Вій-ник

— Ох, — зітхнула дівчина, — тепер у тебе перехідний вік так? Пройшло у мене, почалось у тебе?

— Ей! Не веди себе так! Надто дорослою стала?!

— Просто у мене з'явилось усвідомлення про почуття відповідальності. Я не можу от так з гарячу все покинути і залишити людей які потребують у моїй допомозі! Якщо ти вже забувся то у нас в гостевій кімнаті лежить важко поранений мисливець. Він має отримувати постійний професійний нагляд! І це вже не кажучи про решту сільських жителів! Як вони будуть почуватись коли дізнаються що старий знахар помер а його учні одразу ж покинули село?

— Олено ти не можеш наглядати за ними постійно. Вони звикнуть до цього, уже звикли. Залізли тобі на шию, та ноги звісили. А ти тільки потакаєш, доброту свою проявляєш. Немає в тебе твердості Вітової.

— А я на нього і не рівняюсь, — склавши руки попід груди промовила дівчина. — В плані характеру так точно.

— Ну зрозумій! Не зможеш ти вічно наглядати за ними. Справжній знахар велика рідкість для села, ти знаєш когось ще в нашому закутку? Навіть в Озерному немає, про що там говорити тутешні містечка?!

— І що з того? Яка мені різниця де допомагати людям, га?

— Значить не поїдеш, так? — хлопець поставив питання рубом.

— Не раніше чим закінчу усі свої справи в Сеньківці, — рішуче хитнула головою зі сторони в сторону дівчина.

— Ну і грець з тобою! — гаряче випалив Велет. — Щасливо залишатись!

Вискочивши із кухні він увійшов до своєї кімнати, та знайшовши сумку почав стрімко збиратись. Його сак — торба із міцної цупкої тканини, завжди була готова до раптового походу. Усі необхідні для мандрівки дрібниці завжди були в середині. Зрештою йому залишилось тільки взяти пару запасних штанів, сорочок, вигрібти із схованки всі свої невеликі заощадження, та відшукати запасний комплект кістяних амулетів. Ну можливо він закинув усередину ще декілька речей з якими не був готовий розлучатись.

Закинувши сумку на плече, він вибіг із дому та попрямував на вихід із села. Серце гупало, гаряча кров лилась по судинам, а в серці панувала пустота.

Серйозно.

Менш за все він очікував що сестра підніме його чудову ідею на такі високі та гострі піки. Такої підлості він не чикав! Чого тільки вона так в'їлась? Чого затялася? Невже їй справді так хочеться сидіти в цій дірі, та лікувати занадто нахабний останнім часом селян? Вони ж як дізнались що Віт захворів, то просто в буквальному сенсі зібралися на плечі Оленки з ногами і чоботи витерти від грязюки забули! З кожною дрібничкою прибігали до неї та нахабно вимагали лікування!

Чорт!

Вже вийшовши за межі села, та пройшовши поміж чиїсь городи він раптом зупинився. В останній момент все таки згадав що не зробив дещо важливе. Не попрощався із Зоряном. Ну це було б не гарно. Так що довелось повертатись.

На господі сімейства Баль Велет зіткнувся із Юрієм Хмарою. Певно військовий розпитував Зоряна.

— Кудись вирушаєш? — запитав він хлопця

— Подалі звідси, — не надто дружелюбно відповів той.

— Все ще злишся?

Молодший Драк прикрив очі та вдихнувши видихнувши постарався заспокоїтись. Щось він занадто розійшовся. Ще трішки і закипить.

— Злюсь, але не на вас, — більш менш спокійно відповів він.

— На кого ж, якщо не секрет?

— Та так, на самого себе певно, — потерши перенісся зізнався молодий ворожбит.

— Зрозуміло-зрозуміло. Так кути шлях держиш? На Січ певно?

— Вірно, а як ви здогадались?

— Так в тебе на лиці ж все написано, — посміхнувся той. — А якщо серйозно то я і сам таким запальним по молодості був. Здається я став джурою десь як був твого віку.

— Як просувається ваше розслідування? — не те щоб сильно цікавлячись, скоріше просто задля пристойності запитав Велет. — Дізнались щось нове?

— Я б не сказав, — засмучено відказав той. — Ні звідки вони прийшли, ні чого хотіли, ні хто вони такі. Поки що все туманно. Єдине що точно так це те що ви з учителем здається перебили їх усіх. В найближчій окрузі таких створінь точно немає.

— Ясно, і що далі?

— Та як завжди в подібних випадках, ощасливимо начальство, і хай воно саме думи гадає, — слабо посміхнувся той, та раптом запитав: — Ти ж через Ніжин будеш йти, правильно?

— Можливо, — не надто впевнено відповів хлопець. Він ще ніколи не подорожував на такі дальні відстані, і тому з глобальним орієнтуванням мав деякі проблеми.

— Пішки чи верхом?

— Власного коня не маю, так що на своїх двох.

— Слухай хлопче, якщо почекаєш с півгодини можемо відправитись разом. Мені теж в ту сторону потрібно.

— Чому б ні? — знизав плечима Велет. Йти самому було б нудно, а в компанії завжди веселіше.

Домовившись із Юрієм хлопець провів ці півгодини у Зоряна. На диво його друг також був не в захваті від ідеї Велета. Хоча тут роль більше грало те що він і сам хотів відправитись на січ. Але він не знав як сказати про це своїм батькам, до того ж зараз його стримували отримані від ящерів поранення. Нічого серозного, але нога все ще боліла, і навантажувати її було не доречно.

Зорян намагався вмовити друга аби той трішки почекав, хоча б декілька днів, аби рана на його нозі зажила. Тоді вони б могли відправитись разом. Проте Велет не хотів чекати. Після сварки із сестрою він не хотів повертатись додому. І взагалі, за день чи два його запал може зійти на нуль, і він взагалі відмовиться від подорожі. Ні, краще діяти зараз, поки наважився.

В решті решт вони розпрощались не те щоб також посварившись, але і не на самій приємній ноті. Грець з ним.

До обумовленого виходу із села вони із Хмарою підійшли майже одночасно. Юрій кивнув хлопця і повів його по ґрунтовій дорозі. Хвилин десять вони оббивали ноги в повному мовчанні. Старший ворожбит задав жвавий темп, здається він був намірений дістатись Ніжина якомога швидше. Власне відійшовши від села на достатню відстань він словами підтвердив здогад Велета.

— Мені потрібно переговорити із ніжинським полковником. Чим швидше тим краще, так що я буду рухатись на всій доступній мені швидкості.

— Без питань, — кивнув хлопець впевнений в тому що зможе підтримувати темп ходу Юрія.

— Ти не зрозумів, — м'яко промовив ой посміхнувшись у вуса. — Пам'ятаєш ти питав, як ми так швидко відгукнулись на сигнал про допомогу? Так от, ваш учитель розказував вам про "заячі" загони?

— Ем... здається нічого такого я не чув.

— Насправді нічого дивного, — кивнув Юрій. — Подібна структура всередині нашого війська виникла не так давно. Якщо коротко то це такі собі загони швидкого реагування. Невеличкі групи галдовників основною задачею котрих є якомога швидше дістатись критичної точки та зломити ситуацію на свою користь.

— Не дуже розумію, — чесно зізнався Велет.

Що він знав напевне так це те що галдовники це по суті ті самі ворожбити. Але їхня майстерність та особиста сила на порядок більша за основну масу ворожбитів. Насправді не існує якоїсь офіційної ієрархії в рядах наділених магічною силою людей. Декого називають знахарем, інших химородниками, але цей поділ в першу чергу основується на спрямованості самого ворожбита. Тобто якщо він більше любить лікувати людей, то його називають знахарем. Якщо ж людина вправно морочить іншим голову, то це ніхто інший як химородник. Хоча химороднику нічого не заважає уміти лікувати людей і навпаки.

По особистій силі, неофіційно знову ж, але їх поділяють на ворожбитів, галдовників, та характерників.

— Та все просто. Наприклад візьмемо ситуацію із прикордонною сутичкою. Якесь плем'я песиголовців раптом почало кочувати на наші землі. Щоб зібрати необхідне військо, потрібен деякий час. Але тут на сцену виходять заячі загони. Такі як мій наприклад. Нас всього троє, але повір ми маємо достатньо сил аби ну нехай не знищити подібне плем'я, але відволікти його на себе до того як регулярне військо зможе розгорнутись та вдарити по ворогам.

Це звучало досить цікаво, та походило на правду. Галдовники досить сильні ворожбити, їх певно декілька десятків на всю гетьманщину і набереться. Трійка таких магів і справді може стримувати середнє по кількості плем'я песиголовців.

— Гаразд, але як це пов'язано з тим що ми обговорювали?

— Прямо, — посміхнувся Юрій. — Основною вимогою до членів заячих загонів, ну крім особистої сили, виступає насамперед можливість до швидкого пересування. Насправді існує багато способів для цього, але ми в основному використовуємо мистецтво перевтілення.

— Перекидаєтесь в тварин? — нарешті зрозумів Велет.

— Вірно. Саме тому нам не потрібні коні, здебільшого ми можемо рухатись швидше.

Драк подивився на співрозмовника ще більш захопленим поглядом. Не кожний ворожбит, чи навіть галовник може перекидатись на тварину. Це важке та небезпечне вміння. Віт свого часу особливо наголошував на цьому. Без гарного вчителя, та нагляду не варто вчитись цьому мистецтву. Велика вірогідність перетворившись, забути що ти був людиною, залишитись звіром назавжди.

— І в кого ви перекидаєтесь, — запитав хлопець.

— Зараз побачиш, тільки не лякайся гаразд?

Велет рішуче кивнув.

Юрій відійшов на декілька кроків, прикрив очі, та мовби на показ виставив праву руку у сторону. Секунду нічого не відбувалось поки навколо руки не почав мовби клубитися сірий пухнастий сніг. Він падав на руку, обліплював її зі всіх сторін, надавав маси. Юрієва кінцівка почала на очах змінювати обриси. Вона збільшилась, обросла сірим хутром, долоня змінила свою анатомію, пальці зменшились але на їх кінці з'явились довгі гострі кігті. Тепер, нижче ліктя, це була не рука а якась гіпертрофована вовча лапа.

— Не саме приємне видовище, правда? — запитав Юрій, його голос ніби порикував і Велет помітив незвично видовжені ікла чоловіка.

— Нічого такого, — чесно відповів хлопець. Отримавши попередження він очікував на куди як страшнішу картинку.

— Так, але більшість звичайних людей це лякає, тому ми не показуємо цього в селах, або на людях. Ну що готовий до подорожі верхи без сідла?

Велет кивнув, і тіло гадовника окутав щільний покрив із сірих лапатих сніжинок. Зміни відбулись миттєво. Ось перед тобою була людина, а через секунду чи дві із землі, опираючись на чотири лапи, підіймається велетенський вовк. У висоту він був майже як середньої статури кінь. А так звичайнісінький сіромаха, можливо тільки оброслий хутром ніби до зими приготувався. Вовк покрутився зі сторони в сторону мовби хизуючись собою, і потрібно сказати він отримав захопленого спостерігача. Хоч Велет і сам умів різні надприродні штуки робити, але явно не такі масштабні і наочні!

Вовк підняв голову показуючи на грудях білу пляму у вигляді пухнастої хмари.

"Ох, певно із-за цього він отримав своє прізвисько" — подумав хлопець.

Вдосталь похизувавшись галдовник у вовчій шкурі опустився на землю, і хитнув головою, мовби запрошуючи Драка залізати собі на спину. Хлопець тільки посміхнувся і в мить вскочив туди. Вовк устав на лапи, та набираючи темп потрусив у потрібну сторону. Велет міцно вхопився руками за цупке хутро та підставив лице теплому літньому вітру.

Дорога обіцяла бути безмежно захопливою!

* * *

Якби хтось раніше сказав Велету що з Сеньківки до Ніжина можна дістатись за якісь нещасні три години, він би плюнув тому у лице. Ну може не став би чинити так радикально, але не повірив би так це точно. Хлопець розраховував на декілька денну подорож.

Та ось воно — місто Ніжин!

Гігантський сіромаха рухався ніби заведений. Переплигував невеличкі річки, швидко долав ті що ширші. Розвивав просто неймовірну швидкість на рівній поверхні, розрізаючи високу траву як ніж масло. Єдине що його затримувало так це лісисті місцини, і певно тільки із-за того що Хмара піклувався про свого наїзника. Товсте зимнє хутро чудового захищало його від гілля, але Велет подібним похвастатись не міг. Тому вовк завбачливо вибирав маршрут. Йому було легше зробити невеличкий гак, чим затримуватись у густому лісі.

Сам хлопець був вимушений зізнатись що поїздка вийшла не такою захоплюючою як йому сподівалось. Він майже не міг насолоджуватись краєвидом. Вітер на такій швидкості що рухався вовк, боляче врізався в обличчя, і особливо в очі. Драк був вимушений прикривати їх, і взагалі втискуватись у спину перекидня, бо боявся що вітер просто здує його!

На підході до міста Юрій перекинувся в людське тіло. Він виглядав дещо стомленим, певно як після доброго тренування, але не більше. Не був він схожий на того хто за три години подолав сто тридцять чи навіть трішки більше верст.

Дивлячись як чоловік розпалює люльку, Велета цікавило тільки одне питання. Що діється з одягом такого перевертня? Чому він не рветься при збільшенні тіла і куди дівається? Галдовник на це чіткої відповіді не дав. Тільки пожартував на тему того що радий перекидуючись знову чоловіком маючи на собі одяг і все своє носиме майно. Було б прикро втрачати все і кожного разу буди голим як сокіл.

Випустив у небо трійку димових кіл, Юрій поцікавився що його співрозмовник знає про Ніжин. Велет не знав нічого, окрім того що це полкове місто. Тому Хмара скільки було часу в дорозі розповідав усякі цікавинки.

Головою тутешньої фортеці був полковник Андрій Якович Жураківський. Чоловік цікавий уже тим що був третім полковник з таким прізвищем. Можна сказати що він успішно продовжив сімейну традицію. Я і його батько а до нього і дід, він став військовим. С честю ніс службу, і не посоромивши прізвища також став полковником.

Саме до нього прямував Юрій. Хотів розповісти про нових ворогів, та просити аби той відправив до прикордонної Сеньківки сотню-другу бійців. На цих словах Велет відчув укол гнітючої провини. Він покинув рідне село, сестру та друга і зовсім не подумав про те що ящери ще можуть показати себе. Знову з'явитись невідомо звідки, і націлитись на його рідних.

Хмарі було б ближче дістатися до Чернігівського гарнізону, але він казав що заскочить туди по дорозі назад. Ніжинський полк був набагато більшим, легше міг зібрати та відпустити потрібну кількість бійців. Якщо в Чернігові зараз не було і чотирьох тисяч регулярного війська, то Ніжин міг похвалитися вдвічі більшою кількістю козаків. І на те були причини.

Ніжин останні роки процвітав. Місто росло мов на дріжджах. Завдяки вдалому розташуванню сюди стягувалась велика кількість торговців та різного роду купців як українців так і представників багатьох народів світу. Так вже більше сотні років у місті існувала ціла грецька колонія! Тут відбувалось цілих три великих ярмарки! Кожний змінюючи один другого тривав від двох до трьох тижнів!

На всю гетьманщину славились ніжинські ковалі, зброярі та майстри золотих справ себто ювеліри. Мали попит ткачі, чоботарі та інші ремісники. А слава про особливі ніжинські огірки подекуди сягала і найближчого закордоння.

За розмовою вони не помітили як дістались до північних воріт Ніжину, чи то пак його частини під назвою Нове місто. Воно розташовувалось на верхньому березі Остеру і на даний момент перетерпало значні зміни. Розширювалось. На певній відстані від старого насипався новий фортифікаційний вал, та будувалась захисна стіна. Зі слів Юрія в місті зараз проживало не мало не багато, а сімнадцять тисяч чоловік. Для порівняння у Чернігові мешкало близько восьми тисяч чоловік, а у Києві — одинадцять з лишком. Отож Ніжин за кількістю мешканці був попереду усіх своїх сусідів. Мало того постійно з'являлись все нові поселенці. Місця всім не вистачало, саме тому зараз будувалось друге захисне коло в Новому місті і йшли розмови про розширення Старого.