західноєвропейській військовій ієрархії; посаді Ф.Сербина, якого названо
генерал-вахтмейстером, вочевидь, відповідав уряд генерального осавула,
оскільки в німецьких арміях генерал-фельдвахтмейстер (Generalfeldwachtmeister)
був інспектором польових частин, стежив за боєздатністю особового складу та
бойовою логістикою, що назагал відповідало обов’язкам осавулів у козацькому
війську. З інших повідомлень також відомо, що в корпусі був писар Іскрицький 89.
Аналіз складу окремих корпусів гетьманської армії дає нам уявлення про її
загальну структуру. Її головними елементами були козацькі полки, доповнені
волонтерськими контингентами покозачених і найманцями, посилених
артилерією, котра була окремим формуванням. Модель управління армією
взорувалася на традицію, вироблену в реєстровому війську, верхній поверх якої
складався з гетьмана (наказного гетьмана) й генеральних старшин, що
87 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.ІХ. — Ч.2. — С.1325-1326.
88 Жерела до історії України-Руси. — Львів, 1911. — Т.12. — С. 484-485.
89 Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. — К., 2015. — Т.4. — С. 95.
70
утворювали своєрідний штаб (обозний, писар, осавул і суддя). В зменшеному
масштабі ця модель клонувалася при організації відділених корпусів, що діяли
окремо від головних сил гетьманської армії. Попри те, що повстанське військо
вже перестало бути виключно козацьким, і воєнні реалії внесли суттєві
корективи в його соціальний склад, Хмельницький та нова політична еліта
продовжували сприймати в категоріях питомо козацького дискурсу, як
колективну спільноту воїнів, з’єднану приналежністю до воєнного ремесла, що
програмувала статус її членів і форми самоорганізації.
Важливо розуміти, що та армія, котра склалася протягом перших років
повстання й дісталася в розпорядження Хмельницького, була геть несхожою на
козацьке військо першої половини XVII ст. Традиційний тандем реєстровців і
запорожців цього разу був доповнений величезною кількістю покозачених —
вихідців з різних суспільних прошарків, які за влучним висловом Самовидця
“ніґди козацтва не знали”. Наплив новоспечених вояків, котрі вважали себе
козаками, до армії був настільки масовим, що здається навіть самі очільники
повстання не вповні уявляли собі його масштаби. Хмельницький, лякаючи
коронних або московських посланців 100 000 армією, очевидно, не надто
перебільшував її чисельність90. Але кількісне збільшення війська кардинальним
чином змінило його якість. Старі реєстрові полки, які в цій масі опинилися в
меншості, розчинилися в морі новостворених формувань покозачених, рівень
вишколу й керованості яких був дуже низьким. Чимало фактів свідчить про те,
що гетьман і старшина часто не мали достатнього впливу на відділи покозачених
та їхніх лідерів, що швидко відчули свій авторитет й з часом стали почуватися
самостійною силою. Найбільшу концентрацію покозачених мали два регіони —
право— та лівобережне Полісся, а також Східне Поділля 91. При всій своїй
некерованості покозачені часто були для Хмельницького зручним засобом в
90 Gavryliuk I. Niewygrana wojna. Sztuka wojenna Bohdana Chmielnickiego i innych dowódców kozackich w latach 1648-1651. Oświęcim: Wydawnictwo Napoleon V, 2019. — S. 48-49, 68-70, 113-114,
91 Ibid. — S. 82-107.
71
стримуванні переважаючих сил противника, при проведенні оманливих
маневрів, демонстративних акціях, що мали відволікати увагу ворога тощо. Після
поразок під Берестечком і взяття Києва в 1651 р. Відділи покозачених, що
контролювали прифронтову периферію, стали доволі надійним заслоном на
шляху коронних і литовських військ, фактично спинивши їх наступ вглиб
Гетьманщини92.
Однак, кількісне збільшення війська та нові особливості його “людського
матеріалу” принесли й серйозні проблеми. Очевидно, що однією з найперших,
котру гостро відчули керівники повстання, був брак взаєморозуміння й довіри
поміж старою старшинською гвардією й новою генерацією командирів, котрих
здійняла на гору повстанська хвиля. Перші прояви суперечностей у середовищі
козацької верхівки стали помітними вже після укладення Зборівської угоди 1649
р., положення якої частина провідників повстання вважала не корисними, а сам
мир передчасним. Зростанню напруження посприяла також необхідність
перепису козацького вйська, котре згідно угоди мало бути обмежене 40-
тисячним реєстром. За підрахунками істориків, сумарна кількість сил, якими
оперував Хмельницький в кампанії 1649 р., сягала 120 000 чоловік 93, отже
близько 60% вояків мали бути виписані з реєстру й відтак повернутися до тих
соціальних груп і трибу життя, до яких вони мали належність раніше.
Перспектива повернення “до звиклого послушенства” викликала обурення й
запеклий опір, в першу чергу в козацької “черні”, а також щойно покозачених
селян і міщан 94. Ці заворушення співпали в часі із зворотнім рухом частини
шляхти, котра по укладенню миру, зважилася повернутися до своїх маєтностей і
одразу потрапила під меч розлючених повстанців. На початку 1650 р. виступи
92 Ibid. — S. 282-293.
93 Bobiatyński K. W cieniu Beresteczka. Działania militarne аrmii litewskiej przeciwko Kozakom w 1651 roku //Przegląd Historyczno-Wojskowy. — 2013. — R. 14. — Nr. 3. — S. 7-30; Gavryliuk I. Niewygrana wojna. — S. 205.
94 Степанков В. Селянська війна 1648 — першої половини 1652 років: основні події, періодизація, особливості, наслідки //Україна в Центрально-Східній Європі: З найдавніших часів до кінця ХVIII ст. — К., 2005. — Вип.5. — С.286-294.
72
почали набувати організованіших форм, в них з’явилися свої провідники: на
Брацлавщині, в безпосередній близькості від демаркаційного кордону з
коронними землями діяв Д.Нечай; на Черкащині О.Кривоносенко, котрий перед
тим командував “гультяйськими купами” на південній Волині, а на початку
війни очолював повстанців у володіннях Вишневецьких на Лубенщині; на
Лівобережжі незадоволеними командував М.Небаба. Водночас на Запорозькій
Січі, де знайшло прихисток чимало випищиків, вибухнуло повстання під
проводом Я.Худолія 95.
Опріч цих негараздів у Хмельницького було чимало проблем із
забезпеченням власне того війська, котре було обмежене Зборівським реєстром.
1649 р. виявився неврожайним, а територія Правобережжя була виснажена
дворічними бойовими діями. Через це гетьману важко було втримати військо, що
поверталося в домівки, від грабунків, котрі ще більше розорювали край і
руйнували і без того слабку дисципліну 96. Вияви невдоволення вищих
командирів, поєднані зі стихійними сплесками невдоволення старшин нижчого
рангу й рядового козацтва набували загрозливих форм. Те, наскільки небезпечні
наслідки може мати ситуація, коли головною політичною верствою є армія, зі
слабкою дисципліною, та ще й незадоволена своїми командирами, показали події
після укладення принизливого для козаків Білоцерківського договору 1651 р.
Мирною угодою були незадоволені як провідники, так і козацька маса. Цього
разу ще гостріше постало питання із реєстром, котрий мав бути скорочений
навпіл — до 20 000 чоловік. Уже в ході його складання, восени 1651 р., дійшло
до відкритих заколотів спочатку в Корсунському, а потім і в Білоцерківському
полках97. Те, що до заворушень невдовзі могли долучитися й лівобережні полки
свідчив факт викриття у змові проти гетьмана миргородського полковника
М.Гладкого, якого разом із кількома іншими старшинами було страчено.
95 Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет. — К., 1995. — С.365-369; Gavryliuk I. Niewygrana wojna. — S. 204-206, 311-313.
96 Gavryliuk I. Niewygrana wojna. — S.206.
97 Ibid. — S. 313.
73
Катастрофічна ситуація склалася напередодні Молдавського походу 1653
р., коли частина старшини відмовила Хмельницькому в підтримці його намірів
втрутитися в боротьбу за господарський престол на боці свого свата В.Лупула. За
свідченнями московських шпигунів, котрі посилалися на слова очевидців,
полковники, скликані на нараду до гетьмана, заявили, що “Непотребно де нам
чюжой земли оборонять, а свою без остереганья метать, полно де нам того, что за
себя стоять и свою землю оборонять”98. Вельми показовим є те, що на
невдоволення козацької верхівки тоді наклалися заворушення в армії, що не
бажала воювати за династичні інтереси Хмельницького 99. Отже, невдоволення,
що спершу охопило рядове товариство, швидко передалося нижчій і середній
старшинській ланці, що свідчить про досить специфічний характер дисципліни,
котра ґрунтувалася не на артикулах військового права, а на авторитеті
командирів і ступеню їх відповідності нормам і уявленням козацької спільноти.
Непридатність козацької армії до тривалих виправ на великій відстані, у
відриві від власних баз постачання, засвідчила кампанія 1657 р. в Малопольщі й
Литві. Козацький корпус на чолі з київським полковником А.Ждановичем
спільно із союзним військом трансильванського князя Д’єрдя ІІ Ракоці брав
участь у операціях проти коронної армії. Окрім суперечок поміж союзниками й
загалом неприхильному ставленні трансильванців до козаків, істотну проблему
складав брак стабільного постачання, яке було важко налагодити у вщент
сплюндрованому краї. Війська союзників, по суті, змагалися між собою хто
раніше опанує терени на яких можна було знайти продовольство й фураж, часто
сварячись і конфліктуючи між собою100. Карл Х побоювався, аби поганий
приклад козаків і мад’ярів не поширився й на його солдатів, яким було наказано
не зближуватися з табором Ракоці101.
98 Історія України в документах і матеріалах. — К., 1941. — Т.ІІІ. — С. 246.
99 Там само. — С. 244.
100 Kubala L. Wojna Brandenburska i najazd Rakoczego w roku 1656 i 1657. — Lwów, 1910. — S. 152-153.
101 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.ІХ. — Ч.2. — С. 1393.
74
Контингент, котрим командував Жданович складався переважно з “козаков
новутних”, а реєстровці були в меншості, що одразу ж позначилося на
дисципліні102. Прямі й опосередковані звістки також вказують, на те, що на
Волині й Поділлі військо поповнилося численними “охотниками” (ex voluntariis
Cosakis) з числа покозачених, котрі йшли на війну без жалування й забезпечення,
сподіваючись на щедрі трофеї103. Дорогою козацькі відділи нещадно грабували
селянські господи, монастирі й навіть маєтності шляхти, прихильної Ракоці 104.
Попри те, що деякі дослідники вважають це помстою козаків Київського полку
за плюндрування і насильство, яких вони зазнали від литовської армії в 1651 р. 105,
все ж таки, зауважимо, що в інакший спосіб ця армія, що не мала належного
постачання, просто не могла себе поводити. Дезертирство й до того поширене в
лавах корпусу, навесні набрало масового характеру, а вночі 24 травня спалахнув
відкритий бунт. Неконтрольований відступ з фронту частини корпусу
Ждановича перекроїв увесь перебіг подальшої кампанії, змусивши Ракочі
переглянути свої оперативні плани, відтепер більшою мірою покладаючись на
