ОУН вважала терор інструментом пропаганди, який спроможний привернути міжнародну увагу як до становища українців у Польщі й радянській Україні, так і до їхньої «боротьби за незалежність». Теракта, під час яких убивали людей, були найпотужнішим способом привернути увагу громадськості. До переліку інших видів цієї діяльності належали підпали польських посівів та сільгоспбудівель, а також руйнування залізничних шляхів та ліній зв’язку. Велику кількість подібних акцій оуніувці та їхні молоді помічники влаштували у період з 12 липня по 24 вересня 1930р. У відповідь на масові українські теракта польська влада відреагувала контрзаходами: 16 вересня 1930-го розпочалась кампанія, евфемістично названа пацифікацією (умиротворенням, Pacyfikacja, пол.), яка тривала до 30 листопада 1930р. (іл.29). Для придушення терору ОУН польська влада залучила армію та поліцію. Тими днями значна кількість українців, яких звинувачували у підтримці ОУН, зазнала переслідувань, арештів та побиття; декого вбили. У той же час заборонили діяльність скаутської організації «Пласт» та припинили навчання у трьох українських гімназіях. Залишається нез’ясованим, з якою метою ОУН здійснювала підпал та саботаж: щоб спровокувати повстання? Чи щоб збурити криваву реакцію? Або недопустити перемовин між польськими й українськими політиками? Проте саме Pacyfikacja надала ОУН та іншим українським політичним організаціям підстави для подання до Ліги Націй скарг на дискримінаційну політику польського уряду. Неприйнятне ставлення польської влади до українців також привернуло увагу і деяких міжнародних газет[218].
Складно встановити, скільки людей вбили УВО та ОУН в період з 1921 по 1939 рр. Посилаючись на інформацію, яку надав Петро Мірчук, Олександр Мотиль підрахував, що у цей час УВО та ОУН намагалися вбити 63 людини: 36 українців, 25 поляків, одного росіянина та одного єврея. Варто зазначити, що Мірчук був членом ОУН (1939-го він керував референтурою пропаганди Крайової екзекутиви). У своїх численних повоєнних публікаціях він звеличував УВО, ОУН та УПА, виправдовуючи більшу частину їхніх злочинів. Логічно виглядає зауваження Мотиля, що фактична кількість людей, убитих УВО та ОУН, цілком могла бути більшою[219]. Максим Гон, фахівець з єврейсько-українських питань, довів, що припущення Мірчука про вбивство членами ОУН тільки одного єврея, було неправдивим[220]. Оцінки Мірчука можна легко заперечити, керуючись простою логікою здорового глузду, історичною літературою та архівними документами. Недостовірність його свідчень стає очевидною, коли згадати, що якраз у селах та невеликих містечках Східної Галичини та Волині, де вбивства скоювали не тільки з політичних, а й з економічних та інших причин, УВО та ОУН мали розгалужену мережу своїх представників. 1922 р. бойовики УВО спалили понад 2 200 польських ферм[221]. Тільки 1937р. ОУН вчинила 830 насильницьких дій проти польських громадян та їхньої власності. Служба безпеки Міністерства внутрішніх справ Польщі класифікувала ці злочини як: антипольські — 540, антиєврейські -242, антиукраїнські — 67, антикомуністичні — 17[222]. На жаль, це питання не досліджене повного мірою, і тому ми можемо тільки припустити, що в міжвоєнний період жертвами терористичної діляльності УВО та ОУН стали щонайменше кілька сотень людей.
Закордонні зв’язки та фінансування
Друку газет і журналів ОУН сприяли деякі країни, серед яких Німеччина та Литва. Ці ж країни надавали оунівцям паспорти та можливість навчатися на військових курсах. Різні студентські націоналістичні організації, що облаштувалися у Ґданському політехнічному університеті та інших вишах, підтримував і Німецький Фонд Олександра фон Гумбольдта. УВО та ОУН надавали шпигунські послуги Німеччині та Литві, перебуваючи у фактичній фінансовій залежності від цих країн. Німеччина та Литва підтримували українських націоналістів, бо ці країни претендували на частину територій Польщі та вважали її ворожою. Деякі політики УВО та ОУН, зокрема Осип Думін, висловлювались за співпрацю з СРСР. Однак, чи насправді радянська влада фінансувала УВО або ОУН, повної ясності немає. За даними польської розвідки, ОУН співпрацювала з британською секретною розвідкою. Відносини між УВО-ОУН і цими дружніми державами часто будувалися на співпраці між ОУН та конкретною установою (в Німеччині, наприклад, з абвером). Втім, у офіційних заявах ОУН відкидала звинувачення у співпраці з іншими країнами і стверджувала про свою фінансову та політичну незалежність. Додаткове фінансування ОУН також надавали українські емігранти, особливо ті, які проживали у Північній Америці. Наприклад, у 1928—1939 рр. дві українські організації (Українська асоціація ветеранів війни та Українська національна федерація) зібрали для бойового фонду УВО та визвольного фонду ОУН 40 тис. доларів СІНА. Іншим джерелом надходження коштів до ОУН були пограбування польських банків, поштових відділень та приватних осіб[223].
Однією із суттєвих причин співпраці ОУН з Німеччиною був політичний лад, встановлений Версальським договором після Першої світової. Німці втратили багато територій і планували змінити геополітич-ний порядок, запроваджений Союзниками. За підсумками війни українці опинилися ще в гіршому становищі, ніж Німеччина. Версальський договір залишив їх без держави, створивши передумови, за яких Німеччина перетворилася на найважливішого партнера. Двома подіями, які вплинули на співпрацю між ОУН з Німеччиною та Литвою, стали: німецько-польський Пакт про ненапад, підписаний 26 січня 1934-го, та вбивство міністра Перацького представниками ОУН 15 червня 1934-го (у день, коли міністр пропаганди Німеччини перебував у Варшаві з офіційним візитом). Микола Лебедь (іл. 82), підозрюваний у скоєнні вбивства Перацького, незабаром після події втік до Німеччини, але, незважаючи на дружні німецько-українські відносини, Лебедя екстрадували до Польщі (на прохання Юзефа Ліпського, польського посла в Берліні). Після підписання німецького-польського Пакту про ненапад німецькі політики обіцяли полякам не мати справ з ОУН. Проте у другій половині тридцятих років співпраця ОУН з абвером і литовськими політиками і надалі продовжилася[224].
Ще одним важливим партнером ОУН були Італія Муссоліні та організація хорватських усташів, заснована 1929 р. Подібно до ОУН, усташі зарекомендували себе як ультранаціоналістична терористична організація. Подібно до ОУН, усташі теж боролися за незалежну хорватську державу і намагалися перемогти «окупантів» та своїх етнічних і політичних ворогів. Наприкінці 1933 — на початку 1934-го у Берліні відбулася зустріч Павелича з Ярим та Лебедем, після якої ці оунівці відвідали табір усташів в Італії[225]. У межах співпраці між двома організаціями деякі оунівці (спільно з діячами руху усташів) проходили навчання в італійських парамілітарних таборах, які заснував та фінансував Муссоліні. В одному з таких таборів військові курси викладав Михайло Колодзінський, один із провідних діячів ОУН (іл.49). Саме там він розпочав роботу над «Воєнною доктриною українських націоналістів» — важливим документом ОУН, в якому він виклав своє бачення українського повстання. У цьому творі Колодзінський пропагував культ війни та подав свою версію українського імперіалізму, яка мала слугувати захисту «нашої власної раси» та розширенню українських територій[226]. Колодзінський запевняв, що на час національного повстання треба повністю «вимести» «польський елемент» із західноукраїнських земель. Він також заявляв, що «чим більше загине Жидів під час повстання, тим буде краще для української держави»[227]. Стосунки, які на той час утвердилися між українськими та хорватськими революційними націоналістами, член ОУН Зиновій Книш (іл.4О) охарактеризував вкрай тепло: «Організація українських націоналістів стояла в добрих взаєминах з керівними колами революційної хорватської організації усташів. Ці зв’язки йшли вгорі, між обидвома Проводами, і затіснювалися на еміграції, поза межами Хорватії… Все ж таки, хорвати, а головно хорватьскі студенти, поважали ОУН, з довір’ям відносилися до її членів, уважаючи українських націоналістів за більш досвідчених у справах революційної боротьби, запрошували їх на свої дискусійні сходини й збори»[228].
Подальші контакти між Італією та українськими й хорватськими революційними націоналістами були ускладнені вбивством Перацького та вбивством (іл. 97—99) короля Югославії Олександра І та міністра закордонних справ Франції Луї Барту, які вчинили в Марселі 9 жовтня 1934 р. за ініціативи ВМРО. Під час суду у справі про вбивство Перацького з’ясувалося, що усташів, які мали відношення до марсельського вбивства, підтримував Муссоліні. Розкриття фактів співпраці Італії з ОУН та усташами поставило Муссоліні у скрутне становище. Ще більше ускладнило ситуацію те, що судові процеси у справах вбивств Олександра І і Перацького відбувалися одночасно[229]. Після оприлюднення фактів, пов’язаних з цими вбивствами, Муссоліні вирішив взяти під варту членів ОУН та усташів, які у цей час перебували у двох окремих місцях на Сицилії (через що оунівців утримували в комуні Торторичі аж до червня 1937-го).
Серед членів ОУН, яких підтримував Муссоліні, був і брат Степана Бандери Олександр: на початку 1933 р. він приїхав до Італії на навчання разом із трьома іншими українцями. Перший час Олександр жив у Римі на грантові кошти, які виділив уряд Італії. У Римі Олександр і два інші українські студенти почали вивчати політологію, а згодом приєдналися до лав італійської Gruppi universitari fascisti (GUF), встановивши таким чином контакт з італійською фашистською молоддю. У тому ж місті вони заснували українську студентську організацію «Зарево», завданням якої було ознайомлення українських студентів з націоналістичною політикою[230].
З часом ОУН набувала все більшої популярності серед українських емігрантів, особливо в другій половині тридцятих років. Двома іншими впливовими об’єднаннями українських емігрантів були: консервативна група (на чолі з гетьманом Скоропадським) та Українське національне об’єднання (УНО). Гетьманська група, що контролювала в Берліні Український науковий інститут (UWT), була однією з організацій, яка конкурувала з ОУН за право отримувати фінансування від німців (і в цьому контексті було важливим те, що ОУН, своєю чергою, контролювала українські студентські організації Німеччини, як-от «Зарево», «Основу» і «Січ»), У другій половині тридцятих років ОУН також встановила контроль над УНО і деякими іншими організаціями, що так само, як і ОУН, виявляли зацікавленість у співпраці з Німеччиною і розглядали український націоналізм як рух, що належить до родини європейських фашистських рухів[231]. Ці групи, як і ОУН, почали наголошувати, що український націоналізм є подібним до націонал-соціалістичних та інших фашистських чи націоналістичних рухів і держав, і зійшлися на тому, що для зміни геополітичного порядку в Європі їм доведеться стати до бою з комунізмом: «Майбутня українська держава буде державою, яка ґрунтуватиметься на фундаментальних засадах націонал-соціалізму. Українці використовують слово “націоналізм” у значенні “націонал-соціалізм” чи “фашизм”. Українці мають щирі стосунки з іншими сучасними націоналістичними державами та націями, тому що вони вбачають в них здорові сили, які стануть на боротьбу з більшовизмом»[232].
