Поки ця п’ятірка держав укладала свої домовленості, на континенті згасав уплив шостої традиційно сильної держави. Османська імперія втрачала свої європейські володіння. Коли у липні 1908 року офіцери османського війська зорганізували переворот заради здійснення реформ, Габсбурзька монархія у відповідь уже в жовтні анексувала Боснію та Герцеговину. За тридцять років до цих подій Габсбурги за договором отримали право окупувати ці землі, які з юридичного погляду належали Османам. Тепер Габсбурги в односторонньому порядку ствердили право їх анексувати. Османська імперія тривала в кількастолітньому занепаді, але інші держави між собою узгодили перерозподіл території. Відтак одна велика держава — Османська — зникала, тоді як інша — Габсбурзька — порушувала правила, переходячи від окупації до цілковитої анексії. Росія, яка мала свої інтереси серед православних народів османської Європи, глибоко відчула цю образу і зблизилася з Сербією. Сербія вважала Боснію не просто частиною сфери власних інтересів, а складником майбутньої великої сербської держави[79].
Тоді ініціатива у балканській, а отже, європейській політиці вислизнула з рук великих держав. 1912 року союз чотирьох національних балканських монархій — Сербія, Чорногорія, Греція та Болгарія — напав на Османську імперію і захопив значну частину того, що залишалося від її європейських територій. Цей конфлікт, Перша балканська війна, показав, що змінювати контури Європи можуть і малі держави, а також те, що націоналізм може руйнувати імперії. Після цього балканські держави накинулися одна на одну, розв’язавши Другу балканську війну 1913 року. Коли дим розвіявся, головною переможницею виявилася Сербія, яка подвоїла свою територію і на п’ятдесят відсотків збільшила населення. Генеральний штаб габсбурзького війська наполягав на запобіжній війні проти Сербії. Якщо монархія, вважали там, не поквапиться позбутися національних шкідників на кшталт Сербії, то Габсбурґів чекатиме така ж доля, як і Османів. Представники генерального штабу втомилися від ролі терплячої осі, що її виконувала Габсбурзька монархія. Якщо силу доводилося врівноважувати, то вони воліли шукати рівноваги на високо натягненій линві тактичного бою. Людина, яка йде по канату, принаймні має відчуття руху вперед, до того ж, несе палицю. Впродовж 1913—1914 років керівник генерального штабу рекомендував розпочати війну проти Сербії аж двадцять п’ять разів[80].
Свого часу, в спокійніші дев’яності роки дев’ятнадцятого століття, Франц-Фердинанд та Штефан обговорювали балканську політику на спільному плаванні Адріатикою. Під час кризи, яку спричинила анексія Боснії, вони писали одне одному листи, побоюючися війни. Франц-Фердинанд не вірив, що війна може вирішити балканське питання. На його думку, приєднання Сербії до габсбурзьких володінь могло лише додати клопотів. Сербія могла дати імперії хіба «вбивць, негідників і декілька сливових дерев». Штефан, який два десятиліття прожив на Адріатичному морі, почувався ближчим до балканських народів, аніж Франц-Фердинанд. Він назвав одного зі своїх синів на честь Кирила та Методія, найшанованіших святих цих православних земель. Та його думки текли у подібному руслі. 1907 року, за рік до початку анексійної кризи, він покинув Балкани, свою уявну Югославію, на користь Галичини, своєї вимріяної Польщі[81].
Віллі розумів плани батька і не поступався йому ані винахідливістю, ані жвавістю. Хоча батькове покоління могло й не трактувати українців як націю, визначення нації мінялося. Наставала епоха демократії, за якої чисельність населення починала важити стільки ж, скільки й багатство; епоха етнічности, в якій культура могла посісти місце традиції; та епоха науки, в якій демографія могла з позірною точністю числити національне населення. Віллі міг вважати українців за націю з таким самим статусом і правами, як і в поляків. Популістський характер такої політики міг лише приваблювати молоду людину, яка вважала себе приятелем посполитого люду. Та обставина, що українці були «неісторичною нацією», як було прийнято в ті часи казати, вабила його молодечий дух. Вільгельм вважав українців природним народом, народом весни, паростком, який може гнутися за вітром. Поляки належали до цивілізації тління. Як він скаже на декілька років пізніше: «Польща! Так, поляки були колись народом високої культури, це я справді мушу визнати, але тепер прийшла їхня осінь. Настає культура надміру, настає декаданс»[82].
Історія Габсбурґів показує, що декаданс може тривати напрочуд довго. За якісь три століття перед тим предок Віллі, імператор Максимільян II замовив Арчимбольдо його знамениті зображення чотирьох пір року: весна з фруктами й овочами в зелених та червоних тонах, осінь як пишний пізній врожай гарбузів, картоплі та винограду — обидві ці пори року в подобі чоловіків. Годі знайти більш захопливе й занепадницьке передання плину часу. Та, попри всю індивідуальність портретів, час вони представляють як нескінченне коло пір року. Однак Габсбурги справді досягли поворотної точки, дотичної до моменту, коли вічний династичний час поступається разючим візіям катастрофи й порятунку.
Літо 1914 року розділить весну з осінню, батька з сином, одну еру від іншої — цього літа Габсбурґи розпочнуть війну, яка покладе край старій Європі. Проте 1913 року вибір Штефана та Віллі не був виразом ані взаємної неприязні, ані браку лояльности щодо своєї династії. Якщо на вимогу генерального штабу Габсбурзька монархія розпочне завойовницьку війну проти Сербії, то її військам доведеться дати бій і Росії. Перемога ж над Росією обіцяла збільшити польське й українське населення в межах габсбурзьких володінь із мільйонів до десятків мільйонів. Якщо б Габсбургам вдалося перемогти в такій війні й розширитися на північ та на схід, то ерцгерцоги могли б і справді правити великими польськими чи українськими коронними землями як вірні регенти свого цісаря.
Штефан і Віллі вдалися до дій, слушних для двох епох: їхньої власної та тієї, яка ще мала прийти. Чинячи так, вони імпліцитно приймали новий час — не знану їм обом від народження ідею часу, який подає дати й деталі примарних образів вічної династії, а ідею, до якої вони самі себе підготували, за якою роки несуть поступ нації. Штефан став поляком в очікуванні створення нових коронних земель. Вільгельм став українцем в очікуванні сходження нової нації. Однак ті ж уміння й репутація, які дозволяли б їм служити монархії, готували їх до Європи без імперій, у якій Польща й Україна стали незалежними державами. Хоча ані Віллі, ані Штефан не вели мову про падіння Габсбурзької монархії та постання незалежної Польщі й України, їхні польські чи українські послідовники неминуче стали б про ці речі говорити, і справді говорили.
Віллі, якому в 1913 році було вісімнадцять, не міг відокремити власних амбіцій від родинної величі. Йому, водночас невинному й пересиченому, даровано розкіш бунтувати проти тих традицій, які він сам утілював. Його батько зробив його поляком, тож він вирішив стати українцем. Його батько хотів, щоб він став офіцером, тож тепер він був кадетом, який готувався до самознищенної війни. Штефан передбачив світ націй, і ось цей світ настав. Віллі обрав собі народ, знаний лише з ігор, подорожей та книг; націю таку ж молоду й зелену, як і він сам.
До того, що сталося далі, ці двоє, батько й син, були готові не гірше за будь-якого Габсбурга.
Червоне. Князь при зброї
Кронпринц Франц-Фердинанд фон Габсбург мав 28 червня 1914 року відсвяткувати у Сараєві певну річницю. Того ж дня чотирнадцять років тому цісар дозволив йому одружитися із його коханою Софією Хотек. Софія була панянкою-прислужницею у свиті жінки, з якою Франц-Фердинанд мав одружитися початково. Оскільки їхнє подружжя було нерівним, коронний принц мусив відмовитися від права своїх нащадків на правління. Умови шлюбу були принизливими для Софії. Навіть у ролі дружини спадкоємця трону вона за рангом поступалася всім ерцгерцогам та ерцгерцогиням, включно з дітьми. У зали Гофбургу вона мусила вступати слідом за маленькими хлопчиками й дівчатками. Навіть у найкращі часи Гофбург славився протягами, але Софія відчувала особливу прохолоду. Під час державних церемоній у Відні їй та її чоловікові доводилося їхати в окремих автомобілях. У Сараєві, в недавно доданій до габсбурзьких володінь Боснії, ці правила можна було обійти. Франц-Фердинанд узяв Софію з собою, щоб оглядати військові маневри. У цій балканській землі він міг показати, що пишається дружиною. Того дня вони разом їхали у відкритому автомобілі.
Сербські націоналісти у Сараєві відзначали власну річницю. Рівно п’ятсот двадцять п’ять років тому війська Османської імперії на Косовому полі перемогли коаліцію балканських князів. Сербські націоналісти згадували Косовську битву як мученицький подвиг їхньої героїчної нації і початок її підпорядкування чужим правителям-тиранам. Крім цього, на двадцять восьме червня випадав день св. Вітта, що його серби відзначали як національне свято. Звісно, у сербів були і власні політичні образи. Від часу габсбурзької анексії Боснії пройшло трохи більше п’яти років. У провінції Габсбурги надавали перевагу католикам-хорватам, здійснювали своє правління через боснійських землевласників-мусульман і не довіряли православним сербам. Для сербських студентів-націоналістів, таких як Неделько Чабріновіч, відвідини Франца-Фердинанда були провокацією. День, що мав бути присвячений пам’яті боротьби сербів проти іноземних тиранів, став натомість днем привітання одного з них.
Як і інші сербські націоналісти, Чабріновіч вважав, що Боснію та Герцеговину слід відокремити від Габсбурзької монархії і приєднати до Сербії. Він разом із групою однодумців звернувся по допомогу до Чорної Руки — змовницької групи націоналістичних терористів у Сербії. Очільником цієї групи був полковник Апіс, голова розвідки в сербському генеральному штабі. Апіс, який через надзвичайну фізичну силу обрав собі псевдонімом ім’я єгипетського бога в подобі бика, був учасником царевбивства, яке привело на сербський трон ворожу щодо Габсбургів династію. Полковник, який не любив Габсбургів загалом, мав особливі претензії до Франца-Фердинанда. Кронпринца він трактував як майбутнього головнокомандувача габсбурзьких військ і вважав, що той прагне анексувати Сербію, аби створити нове австро-угорсько-югославське утворення. Коли студенти-націоналісти звернулися до нього з планом убити Франца-Фердинанда, він охоче став до їхніх послуг. Пістолети та бомби надала Чорна Рука[83].
28 червня 1914 року в Чабріновіча вже була бомба. Коли Франц-Фердинанд із Софією у своїй відкритій машині повільно рухалися вздовж молу, Чабріновіч кинув бомбу в їхнє авто. Водій, побачивши якийсь предмет у повітрі, прискорив рух. Бомба влучила в дах машини й відскочила. Вибухом поранило офіцерів у наступній машині та перехожих на вулиці. Уламок шрапнелі зачепив Софію, поранивши її.
