У другій половині 60-х років Стус виготовив наклепницького листа, якого адресував Президії Спілки письменників України, в копіях Секретареві ЦК КПУ та редакції журналу «Всесвіт». В цьому листі, виступаючи на захист засудженого за антирадянську діяльність Караванського С. Й. та інших осіб, Стус очорнює радянську дійсність, твердить, що на Україні нібито переслідуються інтелігенція і науковці і що в нашій країні начебто відсутні демократичні свободи.
Зазначений документ був поширений Стусом серед своїх однодумців, а, потрапивши за кордон до ворожих видавництв українських буржуазних націоналістів, широко використовувався ними в пропагандистських заходах, спрямованих проти Радянського Союзу. В квітні, травні та грудні 1969 року він був надрукований в журналі «Сучасність» в Мюнхені, газетах «Українське слово» в Парижі і «Шлях перемоги» в Мюнхені під тенденційними заголовками: «Боягузство — друге наймення підлості» та «Літературу здано на поталу полторацьким».
В 1970 році Стус виготовив саморобну поетичну збірку під назвою «Веселий цвинтар», куди ввійшла значна кількість антирадянських та наклепницьких віршів, в тому числі вірші «Ось вам сонце, сказав чоловік з кокардою на кашкеті…» і «Колеса глухо стукотять, мов хвиля об паром…». В цих віршах робиться спроба довести читачеві зневічене уявлення про радянське соціалістичне суспільство, СРСР порівнюється з концтабором, наклепницьки твердиться про те, що соціалізм у нашій країні нібито будується на «крові і кістках».
В 1970—1971 роках Стус написав дві ворожі статті під назвами «Феномен доби» і «Зникоме розцвітання», в яких зводить наклепницькі вигадки на досягнення радянського народу в соціалістичному й культурному будівництві та порочить радянський державний і суспільний лад.
Поряд з цим Стус у 1970 році упорядкував нелегальну збірку під назвою «Зимові дерева», в яку вмістив ряд віршів наклепницького змісту; в листопаді 1971 року написав наклепницького листа до ЦК КПУ та Президії Спілки письменників України, що починається словами: «За статистичними підрахунками…», в грудні 1971 року дав згоду на участь у діяльності так званого «Громадського комітету захисту Ніни Строкатової», членами якого була складена «заява», в якій містяться наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад; зберігав у себе вдома два примірники ворожого документа І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація»; саморобну збірку віршів наклепницького змісту М. Холодного «Крик з могили» та документ антирадянського спрямування В. Захарченка під назвою «Дзвінок».
Крім того, перебуваючи в грудні 1971 року на лікуванні в місті Моршині Львівської області, в розмовах з відпочиваючими висловлював антирадянські та наклепницькі судження.
На допитах, під час попереднього слідства, Стус визнав, що він є автором: вірша «Безпашпортний, закріпачений…» (т. І а. с. 129, 247, 288), поетичної збірки «Веселий цвинтар», до якої входять поряд з іншими вірші «Колеса глухо стукотять…» і «Ось вам сонце, сказав чоловік з кокардою на кашкеті…» (т. І а. с. 310—312), та документа, що починається словами: «Існує тільки дві форми…» (т. І а. с. 228—229, 291—292), і заявив, що це чернетки його творів, написаних під впливом «хвилевих настроїв», в яких він нічого антирадянського чи наклепницького не вбачає.
Признав також, що виготовив та розповсюдив листа, адресованого Президії Спілки письменників України, в копіях: Секретареві ЦК КПУ та редакції журналу «Всесвіт». В той же час заперечив, що за змістом цей лист є наклепницьким (т. І а. с. 301—303).
Будучи допитаним по пред’явленому обвинуваченню, Стус винним себе не визнав, заявив, що займався виключно літературною діяльністю і свій арешт розцінює як «розправу над молодою українською творчою інтелігенцією» (т. І а. с. 288).
Проте злочинна діяльність Стуса в достатній мірі викривається показаннями свідків Мацкевича П. М., Сидорова В. Г., Кислинського В. В., Тельнюка С. В., Селезненка Л. В., Світличного І. О. та інших, протоколами очних ставок, вилученими по справі речовими доказами — виготовленими Стусом антирадянськими і наклепницькими документами та висновками криміналістичних експертиз.
В травні 1972 року на підставі постанови слідчого обвинуваченому Стусу була проведена стаціонарна судово-психіатрична експертиза. Експертна комісія дала висновок, що «Стус Василий Семенович обнаруживает психопатические черты характера, но душевным заболеванием он не страдает и не страдал таковым в период, к которому относятся инкриминируемые ему действия. Следовательно, Стус В. С. под признаки ст. 12 УК УССР не подпадает и его следует считать ВМЕНЯЕМЫМ» (електрографічна копія акту судово-психіатричної експертизи додається до протоколу огляду).
В матеріалах справи є дві характеристики на Стуса В. С. із Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН Української РСР та із виробничого об’єднання «Укроргтехбудматеріали», електрографічні копії яких також додаються до протоколу огляду.
11 липня 1972 року попереднє слідство було закінчено і обвинувачений Стус особисто ознайомився з матеріалами справи, відмовившись від послуг захисника.
31 серпня, 1, 4—7 вересня 1972 року Судова колегія в кримінальних справах Київського обласного суду з участю прокурора і адвоката розглянула в закритому судовому засіданні справу про обвинувачення Стуса В. С.
В процесі судового засідання підсудний показав, що інкриміновані йому вірші та документи виготовлені ним, але він не вважає їх антирадянськими, і, зокрема, заявив: «У цих віршах є хибні думки, і дійсно, що коли б вони вийшли з друку, то, без всякого сумніву, відіграли б ворожу роль по відношенню до нашої держави» (т. 6, а. с. 105). Винним себе в проведенні антирадянської агітації і пропаганди не визнав, в той же час показав: «Визнаю, що в моїх творах є різкі твердження, які я формулюю як помилки. Думаю, що деякі твори були соціально шкідливі, але вважаю, що будь-яка моя із соціальних дій не є справою підсудною» (т. 6, а. с. 136).
Допитані в судовому засіданні свідки: Франко З. Т., Калиниченко І. О., Світличний І. О., Кислинський В. В., Сидоров В. Г., Мацкевич П. М., Тельнюк С. В., Недзвідський А. В., Клочча-Леветський А. В. [Клоччі (Клоччя), справжнє прізвище — Левицький], Холодний М. К., Селезненко Л. В., Дзюба І. М. підтвердили злочинну діяльність Стуса.
В останньому слові Стус засудив свої вчинки і заявив: «Мені прикро, що ті чи інші мої твори використовує ворожа пропаганда, оскільки в націоналістичній пресі було надруковано, хай і без мого на те дозволу, кілька моїх листів. Це саме повторилось із збіркою моїх віршів; бандерівська преса визнала мене за свого спільника, а люди, на чиїх руках ще не обсохла кров радянських людей, визнали мене за одновірця. Мушу сказати, що панам із жовто-блакитних куренів мені не по дорозі. Вони мої вороги, бо це вороги українського радянського народу, бо це повзучі рептилії іноземних контррозвідок, бо це змії з отруйними жалами антирадянських оббріхувачів, що користуються кожною слушною нагодою, аби тільки розпалити ватра, аби тільки вилити на нашу країну свою злобу…
Я твердо знаю, що знайду в собі сили, щоб зняти з душі іржу певних націоналістичних нерадянських настроїв, зможу переглянути свої позиції і стати в один ряд з тими, що в строю. Я знайду в собі сили повністю засудити свої вчинки як політично сліпі, як соціально хибні, як об’єктивно шкідливі. Я їх засуджую сьогодні тут, у цьому залі. Засуджую раз і назавжди. Повернення до них не буде. Бо Україна моя — тільки радянська. І так воно було, і так воно є, і так воно завжди буде. Бо Вітчизна моя — СРСР і так було, є, і так завжди буде. І народ мій радянський. Я обіцяю більше так не робити. А Стус, коли обіцяє, то не підводить і не зламає слова…» (т. 6, а. с. 252—253, 256—257).
На прохання Стуса написаний ним власноручно текст останнього слова приєднано до протоколу судового засідання (т. 6, а. с., 264—267). (Копія цього документа — останнього слова Стуса додається до протоколу огляду.)
Судова колегія в кримінальних справах Київського обласного суду, врахувавши розкаяння Стуса в останньому слові, 7 вересня 1972 року приговорила його на підставі ст. 62 ч. І КК УРСР позбавити волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму строком на п’ять років з засланням на три роки. (Електрографічна копія вироку додається до протоколу огляду.)
Касаційні скарги Стуса та його адвоката на вирок Судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду ухвалою Судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду УРСР від 16 листопада залишені без задоволення, а вирок відносно Стуса Василя Семеновича — без змін. (Ксерокопія ухвали додається.)
Під час огляду кримінальної справи були зняті електрографічні копії зразку машинопису друкарської машинки «Эрика» № 4525453 і зразки рукописного почерку та машинопису, виконаного Стусом, які необхідні для проведення експертного дослідження по кримінальній справі № 5.
Крім того, до протоколу огляду додаються електрографічні копії машинописних текстів віршів «Ось вам сонце, сказав чоловік з кокардою на кашкеті…», «Колеса глухо стукотять…», які ввійшли до поетичної збірки «Веселий цвинтар»; рукописний текст вірша «Безпашпортний, закріпачений в селі…»; рукопис документа, що починається зі слів «Існує тільки дві форми…», та машинопис листа, адресованого Президії Спілки письменників України, в копіях Секретареві ЦК КПУ, редакції журналу «Всесвіт».
Огляд проводився з 9 годин 30 хвилин
до 18 годин 00 хвилин
з перервою на обід з 13 до 14 години
Архівно-кримінальна справа № 67320 складається з 12 томів і зберігається в архіві КДБ Української РСР.
Протокол нами прочитаний. Записи в протоколі відповідають виконаним діям. Зауважень відносно огляду і змісту протоколу не маємо.
Поняті:
[підпис]
Покотило
[підпис]
Черв’якова
Огляд провів і протокол склав:
Старший слідчий Слідвідділу КДБ УРСР
майор
Селюк
Копія: ВИРОК
ІМ’ЯМ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ
1972 року, вересня, 7 дня, Судова колегія в кримінальних справах Київського обласного суду, в складі:
головуючого — Дишель Г. А.
народних засідателів — Войтенко А. П. і Самченко І. С.
при секретарі — Кухарській Т. Г.
з участю прокурора — Погорелого В. П.
з участю адвоката — Кржепицького С. М.
розглянула у закритому судовому засіданні в м. Києві справу про обвинувачення СТУСА ВАСИЛЯ СЕМЕНОВИЧА, 8 січня 1938 року народження, уродженця с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області, із селян, українця, громадянина СРСР, безпартійного, з вищою освітою, одруженого, маючого сина 1966 року народження, мешканця м. Києва, вул. Львівська, № 62, кв. 1, працювавшого старшим інженером відділу технічної інформації республіканського об’єднання “Укроргтехбудматеріали”, раніше не судимого, в злочині, що передбачений ст. 62 ч. І КК УРСР.
