Безпосередньою мішенню діяльності УВО та ОУН стала II Річ Посполита, яку вони вважали «незаконним ворожим окупантом українських етнічних територій»[194]. Чехословаччину та Румунію ОУН не сприймала за великих ворогів. Ні УВО, ні ОУН не здійснювали свою діяльність у радянській Україні, але вважали СРСР найнебезпечнішим ворогом українців та головним окупантом української території. 22 жовтня 1933 р. ОУН вперше спрямувала свій терор на представника радянської влади: оунівець Микола Лемик здійснив у Львові (іл.77) напад на радянського консула, але помилково вбив секретаря консульства Олексія Майнова[195]. Діяльність підпільників не залишалася поза увагою відповідних органів. Представницькі середовища УВО та ОУН, розташовані в різних європейських державах, були щільно інфільтровані інформаторами польської розвідки[196].
УВО та ОУН пропагували західноукраїнську (галицьку) форму націоналізму. Вони вважали, що радянські українці схвалять їхні плани «звільнення України». Проте за часів Другої світової оунівці на власні очі переконалися, що східні українці з відразою ставляться до етнічного націоналізму, расизму та фашизму. Західноукраїнська форма націоналізму також не була повного мірою сумісною з менталітетом волинських українців, які також зазнавали труднощів у розумінні її містичних компонентів[197].
Розрив між поколіннями та перетворення на масовий рух
Від початку ОУН була розділена на два покоління: старше (представники, якого народилися близько 1890-го) та молодше (ті, хто народився близько 1910-го). Ці покоління відрізнялися за багатьма критеріями, найважливіший із них — досвід насильства та жорстокості, який старша група набула на фронтах Першої світової. Молоде покоління такого досвіду не мало, тому його представники романтизували війну та більше схилялися до застосування насильства. До старшого покоління поміж інших належали: Євген Коновалець (1891—1938), Андрій Мельник (1890—1964) та Ріко Ярий (1898—1969). Військову підготовку ці люди проходили ще в Австро-Угорській армії, а потім підіймали зброю за створення української держави. Деякі з них після Першої світової, через тиск польської влади чи за власним вибором, емігрували до Німеччини, Чехословаччини, Італії та Литви[198]. Найвагомішими представниками ОУН за межами української території були: Ріко Ярий (іл.36) — у Берліні, Євген Онацький (іл.78) — в Італії, Осип Рев’юк («Іван Бартович») — у Литві та Андрій Федина у Ґданську (Данцигу)[199].
Степан Бандера, Ярослав Стецько (1912—1986), Степан Ленкавський (1904—1977), Володимир Янів (1908—1991) та Роман Шухевич (1907—1950) належали до молодого покоління ОУН. У двадцятих та тридцятих роках представники старшого покоління перебували у вигнанні, але їхнє становище було значно комфортнішим, ніж у молодих членів ОУН[200]. Молоде покоління, пізніше назване «поколінням Бандери»[201], було занадто юним, щоб брати участь у Першій світовій чи допомагати у створенні УВО. Ці організації (УВО та ОУН) були для них структурами, що інтригували своєю секретністю і до лав яких могли долучитися тільки сміливі українці, здатні померти за незалежність. Представники молодого покоління ідеалізували війну значно більше, ніж ті, хто був старший і досвідченіший, і вважали: якщо одна війна сталася без них, тепер для них з’явився шанс узяти участь в іншій. Лідери цього покоління виросли у патріотичних та релігійних західноукраїнських родинах. У двадцятих роках, під час навчання у старших класах та університетах, вони брали активну участь у діяльності Організації вищих класів українських гімназій (ОВКУГ) та Союзу української націоналістичної молоді (СУНМ). Ці організації співпрацювали з УВО, а пізніше — і з ОУН; разом з ними чи самостійно, вони організовували різноманітні націоналістичні та релігійні комеморативні заходи й демонстрації[202].
У другій половині двадцятих років почався процес знайомства галицької молоді з УВО та перетворення цієї організації в масовий український націоналістичний рух. З одного боку, старше покоління намагалося залучити до своїх лав молодих українців з ОВКУГ, СУНМ та інших молодіжних організацій II Речі Посполитої[203] (лідери УВО також створили парамілітарні організації: «Доріст» — для дітей віком від 8 до 15 років, та «Юнацтво» — для молоді віком від 15 років до 21 року)[204]. З другого, керівництво УВО прагнуло залучити до своїх лав представників інших партій та політичних організацій. На І конференції українських націоналістів, яка відбулася 3—7 листопада 1927 р. у Берліні, очільники УВО заснували «Провід українських націоналістів» (ПУН) та звернулись до інших організацій і партій, зокрема до Леґії українських націоналістів (ЛУН) та УНДО, із закликом об’єднатися й передати вирішальні повноваження лідерам ПУН. Цей план не спрацював, бо жодна група чи партія не була готова відмовитися від свого суверенітету та підпорядкуватися ПУН. Однак ситуація змінилася після заснування ОУН. На цьому етапі низка організацій, серед яких ЛУН, ОВКУГ та СУНМ, зголосилися об’єднатися і бути представленими в ПУН, який на той момент складався з провідних членів ОУН та перетворився на своєрідний синонім керівництва ОУН у вигнанні. Лідером ПУН був Коновалець, який одночасно був і лідером ОУН[205].
Після заснування ОУН діяльність УВО не припинилась відразу: упродовж кількох років ця організація існувала у статусі військового підрозділу ОУН. Найактивніші та найенергійніші новаки прийшли до ОУН з ОВКУГ та СУНМ. Зиновій Книш описав цих людей як амбітних, ревних, ідеалістичних та готових жертвувати собою, але без будь-якого політичного досвіду[206]. Серед організацій, члени яких перейшли до ОУН, був «Союз українських фашистів» (СУФ), який раніше, власне, і ввів у публічний вжиток фашистське привітання «Слава Україні!»[207].
Українська молодь також розділилася. Не всі молоді українці підтримували екстремістську версію українського націоналізму, яку взяла на озброєння ОУН. СУНМ розділилася на радикальну гілку, до якої увійшли діячі або прихильники ОУН, та помірковану, представники якої симпатизували УНДО. Стосунки між ними були настільки напруженими, що студенти, які належали до поміркованої гілки й мешкали в Академічному домі у Львові, ходили харчуватися в інше місце, аби не сидіти за одним столом разом з націоналістами, які підтримували фашизм[208].
У 1931—1932рр. молоде покоління встановило контроль над керівними органами Крайової екзекутиви ОУН. Хоча цей політичний орган підпорядковувався керівництву у вигнанні, саме на нього покладали відповідальність за політику ОУН у Східній Галичині та Волині. 1931-го головою Крайової екзекутиви став Степан Охримович (іл. 41), член СУНМ. Референтуру пропаганди він доручив своєму другові — Степанові Бандері, однокласнику та товаришу по «Пласту». За словами Мірчука, у роки навчання у Стрийській гімназії Охримович та Бандера разом штудіювали «Самостійну Україну» Міхновського[209].
У травні 1932р. новим Провідником Крайової екзекутиви став Богдан Кордюк; Степан Бандера — його заступником; Володимир Янів (іл. 39) — головою політико-ідеологічної референтури; Ярослав Стецько (іл.27) — заступником Яніва; Роман Шухевич очолив військову референтуру[210]. Представники молодого покоління, що формально залежали від керівництва у вигнанні, намагалися формувати власну політику, показавши незабаром, що вони налаштовані ще радикальніше порівняно зі старшими товаришами. Виявилося, що саме молодь більшою мірою готова до самопожертви, застосування терору та насильства з політичних мотивів, зокрема вбивства членів ОУН та інших українців, яких звинувачували у різних видах зрадництва. Відмінність поколінь стала надзвичайно відчутною після того, як у червні 1933 року Крайову екзекутиву ОУН очолив Бандера[211].
Хоча молоде покоління загалом було радикальнішим та фанатичнішим, воно не завжди брало на озброєння ідеї, які були більше фашистськими за своєю суттю, ніж ідеї старшого покоління. Наприкінці двадцятих та в тридцятих роках головними пропагандистами фашизму в ОУН були Микола Сціборський (іл.42) та Євген Онацький. Так само, як і Дмитро Донцов (іл. 50), ці люди розробляли українську концепцією фашизму. Андрій Мельник, який змінив Коновальця на посту керівника ОУН, також, зважаючи на все, був прихильником фашизму. У листі Йоахіму фон Ріббентропу (від 2 травня 1939 р.) Мельник запевняв, що ОУН «є ідеологічно близькою до подібних рухів у Європі, особливо до націонал-соціалізму у Німеччині та фашизму в Італії»[212]. На II Великому зборі ОУН, який відбувся у Римі в серпні 1939р., вперше за історію організації офіційно використали титул «вождь» і надали його Мельникові[213]. Молоде покоління, зі свого боку, переймало інші фашистські патерни, зокрема принцип фюрерства (Führerprinzip), що відбувалося переважно завдяки впливу на його представників ідей їхнього визнаного авторитету — письменника Донцова. «Вождем української нації та національної революції» називали Коновальця (у листівках, які, скоріше за все, надрукували до Трійці 1934-го)[214].
Молоді оунівці, заохочені своїми старшими колегами, здійснювали приголомшливі теракта, публічний розголос яких допомагав керівництву у вигнанні збирати кошти (поміж українців Північної Америки) на підтримку революційної діяльності. Оунівці подавали терор як засіб патріотичної боротьби проти окупантів, а відповідні судові процеси розглядали як майданчик для популяризації «українського питання». Щоправда, на конференції, яка відбулася у червні 1933-го в Берліні, Коновалець офіційно не схвалив пропозиції Бандери щодо застосування терору, але він і не намагався зупинити теракта, які здійснювали представники молодого покоління[215].
Масові арешти, які відбулися після вбивства Перацького у червні 1934 р., викликали хаос у лавах ОУН. Бандеру як голову Крайової екзекутиви змінив Осип Мащак (іл. 43), після арешту останнього (20 грудня 1934-го) цю посаду обійняв поміркованіший Лев Ребет (іл.44). Після взяття Бандери під варту Крайова екзекутива припинила вбивства й видовищні пропагандистські акції та зосередилася на зміцненні своїх волинських структур. Кількість українців, які долучалися до руху, зростала швидкими темпами. Незадовго до Другої світової ОУН нараховувала у своїх лавах 8-20 тис. осіб, не враховуючи кількох тисяч симпатиків[216].
Етнічне та політичне насильство
Спроби вбивства поляків, українців, євреїв та росіян, які здійснювали у міжвоєнний період члени УВО та ОУН, були не завжди результативними. Деяких із потенційних жертв, наприклад Юзефа Пілсудського, вважали засновниками чи важливими державними діячами «окупаційної держави». Інші, як-от Тадеуш Голувко, голова Департаменту зі східних питань Міністерства закордонних справ, і Генрик Юзевський, волинський воєвода, — були прихильниками польсько-українського примирення. Українці, серед яких були директор середньої школи Іван Бабій та журналіст і політичний діяч Сидір Твердохліб, часто не схвалювали дій ОУН і не гребували співпрацею з польською владою. Відразу після того, як Бандера став на чолі Крайової екзекутиви, оунівці вбили кількох членів своєї організації, серед яких були Яків Бачинський та Марія Ковалюк. Крім політичних вбивств, ОУН скоїла певну кількість вбивств під час збройних пограбувань банків, поштових відділень, поліцейських дільниць та приватних домогосподарств[217].
