Починаючи з VI ст. до н. е. у матеріальній культурі населення Центральної та Західної, а почасти і Східної Європи археологи відзначають настання «латенського періоду», культурного явища, що його і прийнято співвідносити із кельтами історичними. На території України належні до цієї культурної спільноти пам’ятки відомі у Закарпатті — у Верхньому Потиссі, де налічують кілька локальних груп, напевне, пов’язаних із певними родовими або племінними структурами.
У регіоні виникають потужні центри ремісничого виробництва, які охопювали металургію та металообробку, гончарство, ювелірне мистецтво. Було налагоджено видобуток залізної руди, її переробку і експорт сировини на захід, на територію сучасної Угорщини. Один з найбільших центрів місцевих кельтів знаходився над річкою Латорицею, саме там, де нині стоять квартали міста Мукачева. Час від часу при будівництві тут натрапляють на культурні шари латенської доби. Усього населених пунктів кельтської доби на Закарпатті налічують нині близько чотирьох десятків. Слід зауважити, що у регіоні відомі також пам’ятки куштановицької культури, яку пов’язують із населенням, що мешкало тут до появи кельтів, а також рештки фортеці, збудованої войовничими даками — біля с. Мала Копані у Виноградівському районі. Отож політична ситуація у регіоні в ті давні часи явно не була простою. Вважають, що у І ст. до н. е. тут мало місце протистояння місцевого населення з даками, як наслідок край було спустошено війною.
На III ст. до н. е. припадає чи не найбільше відомостей про активність кельтів, які виявилися втягнутими у вир південно-європейської політики, де з’ясовували стосунки спадкоємці держави Олександра Великого, воювали римляни та карфагеняни; а там, де війни, там і найманці, і спроби поживитися коштом ослаблених війною сусідів. Відлуння цих подій часом досягало досить віддалених територій, в тому числі на схід від Карпат.
Так, еллінський поліс Ольвія, розташований на Дніпро-Бузькому лимані, був перестрашений можливою навалою галатів та скірів і спішно відбудовував укріплення коштом благодійника поліса громадянина Протогена. Деякі фахівці вважають, що «галатами» насправді були бритолаги, але і перших, і других усе одно пов’язують з кельтами. Століття по тому на політичній арені з’являється інше войовниче угруповання — бастарни, з якими пов’язують «латенізовані» археологічні культури поянешти-лукашовка у Пруто-Дністровському межиріччі і навіть зарубинецьку, володіння якої сягали Подніпров’я. Для останньої типовими є кремаційні поховання, ритуал яких за 62 ознаками (із 72 можливих) збігається з поховальними звичаями кельтів, які мешкали на Балканах. Інша річ, що упродовж тривалого часу саме із зарубинецької культури «виводили» давніх слов’ян, але то уже наступна історія.
Можливо, до цієї спілки (та інших, назви яких не могли зберегтися з різних причин) входили й інші племена, не лише кельтські — справа у ті часи буденна, про що свідчить, приміром, назва «кельтоскіфи», на яку можна натрапити у Посидонія, Страбона або ж Плутарха.
Особливе значення для успішних походів мали опорні пункти, особливо у таких важливих місцях, як переправи через значні річки. Клавдій Птолемей, приміром, згадує кельтське укріплення Аліобрікс (з кельтської перекладають, як «фортеця на пагорбі», яке сучасні дослідники ототожнюють з руїнами біля села Орловка на Дунаї (Одеська область). Там дійсно є пагорб, найдавнішу фортецю на якому було збудовано ще у V тисячолітті до н. е. носіями культури Гумельниця, приблизно через 45 століть там окопалися «гальштатці». Крапку в існуванні Аліобрікса поставили, просуваючись на схід, римські легіони. Інші міста з кельтськими назвами, згадані Птолемеєм, локалізують на Середньому або Верхньому Дністрі — наприклад, Карродун (кельтською — «кар» — колісниця, «дун» — фортеця, місто, тобто щось на зразок «фортеця (місто) колісниць»), імовірно, був розташований неподалік сучасного села Заліщики на Тернопільщині, в ареалі поширення латенізованої пшеворської культури.
Бастарни виступили на боці Мітрідата VI у його запеклій боротьбі з Римом, але зазнали поразки, так само як і цар Понту. Коли його було оточено в Пантікапеї, саме командувач кельтської охорони Бітоїт завдав (на прохання переможеного) смертельного удару своєму володарю.
Слідами цієї епохи є археологічні знахідки, які знаходять відповідники у виробах, типових для латенських та «латенізованих» культур, поширених на території багатьох сучасних країн Європи. Це насамперед фібули — застібки для плащів, основного різновиду верхнього одягу тих часів. Кожна група населення вирізнялася власною формою фібул, однак мали місце такі явища, як впливи, поширення певної «моди» тощо. Однією з найвідоміших знахідок, яку пов’язують з кельтами, є бронзова накладка піхов меча, знайдена біля с. Гринів, прикрашена багатофігурною композицією. У ній деякі дослідники вбачають ілюстрацію на тему священного шлюбу героя-першопредка з богинею. Як тут не згадати про давні пригоди Геракла на берегах Борисфена...
Кельтські релікти збереглися на землях краю і у вигляді топонімів — переважно назв річок, а часом і населених пунктів, місцевостей — їх кількість вимірюється щонайменше сотнями. Приміром, біля Мукачева і досі одну з гір називають Галіт (гали, галати...), на Поділлі є гора з назвою Камула («камінь»), є річки Латориця («лато» — воїн), Лаборець у Закарпатті. Не випадково у слов’янських мовах зустрічається чимало слів, пов’язаних із господарською діяльністю, обрядовістю — давнє сусідство не могло не залишити помітного сліду. Технологічні дослідження показують, що слов’янським ковалям було відомо дещо з досягнень кельтських майстрів, вироби яких, особливо зброя та військове спорядження, мали заслужену славу у давній Європі. Отож є усі підстави вважати, що різні за чисельністю групи кельтів за різних обставин потрапляли на територію краю, залишивши свій слід у його давній та наступній історії та культурі.
Сармати
Лише три з половиною століття тому Юрія Хмельницького в одному з міжнародних документів називали не тільки гетьманом, а й «князем Сарматії». Від сарматів за тих часів вела родовід шляхта Речі Посполитої, а вчені мужі й поети у своїх творах часом іменували Україну не інакше, як «Роксоланією». І досі етнонім «росіяни» намагаються часом зіставити з етнонімом одного із сарматських племен — «роксолани». На римських і деяких середньовічних картах територію нашого краю прикрашає напис: «Сарматія». Хто ж вони, такі популярні в різні часи сармати?
Нові лицарі степів
Про савроматів, войовничих сусідів Скіфії, писав ще Геродот, згадуючи, що вони живуть на схід від скіфів. Близькі до скіфів за походженням, культурою й способом життя племена кочували на схід від Дону-Танаїсу. У ті часи переможці Дарія І ще не збиралися ділити свої землі навіть із найближчими родичами. Багато чого написали про сарматів римляни, хоч і познайомилися з ними пізніше, ніж елліни. Однак те знайомство було не менш близьким і тривалим. Саме римляни, складаючи перші (з тих, що дійшли до наших днів) карти Європи, незмінно зображували на ній країну «Сарматію». У багатьох книжках з історії Краю можна прочитати, що в III ст. до н. е. скіфів зі степів «витиснули більш войовничі сармати». Саме «витиснули». Правда, археологи так і не змогли пред’явити вагомих «речових доказів» цього «витиснення», хоча б у вигляді сарматських поховань у курганах, які б датувалися цим самим «III ст. до н. е.». Тож сумніви щодо хрестоматійних положень, які з’явилися на початку 80-х рр. XX ст., були цілком обґрунтованими. Більш уважне дослідження знахідок, а також поглиблене вивчення інших обставин початку сарматської епохи зумовило несподівані висновки.
Виявилося, що в цей час і у скіфів, і в сарматів був спільний ворог, підступний, жорстокий і нещадний. Його не можна було ні вразити стрілами, ні перемогти мечем. Уже вкотре помітно змінився клімат, і степовиків із рідних країв витиснули морозні зими. Вважають, що клімат упродовж приблизно ста років тут установився зовсім сибірський — дев’ять місяців зима, решта — літо. Скіфи полишили степи, дехто взагалі змінив рід господарської діяльності. Коли погодні умови нормалізувалися, у край прийшли нові господарі — сармати, котрі облаштувалися тут, починаючи з II ст. до н. е. Щоправда, далеко не всі степові простори їм вдалося зайняти. Старі господарі, скіфи, ще міцно трималися на землях Тавриди, а степовий трикутник між Інгулом і Дніпром також доводилося обходити стороною. Там спорудило й міцно втримувало майже два десятки міст і фортець інше угруповання скіфів.
«Сармати» — це загальна назва, що вживалася еллінськими й римськими істориками. Збереглися також назви кількох союзів племен, на яких поширювалося це найменування. Серед них роксолани, язиги, аорси, алани та інші. Доля цих племінних союзів була різною. Одні (приміром, роксолани та язиги) зникли ще в часи Римської імперії, інші дожили до середньовіччя, а нащадки аланів живуть у горах Кавказу й досі. Історія складалася так, що в різний час різні племінні союзи домінували в країні Сарматії. Спочатку головними були роксолани й аорси, а пізніше гору взяли алани.
Спосіб життя та побут сарматів на території краю особливо не відрізнявся від побуту попередників — кімерійців і скіфів. Кочове скотарство у нарешті відталому після холодних зим степу створювало продуктову базу, подібну до горезвісного «прожиткового мінімуму», який у всі часи досить далекий від реальних потреб і тим паче від ідеалу. Природним доповненням до випасання овець і худоби й далі залишатися відпрацьована в краї століттями й випробувана часом військово-грабіжницька економіка. Список її «галузей» теж не змінився: збір данини (під маркою «заступництва», «протекторату»), грабунок, работоргівля, контроль над товаропотоками. Ще можна було податися в найманці, кіннота потрібна була багатьом правителям. Під вплив сарматів потрапили деякі еллінські поліси Північного Причорномор’я. У колись вільній Ольвії десятиліттями карбували монету від імені сарматських царів Форзоя й Інісмея.
Про те, що справи в сарматів ішли добре, свідчать золоті речі, яких чимало знайдено в похованнях тієї епохи. Ці вироби помітно відрізняються від скіфського золота й містять безліч вставок із каменів. Особливо сармати полюбляли бірюзу (блакитне на золоті виглядає чудово) і червоні камені. Деякі вироби, створені еллінськими майстрами десь на Боспорі, вражають своєю вишуканістю. Наприклад, у безлічі книг відтворена застібка для плаща у вигляді дельфіна. Вона виконана із золота, а тіло дельфіна виточене з гірського кришталю. Браслети, шийні гривні, безліч золотих бляшок для прикраси одягу виготовлені для сарматів ювелірами з різних країн Азії та Європи.
