Тож коли навесні 1167 р. помер київський князь Ростислав Мстиславич — онук Мономаха, засновник могутньої династії смоленських Ростиславичів, — вкотре постало питання, хто саме має йому наслідувати на великокнязівському столі. За системою старшинства рівні права мали брат покійного дорогобузький князь Володимир (права він мав, але не мав достатньо військ), Святослав Всеволодович з чернігівських Ольговичів та володимиро-суздальський князь Андрій Юрійович Боголюбський. За отчинним правом на Київ з цікавістю поглядали сини покійного — смоленські Ростиславичі. Та вже вкотре Київ дістався найсильнішому — волинському князю Мстиславу Ізяславичу, племіннику Ростислава, який був його вірним союзником, та, за думкою дослідників, співправителем.
Великокнязівський титул давно був лише почесним: сівши у Києві, князь радше здобував собі нових ворогів, аніж нових васалів. Так сталося і з Мстиславом. Крім далекого галицького князя Ярослава Володимирковича, турівського князя та декількох служилих князів, жоден із значних володарів князівств-земель не визнав нового київського князя. Та й від цих союзників у ході наступного конфлікту він так і не дочекався значної допомоги. Проти нього склалася величезна коаліція, до складу якої увійшли князі Смоленської, Чернігівської, Полоцької, Володимирської земель та володарі незначних київських уділів, зокрема Вишгороду та Овруча. Намагаючись роз’єднати своїх ворогів, 1168 р. Мстислав розпочав бойові дії одразу на декількох напрямках. Зокрема, його син Роман Мстиславич, який отримав Новгородський стіл, здійснив похід на Полоцьк, а потім і в Смоленську землю на Торопець. Назустріч йому з Києва вирушив загін чорних клобуків на чолі з Михайлом Юрійовичем, але біля Мозиря Ростиславичам вдалося перекупити служилих кочовиків, і Михайло потрапив у полон. Мстислав розпорошив і без того порівняно незначні сили, чим значно послабив себе перед кампанією наступного 1169 р.
У перші дні березня 1169 р. біля Вишгороду зібралися численні дружини союзників. Основну масу війська складали дружини з Новгорода-Сіверського, Курська, Путивля, Смоленська, Полоцька, Вишгорода, Овруча, Дорогобужа, Переяславля. Їм на допомогу прийшло військо Андрія Боголюбського на чолі з його сином Мстиславом Андрійовичем та боярином Борисом Жидиславичем. До його складу увійшли дружини не тільки із Заліського Володимира, Ростова, Суздаля, а й муромці та рязанці. Неабияку роль у наступних подіях зіграли «свої погани» — київські служилі кочовики, що виступили проти свого князя.
Дев’ятого березня величезне військо підійшло до Києва. Мстислав, якого на цей час покинули майже усі союзники, не мав сил боронити місто. На третій день кияни заговорили про здачу, розраховуючи, як завжди, на почесні умови капітуляції. Мстислав із дружиною прорвався крізь лінію облоги, і союзники без перешкод вступили у місто. Та розрахунок киян не виправдав себе. Погано кероване військо піддало Київ тотальному пограбуванню. Його жертвами стали не лише кияни, а й численні церкви та монастирі. Поки смоленські, чернігівські, суздальські дружини грабували Київ, «свої погани» вдерлися у Печерський монастир, і лише чудо врятувало його від пожежі. Масштаби дводенного погрому вразили навіть суздальського літописця, — досі жоден завойовник, навіть поляки, не піддавали столицю Русі такому тотальному пограбуванню.
Врешті-решт князем пограбованого Києва став переяславський князь Гліб Юрійович. Його брат Андрій Боголюбський наступного 1170 р. обложив Романа Мстиславича у Новгороді, та місто встояло. Утім, за півроку і Новгород капітулював внаслідок економічної блокади. За Мстиславом Ізяславичем лишалася лише Волинь. 1171 р. після смерті Гліба Юрійовича союз, на чолі якого стояв Андрій Боголюбський, розвалився: занадто різними були інтереси земель-князівств, що входили до його складу. Старійшинство Андрія влаштовувало усіх доти, поки у Києві сидів його слабкий брат, а сам володимирський князь не намагався диктувати свою волю союзникам. Військовий конфлікт між смоленськими Рюриковичами та володимирським князем завершився битвою під Вишгородом 19 грудня 1173 р., де заліські дружини були знищені військами Мстислава Ростиславича та луцького князя Ярослава Ізяславича. А невдовзі, 1174 р., Андрія було вбито боярами-змовниками.
Внаслідок погрому 1169 р. політичне значення Києва значно підупало. У цьому були рівно зацікавлені усі князі-Рюриковичі, які прагнули розбудовувати свої власні отчинні володіння, а не відволікати сили заради примари великого київського княжіння. Сильний великий київський князь міг стати загрозою для їхньої незалежності, тож остаточний занепад Києва був лише питанням часу.
У російській монархічній історіографії починаючи з другої половини XVIII ст. погром Києва 1169 р. тлумачили як перенесення осередку руської державності з півдня на північ, що заклало підґрунтя майбутнього, за кілька сторіч, піднесення Московської держави. Цю точку зору, але вже з негативною оцінкою запозичила і частина українських істориків. Однак погром Києва 1169 р. був лише епізодом довгої історії занепаду Києва як політичного центру Русі, а Москва на той час іще не мала статусу навіть князівського столу дрібного удільного князівства. Причини жорстокого погрому 1169-го слід шукати не в гаданому протистоянні українського та російського етносів, що постали на історичній арені лише за кілька століть, а у закономірностях політичного розвитку князівств-земель Русі ХІІ ст. Однією з головних умов їхнього подальшого піднесення був занепад Києва, тож вони і надалі докладали заради цього максимум зусиль. Наслідком цього став не менш страшний погром Києва 1203 р., який і поклав край не тільки політичному, а й економічному значенню колишньої столиці Русі.
На зламі ХІІ—ХІІІ ст. Київ перетворився на осередок суперечок між трьома князівськими домами: смоленських Ростиславичів, чернігівських Ольговичів та волинських Мстиславичів. Заради заволодіння Києвом вони укладали нетривкі союзи, до яких час від часу приєднувався князь Заліського Володимира Всеволод Юрійович Велике Гніздо. 1201 р. син Мстислава Ізяславича Роман, який напередодні приєднав до своїх волинських володінь Галич, спираючись на військову допомогу Всеволода, захопив Київ, де посадив свого родича Інгваря Ярославича. На противагу йому утворилася коаліція між смоленським князем Рюриком Ростиславичем та чернігівськими Ольговичами. 1203 р. союзники разом із половцями підступили під Київ. За свідченнями літописця, погром Києва 1203 р. не йде в порівняння з погромом 1169 р. Місто було не просто пограбоване, а практично знищене вщент — це була відплата Рюрика половцям за військову допомогу. Більшість населення міста була або вбита, або забрана у полон. Відкупитися вдалося лише іноземним купцям, але ціною половини їхніх статків. Після погрому Рюрик Ростиславич не сів у Києві сам, та навіть не посадив у ньому залежного від нього князя, — для цього в нього просто не вистачало сил. Тож він наказав знищити місто, яке не міг утримати. Лише за кілька місяців, уклавши мир із Всеволодом Велике Гніздо, Рюрик зайняв великокнязівський стіл, на який, крім нього, після погрому не було інших охочих.
Саме так, смоленські та чернігівські дружини за допомогою половців 1203 р. поклали край кількасотрічній історії політичної гегемонії столиці Русі. Коли за кілька десятиріч до стін міста підступили монголи, вони побачили лише бліду тінь колишньої величі стольного міста, залогу якого очолював навіть не князь, а звичайний боярин Дмитро.
Битва на Калці
За свою кількасотрічну історію дружини руських князів неодноразово зазнавали поразки від кочових народів, однак жодна з них не мала таких наслідків для подальшої політичної історії Русі, як битва на річці Калка. Слідом за двома погромами Києва 1169 та 1203 рр. вона поклала край військовій могутності та політичному значенню князівств, що розташовані в історичному центрі Русі — Подніпров’ї, та передвіщала трагічний кінець колись могутньої держави, яку історики називають Київською або Давньою Руссю.
Унаслідок процесів політичної децентралізації тривало економічне піднесення нових міських центрів, колонізація периферійних земель Русі, які надалі набували все більшої політичної самостійності. Але разом із тим це мало негативні наслідки для системи оборони Подніпров’я від кочових племен євразійського степу, яка потребувала спільних узгоджених дій військових контингентів більшості князівств-земель. У військових конфліктах із половцями це не мало вирішального значення, але поява на південних кордонах нового ворога — армії централізованої Монгольської імперії — стала іспитом, який дружини руських князів так і не змогли скласти.
Після завершення розгрому політичного центру держави Хорезмшахів у Середній Азії наприкінці 1221 р. два монгольські тумени на чолі з полководцями Джєбє та Субудеєм здійснили глибокий рейд її північноіранськими володіннями та в 1222 р. вийшли на Північний Кавказ, де зустрілися із нездоланним спротивом союзу аланів, касогів та половців. Подолати його монголи змогли, тільки відколовши від нього половців. Одразу після спільної перемоги монголи повернули зброю проти учорашніх союзників. На відміну від аланів та касогів, які чинили спротив у передгір’ях, половці у своїх степах були беззахисні перед монголами. Тож половецький князь Котян Сутоєвич, якого літопис називає старшим серед половецьких ханів, звернувся по допомогу до свого зятя Мстислава Галицького та інших руських князів. У Києві було скликано з’їзд руських князів, де половці їх щедро обдарували, а половецький хан Бастий навіть навернувся на християнство.
Зустріч руських дружин було призначено у міста Заруб навпроти гирла Трубежу. Сюди ж прибули посли монголів, які намагалися розколоти русько-половецький союз. Їх було вбито. Так само у гирлі Дніпра біля Олешшя інше монгольське посольство зустріло й галицьке військо Мстислава Удатного. Утім, і воно отримало відому, хоча посли й зберегли життя. Дружини руських князів об’єдналися на правому березі Дніпра біля порогів, де відбулася військова нарада.
Русько-половецьке військо у цілому відтворювало політичну ситуацію, яка в той час склалася на землях Русі. Фактично воно складалося з кількох окремих великих загонів, які об’єднувалися навколо «великих» князів: київського Мстислава Романовича, чернігівського Мстислава Ростиславича та галицького князя Мстислава Удатного. Володимиро-суздальське військо князя Юрія Всеволодовича на збір не встигло і в битві участі не брало. Кожне з цих угрупувань об’єднувало дружини менших князів. На чолі союзного половецького війська стояв тисяцький Мстислава Удатного Ярун.
Загальну кількість воїнів у половецько-руському війську оцінюють по-різному. Літописи та історики називають від 15 до 150 тис. Найбільш вірогідно, що воно складалося з 40—50 тис. воїнів: 20—25 тис. русів і приблизно стільки ж половців. Монгольське військо налічувало приблизно 20—30 тис. воїнів. У русько-половецькому війську були загони піших воїнів та кіннота. Монгольське військо складала сама кіннота.
На нараді, що відбулася на місці зустрічі, руські князі так і не змогли дійти згоди щодо подальших дій. Галицький князь Мстислав Удатний запропонував війську переправитися на лівий берег та шукати битви з монголами у степу. Київський князь Мстислав Романович пропонував закріпитися на правому березі Дніпра, утримуючи комунікації, та чекати на подальші дії супротивника. Чернігівський князь Мстислав Святославич не пристав до жодної пропозиції, сподіваючись від протистояння інших великих князів отримати у майбутньому найбільші політичні дивіденди.
