Для Януковича протистояння незабаром стало нестерпним. Урядовий квартал у Києві було паралізовано. Банкова опинилася в облозі. Із Заходу на президента активно тиснули, щоб він уникав насилля, вів переговори з протестувальниками та йшов на поступки. Зі сходу Кремль вимагав приборкати бунт. Щоб утримати владу, уряд Януковича у січні поспіхом прийняв низку законів, які обмежували свободу слова та зібрань. Однак репресії мали зворотний ефект. Табір лише розростався, а сутички з поліцією перетворилися на бійки з особистої ненависті, мотивовані вже не політичними цілями воюючих сторін, а їхнім несамовитим бажанням помсти. «Коктейлі Молотова» часто жбурляли просто в скупчення військ, накриваючи їх вогнем. Протестувальників хапали на вулиці, били та катували у поліцейських відділках. Дехто зник безвісти.
На Банковій навколо Януковича наростало відчуття паніки, адже насильство загострювалося, а союзники почали дезертирувати. Прем’єр-міністр звільнився наприкінці січня, слідом негайно і весь Кабінет міністрів. Президент чіплявся за своє крісло ще кілька тижнів, намагаючись досягти компромісу з революційними лідерами. Був готовий оголосити дострокові вибори та амністію усім протестувальникам. Однак запізно. Надто багато крові пролилося, щоб усі його опоненти пристали на перемир’я. На заході України протестувальники захопили кілька міст, заволоділи зброєю з поліцейських дільниць і погрожували походом на столицю. Навіть якщо політичні опозиціонери у Києві були готові піти на угоду, їхні радикальніші союзники з революційного руху вимагали відставки Януковича. Безвихідь тягнулася разом з найхолоднішими днями зими, і край їй поклав лише останній спалах насильства.
18 лютого 2014 року юрба повстанців підпалила офіс партії Януковича та спробувала знов взяти штурмом урядовий квартал. Спецпідрозділи та силовики відповіли масованим штурмом Майдану, спалили вщент Будинок профспілок, який використовували як штаб революції. Під час заворушень загинуло щонайменше семеро поліціянтів і з десяток повстанців. Через два дні насильство досягло жахливої кульмінації: поліцейські снайпери відкрили вогонь по демонстрантах біля площі, убивши десятки людей. Такої кривавої розправи Україна не бачила із часів Другої світової війни. На Майдані, просто перед готелем, де я знімав номер, лежали рядами тіла, їхні обличчя закривала спальна білизна та ковдри. Вестибюль готелю на протилежному боці площі перетворився на імпровізований польовий шпиталь, підлога була слизькою від крові. Михайлівський монастир, розташований вулицею вище, надавав притулок протестувальникам, які рятувалися від куль. Ченці всередині, деякі у шоломах і бронежилетах, керували нічними чуваннями та похоронами. Загалом у ті запеклі дні протистояння загинуло тринадцять поліціянтів. Число загиблих серед протестувальників перевищило сотню.
Революція не один тиждень наближалася до такої катастрофи. Та коли вона зрештою сталася, найпоширенішою реакцією був шок. Нікому не вірилося, що поліція стріляла бойовими патронами по людях, озброєних палицями та щитами. Це стало остаточним переломним моментом бунту, і навіть Янукович усвідомив — йому цього не пережити. Після бойні він втік до Росії, єдиної країни, готової запропонувати йому захист. Революція досягла своєї мети. Незабаром Росія стягне ціну.
* * *
Одразу після революції майже ніхто не приділяв особливої уваги Криму. Повсюдного безладдя вистачало й без того. Повстанці увірвалися до розкішного будинку Януковича під Києвом, і світлини його химерного добра облетіли світ: загін зі страусами, золотий батон, приватний ресторан у стилі піратського корабля, інкрустована напівкоштовним камінням підлога у сауні. (На розчарування протестувальників, золотий унітаз, про який давно ходили чутки, виявився міфом).
Вигнанець-Янукович з Росії спробував повернутися до влади. Через шість днів після свого повалення дав безглузду пресконференцію у російському Ростові.
— Ніхто мене не скинув, — почав він. — Я був змушений покинути Україну через безпосередню загрозу моєму життю та життю моїх близьких.
За його словами, люди, що захопили владу в Україні, — це «націоналістичні профашистські молодчики, які представляють абсолютну меншість жителів України». Янукович закликав того ж року призначити нові президентські вибори. Закликав до негайної реформи Конституції. А також до розслідування кривавої розправи над протестувальниками на Майдані Незалежності.
Незрозуміло, кого він думав обдурити. Шляху назад Янукович не мав. Кров протестувальників, на думку українців, була саме на його руках, незалежно від того, чи надавав він офіційний наказ відкрити вогонь. Більшість регіонів країни уже стали на бік революції; її прихильники взяли під контроль урядові установи, законодавчі органи та поліцейські дільниці.
Винятком стали схід і південь України, оплот Януковича. У тамтешніх регіонах, зокрема, в Криму, почалася контрреволюція. За кілька днів після падіння режиму в Києві перед будівлею регіонального парламенту Криму з’явилася група озброєних до зубів чоловіків — і швидко проникла всередину з автоматами напоготів. Вони діяли професійно, носили маски та спорядження — таке, як у російських спецпризначенців. Бракувало лише нашивок; усі розпізнавальні знаки з одностроїв прибрано. Військові роззброїли охорону парламенту і зайняли позиції в залі засідань та навколо неї.
Того ранку, доки в кулуарах стояли бойовики з автоматами та гранатометами, депутати провели два важливих голосування, результати обох зафіксували як прийняті одностайно. Першим голосуванням ухвалили рішення провести референдум щодо відокремлення Криму від України. Другим — проголосили нового прем’єр-міністра Криму, Сергія Аксьонова, безкомпромісного сепаратиста, чия політична партія «Русскоє єдінство» мала лише чотири зі ста місць у парламенті. Для узурпації влади Аксьонову цього вистачило. Наступного дня він публічно звернувся до Кремля:
— Звертаюся до президента Російської Федерації Володимира Путіна з проханням сприяти забезпеченню миру та спокою на території Автономної Республіки Крим.
Звернення слугувало лише приводом. Російські війська вже були там. Вони захопили головний аеропорт Криму та розпорошилися по всьому півострові. Путін брехав світові про бойовиків, називав їх «місцевими силами самооборони», ополченцями, які встали на захист своєї землі від «неонацистів» у Києві. Насправді ж то були спецпризначенці, і їм не довелося їхати здалеку. Багато хто базувався на півострові як частина російського Чорноморського флоту. Вони оточили усі військові бази, що їх Україна мала в Криму. Загарбники прибули з детальними розвідувальними даними про війська на цих об’єктах. Знали імена українських офіцерів, імена їхніх рідних, і де ті живуть.
— Ніхто й не уявляв, що наші сусіди, наші браття можуть прийти до наших дверей зі зброєю напоготів, — розповідав Олександр Поліщук, який тоді служив у Раді нацбезпеки, а пізніше обійняв високу посаду в уряді Зеленського. — Однак вони прийшли й сказали: «Ти залишаєшся. Ми знаємо, де твоя дружина. Знаємо, де твої діти. Можеш погратися у хороброго солдата, але тоді ми всіх їх уб’ємо». Ось що трапилося в Криму[80].
Кілька вищих українських офіцерів погодилося перейти на бік Росії. Багато інших приготувалися давати відсіч, але наказ із Києва так і не надійшов.
— Основна причина була психологічною, — казав Поліщук. — Тоді українські солдати морально не були готові стріляти по росіянах.
* * *
За лічені дні Росія захопила Крим повністю. Путінські війська взяли під контроль урядові установи та вручили ключі Аксьонову. Приблизно через тиждень його перебування в ролі нового лідера Криму я мав з Аксьоновим зустріч[81]. Він розташувався в одній з урядових будівель; вікна закривали мішки з піском, а обабіч входу стояли двоє охоронців у бойовому спорядженні, які уважно роздивилися мене крізь прорізи у балаклавах. Аксьонов був на другому поверсі, в оточенні політичних радників з Москви, які хотіли зробити його менше схожим на головоріза, а більше — на політика. Однак Аксьонов, гора м’язів у мішкуватому костюмі, погано пасував до цієї ролі. До того як піти в політику, він водився зі зграєю контрабандистів і рекетирів, серед яких був відомий під прізвиськом Гоблін. Тепер, з благословення Москви, отримав посаду прем’єр-міністра і готувався до зустрічі з Путіним у Кремлі.
— Мене обрали як кризового менеджера, — заявив Аксьонов, щойно ми сіли. — Я усвідомлюю свою історичну роль.
Коли я наполегливо повертався до того, що він захопив владу за допомогою зброї, Аксьонов щоразу давав одну й ту саму відмовку: якщо революціонерам у Києві можна, то чому не можна йому? Якщо вони використали силу для захоплення урядових будівель, то хіба погано, що його люди вчинили так само в Криму? Якщо повстання мало підтримку західних урядів, чому б йому не попросити про захист Росію? Санкції, введені проти нього та проти цілої низки інших причетних до захоплення влади в Криму, Аксьонова не хвилювали.
— На яких підставах Америка диктуватиме нам, що робити? — обурювався він. — Ми хочемо незалежності. Цього хочуть кримчани!
Наступного тижня Аксьонов зі своїми російськими поплічниками поспіхом організував референдум для перевірки цієї гіпотези. Бюлетень не пропонував варіанту «залишитися в Україні». Учасники голосування могли обрати або повну незалежність Криму, або об’єднання з Росією. Скрізь на півострові рекламні плакати обіцяли грандіозне підвищення зарплати та пенсії, якщо Крим вирішить стати територією Росії. Пропагандистські канали Кремля попереджали, що без захисту російських військ до Криму з України хлинуть банди фашистів. У такій атмосфері результати референдуму не стали несподіванкою. Офіційний підсумок був майже одностайним: 97 % голосів на користь російської анексії Криму.
Наступного дня Аксьонов з найближчими соратниками-сепаратистами поїхав у Кремль на церемонію анексії. Сотні представників російської еліти зібралися під високим склепінням Георгіївської зали послухати одну з визначальних промов путінського правління. То був (і досі є) момент виняткового тріумфу російського президента; ніколи ні до, ні після він не відчував такого обожнювання з боку свого народу. Захоплення Криму було незаконною акцією, яку засудили у всьому світі. США і Європа запровадили проти Росії економічні санкції та внесли десятки російських посадовців і олігархів до «чорного списку». Зате більшість громадян Росії раділа й святкувала захоплення земель. Воно відбулося швидко і майже без крові. Додало до населення Росії, яке вже давно скорочувалося, близько двох мільйонів людей і розширило її територію майже на площу Бельгії.
Із часів Другої світової війни жодна європейська держава не розширювала свої кордони силою. Тепер у пантеоні кремлівських правителів Путін відчув себе поруч із Петром Великим і рештою «збирачів земель», і це неабияк вплинуло на його амбіції, що стало зрозуміло того дня з промови у Георгіївській залі. Для початку Путін заявив, що гегемонії американців давно настав час кинути виклик.
