінь щодо імперських володінь і водночас запровадити ближчу політичну співпрацю. У 1907 році Британія підписала подібну угоду з Росією. Ці угоди створили неформальний, але впливовий союз Британії, Франції та Росії. Німеччина була сильною державою, але недостатньо сильною, щоб противитися такій коаліції. Німці розпочали перегони морських озброєнь із Британією, програли їх, тоді 1911 року перейшли до перегонів озброєнь традиційних, що й увело в гру їхню габсбурзьку союзницю.
