Вій-ник

На північній брамі вони вистояли невелику чергу та без питань пройшли всередину варто було тільки Юрію показати вартовим свою ворожбитову зірку. Велет планував залишитись в Ніжині на день чи навіть два. Хотілось усе роздивитись, пройтись по ярмарку, зрівняти ціни, можливо щось придбати. Хмара порекомендував для цих цілей зупинитись в Старому місті. Усі три ярмаркові площі знаходились там, до того ж район той був більш спокійним та милим для ока, було де пройтися і на що подивитись.

Вони дійшли до кам'яного мосту та перебрались на інший берег Остеру. Тут і попрощались. Хмара звернув наліво, до високих стін ніжинської фортеці, а Велет попрямував у протилежному напрямку.

Він трішки пройшовся по вулицях першого великого міста в яке потрапив за своє життя. Уточнюючи дорогу у місцевих жителів він знайшов Троїцький ярмарок, але той виявився напівпустим. Певно вже було пізно для торгівлі і люди розходились по домам. Із того що він помітив, ціни навіть на прості товари у Ніжині були не на багато, але трішки дорожчі ніж на тому ж Озерному ярмарку. Прикро, та що поробиш?

Недорогий, але хороший заїжджий двір, що йому порадив Хмара, розташовувався зовсім поруч із площею і хоч був ще тільки ранній вечір, хлопець вирішив для початку зняти собі кімнату і можливо трішки перекусити.

Дівчина за стійкою кидала на нього зацікавленні погляди, і він ніяковіючи не одразу зумів зрозуміти що вона роздивляється його очі. Взявши у неї ключ та замовивши вечерю, він піднявся у свою нову кімнату. Невеличка, зовсім крихітна, але охайна, та з досить зручним ліжком. Що там говорити, в ній навіть невеличке дзеркальце до стіни прикручене знайшлось. Хлопець здається перший раз за останні дні глянув на своє відображення, та спочатку навіть не впізнав себе.

Все те ж саме прямокутне лице, той же злегка приплюснутий ніс, начебто і все інше не змінилось. Крім очей. Дивовижно як така незначна деталь, змінювала усю картину в цілому. Ліве око залишилось звичного темно карого відтінку, праве ж було яскраво зеленим. Цей контраст в симетричності, настільки вибивав із колії, що Велет сам себе не впізнавав!

Велет спустився на перший поверх, дівчина за стійкою сказала йому займати будь який вільний стіл та певно пішла на кухню. В невеличкому напівтемному залі було пусто. Він усівся за найближчий стіл. Дівчина скоро принесла картоплю зі свининою, хліб та квас. Порція була досить великою, але сама їжа особливим смаком не відрізнялась. Його сестра готувала набагато краще. Хоча квас виявився непоганим, не те щоб це згладило загальне враження, але тим не менш.

Сито перекусивши молодий ворожбит усвідомив що стомився. Він ще далеко не повністю відновився після сутички із ящерами. Оленка подбала про його рани, але деякі із них все ще давали про себе знати. До того ж поїздка до верхом на здоровецькому вовку також забрала немало сил. Здається в нього до цього часу тремтять руки, очі сльозяться від агресивного вітру, а сідниці та ноги болять від їзди без сідла.

Загалом поміркувавши трішки Драк подумки махнув рукою на свої вечірні плани та перепочивши після вечері, знову піднявся у свою кімнату. Ліжко зустріло його приємними обіймами, і він не помітив як сон остаточно зморив його.

На ранок його розбудив стукіт у двері. Виявилось його навідав Юрій Хмара.

— Сьогодні відправляюсь в Чернігів, вирішив на останок поснідати в своєму улюбленому закладі, — пояснював галдовник, коли вони спустились на перший поверх та всілися за столом біля стіни.

— Справді? Мені тутешня кухня не здалась якоюсь особливою, — промовив хлопець.

— Ти просто не знаєш що потрібно замовляти, — хитро посміхнувся той.

Виявилось що тут майстерно готовлять рибу. Велету довелось повірити на слово. Оцінити об'єктивно принесену щуку він не міг. Хлопцю просто не подобалась риба. За компанію він звісно трішки скуштував але ціле море дрібних кісточок що доводилось вибирати із ніжного м'яса, завжди вводило його в депресію. Як люди можуть взагалі називати цих морських гадів їжею? Поки вибереш усі кісточки так тричі з голоду помреш!

— Дивись що прикупив собі, — похвалився Юрій витягуючи невеличку дерев'яну шкатулку.

Велет підсунув її ближче до себе на відкрив кришку. На підкладці із червоного оксамиту лежав...

— Кіготь? — здивовано запитав Велет. І справді кіготь. Чорний, довгий як два його вказівні пальця, гострий як наточене лезо. Молодий ворожбит нахмурився та акуратно узяв того кігтя в руку. Важкий та холодний. — Металевий?

— Не просто металевий! — збуджено відповів Хмара, допивши свій квас. — А кіготь із талусу!

Якщо вірити галдовнику, то... Велет окинув невеличкий кусочок металу зовсім іншим поглядом. Віт розказував йому про такий метал. Ну а як інакше? Все ж чарівний метал як-не-як. Талус мав справжні магічні властивості. Він вбирав у себе сонячне світло, і міг випускати його при потребі. Вірніше такими властивостями була наділена правильно виготовлена зброя із нього. Ходили справжні легенди про мечі із талусу, та про подвиги які були вчинені з їх допомогою. Що саме цікаве, зброєю такою могли володіти усі. Не було різниці, чи то ворожбит чи простий воїн. Звісно щоб запустити справжній сонячний серп у противника потрібна була певна практика, ще ні в кого це не виходило з першого разу, але Віт говорив що практика займала від місяці о півроку у середньому.

— Ну це чудово, але нащо він тобі? — запитав Драк. — Якби то кинджал був, або принаймні ніж, а так...

— Ха, ти зрівняв! Мені кіготь обійшовся більш ніж в річне жалування, а ти говориш про кинджал! — проголосив він, та відібравши кігтя, пригорнув його до себе як справжнісінький скарб. — До того ж ти забуваєш про мою другу іпостась, їй така зброя буде в самий раз!

Жалування у галдовника мало б бути непогане, але в тому що він віддав стільки золотників за невеличкий кіготь не було нічого дивного. Зброя із талусу дорога. Дуже дорога. Навіть не так. Коштовна. Із цим металом, чи вірніше сплавом, дуже важко працювати, тільки справжні майтри, ковалі із ворожбитовим талантом могли таке. І то не всі. Ціну набивало і те що матеріали, компоненти сплаву були неймовірно рідкісними. Дивовижно уже те що в Ніжині є коваль який вміє працювати із талусом. В очах Велета престиж міста піднявся одразу на кілька щаблів.

— Тобто ти хочеш замінити один із своїх кігтей оцим? — уточнив хлопець. — Це можливо?

— Так, я проводив деякі експерименти, — кивнув Хмара, та закривши кришку шкатулки, заховав її у свою сумку. — Так коли ти відправляєшся?

— Певно завтра, сьогодні ще погуляю по місту, хочу зараз сходити на ярмарок.

— Зрозуміло-зрозуміло, я так і думав. Ти вже вибачай малий, я шукав тобі супутників до Орлицької січі, та ніякого каравану не відправляється завтра. Точніше є один варіант, але я б його не радив.

— Ну якщо так то і розпитувати не буду, — посміхнувся Велет. — Не хвилюйся, не маленький, сам доберусь.

— Вірно кажеш, — похитав головою галдовник, та підвівся із лавки. — Гаразд, мені пора. Передавай привіт Корелі.

— Корелі?

— Там його всі знають. До речі, я йому вісточку про цих твоїх ящерів передав, але на всякий випадок якщо опинишся там швидше, то сам переповіси йому про те що сталось, добре?

Хлопець кивнув, та нарешті попрощався із Юрієм. Галдовник виявився непоганим таким чоловіком. Дивно як Велет не зміг розгледіти цього із самого початку. Перше враження склалось не надто добрим, а все із-за зіпсованого настрою. Добре що він не відмовився та не пішов із села сам. Так і час в дорозі скоротив, і розстався із Хмарою на позитивній ноті.

Піднявшись у свою кімнату він забрав гаманець, та пішов у сторону Троїцького ярмарку. Життя там кипіло та бурлило. Хлопець не планував нічого купляти, але більшість часу проводив біля зброярнях рядів. Зрівнював, прицінювався, переговорювався із продавцями та хмурився. Не те щоб у фактичному торговому центрі цієї частини гетьманщини не було товарів які б його зацікавили, скоріше проблема була у вартості таких речей. Певно він би міг собі дозволити середньої якості набір метальних ножів, чи можливо одні непогані наручі, але це б майже повністю опустошило його і так не надто повний гаманець. А ж потрібно на щось жити, десь ночувати, і все таке інше. Ну принаймні поки не добереться до острова.

Коли ярмарок закінчився, Велет пройшовся по торгівельних погостах. Це були майже такі самі гостьові двори, як той в якому поселився сам хлопець, але в них зазвичай зупинялись купці. Якщо в місті в якийсь час не було ні одного робочого ярмарку, вони продавали свої товари прямо в погостах. Як виявилось у Ніжині, подібні заклади працювали майже завжди, в незалежності від сезонних ярмарків. Себто ти міг придбати собі будь що та будь коли.

Під вечір коли навіть погости почали закривати свої невеличкі прилавки, ворожбит просто гуляв містом, та вивчав змішану архітектуру. Подивитись справді було на що. Певно більша частина будівель, та храмів Ніжина була виконана в характерному грецькому стилі.

Врешті решт він вийшов на набережну Остера. Широка мощена камінням дорога межувала із пішохідною зоною. Чесно кажучи хлопець був вражений тою дивовижною красою яку мав щастя спостерігати. На протязі усієї набережної були рівномірно розставлені зручні лавки, між якими висадили деревця бузку. На дворі була середина травня. Здається в Сеньківці, декілька кущів про які знав хлопець уже перецвіли. Але тут, в Ніжині рослини чомусь ще тільки розквітли. Темно фіолетові грони дрібненьких квіточок, розповсюджували навколо себе просто неймовірний запах. Настільки густий що від нього у прямому сенсі крутилась голова.

Було важко знайти вільну лавочку. Більшу частину із них облюбовали компанії молодий людей, здебільшого воркуючі між собою парочки. Їх можна зрозуміти. Більш романтичного місця годі й шукати.

Знайшовши таки вільну лавочку хлопець дозволив ногам відпочити. Дивлячись на закохані парочки чи на невеличкі компанії молоді він відчував холод та порожнечу в серці. Раптом нахлинуло відчуття туги, самотності. Важко було почувати себе самотнім у такому великому місті. Він би дуже хотів аби Оленка та Зорян могли поділити із ним ті світлі емоції котрі хлопець отримав від Ніжина. Та нажаль...

Праве око злегка прострілило болем. Велет прикрив очі та потер перенісся. Так і сидів. Думав про все і ні про що одночасно. Згадував минуле. Відганяв від себе думи про непевне майбутнє. Зважував свої думки та вчинки.

Раптом на голову щось звалилось. М'яке та легеньке створіння почало безцеремонно топтатися по хлопцеві, та розтріпувати його коротке волосся. Хлопець важко зітхнув, та піднявши руку узяв мілкого шкідника за шкірку. Знявши його з голови виставив кінцівку перед собою. Відкрив очі.

В руці нічого не було.

Але пальці все ще утримували мілкого негідника за його невидиму шкірку.

— Серйозно? — запитав хлопець. — Ти знайшов мене навіть за тридевят земель?

Хух, а це був саме він, запищав щось гнівне та безумовно образливе. Велет звичайно не міг бути впевненим до кінця, але з великою долею вірогідності це був саме той злощасний хух, на котрому він колись опановував свої ворожбитові сили, та котрого ледве не погубив через свою гарячу голову.

Зображення раптом здригнулося і роздвоїлось. Ліве око хлопця все ще нічого не бачило, а от правому було здається начхати на чарівне маскування маленького але сміливого хуха. В очах мерехтіло і Драк мимоволі прикрив ліве око рукою. Мозок переставши нарешті отримувати дві різні картинки навколишнього середовища зміг обробити образ маленького звіра.

Хлопець уже і забув що хухи виглядають як справжнісінькі кульки хутра. Він не знав чи це реальний його колір, чи то просто Вітове око так бачить, але хух був світлосірого окрасу. Із суцільного шару м'якого хутра виглядали темні бусинки очей, та трішки нижче них червоненький носик.

— І чого ти до мене причіпився? — скривившись запитав Велет, та у відповідь почув тільки нову порцію незрозумілого пищання.

Після того як хлопець ледь не придушив тваринку своєю силою, він вирішив її відпустити. Ну справді, хухи не домашні тварини, до того ж користі з них ніц. Ні молока ні шерсті, тільки годуй та доглядай. Отож почуваючи провину перед чарівною істоткою, молодший Драк відпустив її на наступний же день. Та хух замість того аби утекти куди подалі і забутись про страшних людей, зачаївся десь неподалеку, і затаївши зло прийнявся всіма силами пакостити. Велет почав губити різні дрібнички, прокидався посеред ночі від якихось дивних та страшних звуків, Їжа в його тарілці завжди була занадто посолена та поперчена, ну і все в такому дусі. Спочатку хлопчик із сестрою на пару думав що у їхній оселі посилився спражній домовий, і чомусь образився на молодшого із ворожбитових учнів. Вони постарались усіма відомими їм способами задобрити домового, але нічого з тієї затії не вийшло. Усілякі ласощі, та підношення що вони залишали зникали зі своїх місць, але неприємності із хлопцем продовжували траплятись.

Віт на це тільки посміювався та давати якісь поради не поспішав. Ну поки ображений хух не увійшов у смак та не почав шкодити усім підряд не розбираючи. Уступивши якогось ранку в мокрі чоботи, старець швидко впіймав нахабного хуха та незважаючи на те що той не мав би можливості розуміти людську мову, досить швидко а головне зрозуміло роз'яснив мілкому шкіднику що так робити не можна. Після цього хух на деякий час зник та залишив їх у спокої.

Проте ненадовго.

Через декілька тижнів він знову почав проявляти себе. Проте на цей раз його жарти були вже не такими злими. Хух все ще міг поцупити щось із Велетових речей, але награвшись день чи два, та вдосталь позловтішавшись клав її на місце. Ну і звісно він обходив Віта стороною. Перший час навіть до будинку заходити боявся. Та потім одомашнився. Він не став домашньою твариною як то кіт чи собака. Як і всі хухи він полюбляв свободу і вільну природу, але з завидною регулярністю навідувався до господи старого знахара. Від'їдався всякими лакітками, пакостив по дрібному Велету, грався з Оленкою та знову зникав на місць чи два.

Велет назвав його Лазом, бо той вмів пролізти будь де, дістати все що завгодно та сховати це від хлопця. Спершу правда кликав "настирним будяком" та хухові таке порівняння очевидно не подобалось і він починав робити шкоду повсякчас як чув ці слова. Після таких випадків уже було важко вірити у те що хухи не розуміють людської мови. Чи то може Лаз був таким розумником? Хтозна.

— От же, справжнісінький реп'ях.

Лаз на те запищав, та почав смикатись, намагаючись вирватись із міцної хватки ворожбита.

Раптом за спиною Велета пролунав дзвінкий дівочий голос із помітним акцентом:

— Нях, с ким це ти говориш?

Якась темна фігура легко переплигнула невисоку спинку лавочки і всілась поруч із хлопцем. Велет повернув голову і опішив. Поруч із ним сиділа... кішка. Хоча кішки звісно не вміють розмовляти, навіть з акцентом. Тому це очевидно була не вона. Не зовсім вона.

То була нявка. Звучить майже як мавка але різниця просто колосальна. Якщо мавки то різновид нечистої сили, то нявки — просто ще одна раса розумних істот що населяла світ. На відміну від людей популяція нявок була не надто великою. Велет знав тільки одну країну населену виключно нявками, і вона була не такою вже й великою. Меншою за гетьманщину разів у три. Хоча Віт якось казав що щільність населення там набагато більша, і загальна кількість нявок десь рівна людям що проживають на батьківщині Драка.