— Я вас пам’ятаю, — звернувся до мене Янукович. Ми бачилися кілька років тому під час політичної кампанії. — Особливо вашу посмішку. Американську посмішку.
Того дня зі мною не було фотографа. Однак президент про всякий випадок наклав на обличчя тональний крем і одягнув костюм вільного крою з широким у плечах піджаком, тканина трохи мерехтіла у світлі люстри. Кімнати навколо нас — золоте й слонової кістки оздоблення, геральдичний гобелен з воїном і левом — дуже пасували Януковичу. Разом з лискучою краваткою та лакованим начосом вони складали саме ті ознаки влади, яких він бажав бачити у дзеркалі. Мене тоді найбільше цікавило його рішення ув’язнити Тимошенко. Якщо відкинути очевидне порушення її прав, ця справа не мала політичного сенсу. Тимошенко не ставила справжньої загрози правлінню Януковича. Обвинувачення проти неї були дріб’язковою помстою. Хіба він не розуміє, що створює прецедент? Зрештою, Януковичу настане час залишити президентське крісло, і тоді вороги теж забажають помсти.
— Звісно, таке можливо, — зітхнув він. — Ми намагаємося зупинити цей кругообіг.
Однак Януковича це, схоже, не надто турбувало. Він перебував лише на другому році свого президентського терміну. Мав підтримку Кремля, і влада Януковича уявлялася непохитною.
— Коли завершаться ці суди, — сказав він, посилаючись на ще не закриті справи проти своїх опонентів, — треба припинити цю практику. Таке не має більше повторюватися ніколи.
Невдовзі його помічник попросив мене завершувати, і я запитав Януковича про останні новини. Напередодні його партія проштовхнула закон про можливість надання російській мові статусу офіційної на сході України. Українські націоналісти та прихильники Помаранчевої революції опротестовували цей закон як у парламенті, та і за його стінами. Сприймали його як вірнопідданський уклін Москві. Під час дебатів минулого тижня трибуну в залі засідань заблокували, спалахнула бійка. Десятки законодавців махали кулаками й ногами на тому самому місці, де два роки тому Янукович складав президентську присягу. Після сутички одного депутата від опозиції довелося доправити до лікарні, його обличчям струменіла кров.
Через що? Українці завжди могли вільно говорити російською, якщо бажали. Найуспішніша продюсерська студія їхньої країни, «Квартал 95», робила фільми й телешоу російською мовою, і це транслювали всюди. Навіщо Януковичу знадобився цей законопроєкт? Президент відповів запитанням:
— Чи подобаються мені такі інциденти в парламенті? Звісно ж, не подобаються. Це низький рівень культури. Мова ультиматумів і сили. Однак це відбувається з обох сторін. Спочатку одна сторона б’є іншу, потім друга б’є першу. В якийсь момент це теж закінчиться. Маємо продовжувати вірити, що це станеться.
РОЗДІЛ 5. АНЕКСІЯ
Наступна революція почалася з пікетування. Ніхто не очікував, що воно переросте у щось більше. Після Помаранчевої революції вуличні політичні акції стали для українців хобі, протести й мітинги слугували протиотрутою від цинізму та демонстрували численні невдоволення молодих, бідних, амбітних і безправних. Акції відбувалися чи не щотижня, і та, яка перетворилася на повстання, видавалася скромною за мірками київських протестів, особливо в порівнянні з переворотом, до якого вона призвела[75].
Першого вечора, наприкінці листопада 2013 року, близько тисячі протестувальників зібралися на Майдані Незалежності, у серці міста, відомому просто як Майдан. Здебільшого то були студенти столичних вишів, і вони почувалися обдуреними та зрадженими. Президент Янукович уже кілька місяців обіцяв підписати економічну угоду з Європейським Союзом. Вона не давала надії на вступ України в ЄС у найближчому майбутньому, але бодай обіцяла сталий курс на Захід, до тих реформ, що їх Польща, країни Балтії та інші колишні сателіти Москви вже впровадили після розпаду Радянського Союзу, залишивши Україну далеко позаду за рівнем життя і верховенством права.
Янукович обіцяв підписати угоду восени, під час саміту ЄС у Литві. Однак після зустрічі з Путіним на початку листопада передумав. Кремль погрожував економічною блокадою, якщо Україна продовжить рухатися до європейської інтеграції. І пропонував кредит на 15 мільярдів доларів, щоб відманити Януковича від Заходу. Для студентів на площі такий розворот виявився болючим, зокрема, через його раптовість. Вони вважали, що через рішення Януковича інтегруватися з Росією втратять надто багато. Будуть змушені провести свої найпродуктивніші роки у тій самій Україні, яку знали їхні батьки. Молоді люди називали її «совок», охоплюючи цим сленговим словом усі убогі пережитки радянського існування — неповоротку економіку, корумповану бюрократію, тупе самовдоволення і застій, які в очах молоді уособлював Янукович. Тож студенти зібралися на Майдані, побудували табір протесту з наметами й транспарантами, співали пісень, скандували, обіцяли не йти, доки президент не залишить посади чи не підпише європейську угоду.
Масштаб демонстрації швидко виріс: з’явилися десятки наметів і протести розгорнулися й в інших містах країни. Настрій спочатку був радше святковий, ніж гнівний чи загрозливий, і так тривало з тиждень — доки не прибули спецпризначенці. У ніч на 30 листопада вони, розмахуючи кийками, штурмували табір і почали топтати намети й транспаранти. Це був перший з кількох переломних моментів тієї зими[76]. Натовп на площі почав множитися, людей більше обурювало насильство над першою групою демонстрантів, ніж абстрактна проблема «Європа проти Росії». Табір відбудували та укріпили барикадами з усього, що можна було зібрати та кинути на купу: старі шини, контейнери для сміття, колоди та цеглини. На площу з’їжджалися люди з різних міст і з усіх верств суспільства, скандували, співали, спали в наметах під прапорами України та Європейського Союзу. Щогодини співали національний гімн. Революція була у розпалі.
Це була друга революція в Україні за десять років, і родина Зеленських знов спостерігала за подіями здаля. Деякі відомі українські артисти виступали перед протестувальниками на Майдані Незалежності чи хоча б приїжджали їх підтримати. Зеленський тримався осторонь. Більшість часу проводив у Москві. Там його продюсерська компанія мала офіс, і він працював над двома великими проєктами, романтичною комедією та ситкомом, обидва з російськими акторами та спонсорами. Ситком під назвою «Свати» мав вийти на каналі «Росія-1», що належав Кремлю і в новинах активно висвітлював революцію в Україні як антиросійський державний переворот із ЦРУ на чолі.
Попри незручності, які ці взаємини створювали для Зеленського на батьківщині, він їх не розривав. На пресконференції після прем’єри його романтичної комедії журналіст запитав думку Зеленського про повстання у Києві, яке тривало вже другий місяць. Запитання, схоже, роздратувало Зеленського.
— Ми з людьми, — не надто переконливо відповів він і нагадав журналістові, що тут зібралися для обговорення фільму, а не політики. — Ми прийшли сюди заради комедії[77].
Такі ухильні відповіді хіба що виграли йому трохи часу. Наприкінці 2013 року революційний рух уже оточував Зеленського повсюди. Був головною темою провідних токшоу як у Росії, так і в Україні. Розпочинав кожен випуск новин і обговорювався за кожним обіднім столом. Зеленський з друзями при закритих дверях вели ті самі дебати. Однак, дивлячись їхні виступи, шанувальники могли лише гадати, на чиєму команда боці.
— Це не тому, що ми не співчували прихильникам революції, — казала мені Олена.
Просто їм видавалося, що так уже було, повстання нагадувало перезапуск Помаранчевої революції. У своїх комедійних шоу Зеленський з командою шукали тієї ж золотої середини, якої дотримувалися тоді. Кепкували з політиків — усіх — і намагалися не образити людей з обох боків політичного розколу. Не завжди це виходило вдало. Останнього дня 2013 року Зеленський вів традиційний новорічний випуск на українському телебаченні, і під час концерту прозвучав жарт, який переслідуватиме Зеленського ще довго. У вітальному номері один з персонажів запропонував використовувати помахи поліцейських кийків, що б’ють протестувальників, як джерело альтернативної енергії, на кшталт вітряків[78]. Дехто з лідерів революції пізніше засудив цей жарт, назвав його знущанням з жертв поліцейської жорстокості. Окрім цього промаху, Зеленський з «Кварталом» уникали жартів про демонстрантів.
Дехто із членів команди під час революції проводив час на Майдані Незалежності. Пікалов, найбільш відомий за пародіями на Януковича, мав серед протестувальників чимало прихильників, а кілька його друзів жили на площі. Він та інші з «Кварталу 95» підтримували табір протесту. Однак свою залученість не афішували.
— Ми робили це не заради фотографій чи хорошої реклами, — пояснював Євген Кошовий, той самий комік, що пожартував про кийки. — Добрі справи люблять тишу[79].
Вони мали ще й фінансовий мотив уникати Майдану під час революції. Майже 85 відсотків доходу студії надходило з російського ринку. Успіх компанії залежав від партнерів та авдиторій Зеленського в Росії, а відкрита підтримка революції могла відштовхнути й тих, і інших. Окрім економічних аргументів на користь нейтралітету, були ще: лідери повстання викликали у Зеленського неприязнь. Енергія Майдану Незалежності народжувалася з народного активізму — того, що українці люблять називати самоорганізацією. Проте чимало відомих політиків намагалися використати її у власних цілях — так само було й під час Помаранчевої революції. Одним з найвідоміших лідерів повстання 2014 року був Петро Порошенко, колишній голова Ради Національного банку України та міністр економічного розвитку та торгівлі, який заробив величезні статки на цукерковому бізнесі. Він володів одним з провідних українських телеканалів, «5 канал», який у 20042005 роках підтримував Помаранчеву революцію, а десять років по тому став рупором подій, що отримали назву Революція гідності. Серед інших лідерів — колишній чемпіон світу з боксу Віталій Кличко, а також суміш політиків і стихійних ораторів із радикальних правих.
Завдяки заняттю політичною сатирою Зеленський мав інстинктивну недовіру до популістів, які заявляли, що говорять від імені народу, а багато хто з революційних лідерів 2014 року робив саме це. Зеленський тримався від них на відстані. Однак протистояння у Києві ставало дедалі жорстокішим, і Зеленському було складніше вдавати артистичну неупередженість. Через два місяці революції Майдан почав нагадувати середньовічне поле бою. Між протестувальниками й поліцією спалахували люті сутички. Бійці спецпідрозділу «Беркут» у розпал зими стріляли з водяних гармат, укриваючи площу шаром криги. Протестувальники відстрілювалися феєрверками та «коктейлями Молотова». Хтось збудував дерев’яні катапульти, щоб кидати у поліцію метальні снаряди. З наближенням військ повстанці підпалювали барикади — високі купи шин, просочених бензином, — і в небо здіймалися стовпи вогню та густого чорного диму. Схожі сцени розігрувалися тієї зими у різних містах по всій країні. Протестувальники озброювалися палицями, щитами та шоломами та штурмом брали урядові будівлі. Поліція намагалася їх звідти вибити кийками, сльозогінним газом, шоковими гранатами та гумовими кулями. Переважно без результату.
