Степан Бандера: человек и миф

Ці дві розповіді дадуть читачеві певне уявлення, чим займалися члени ОУН напередодні війни.

Похідні групи, підготовлені обома ОУН — і Мельника, і Бандери, — домовились між собою, що кожен населений пункт залишається у віданні тієї групи, яка перша його досягла. Насправді не все відбувалося так ідилічно, траплялися випадки братовбивчих сутичок. В одній із них загинув на Радехівщині провідник молодіжної ОУН на Волині Ігор Шубський, який належав до ОУН(м). Найбільше збурення викликало вбивство в Житомирі двох членів Проводу мельниківської ОУН Омеляна Сеника і Миколи Сціборського. І досі можна почути, як мельниківці звинувачують у цьому вбивстві бандерівців, хоча ті відразу заявили про свою непричетність. Зрештою, є всі підстави вважати, що це вбивство — справа рук такого собі Полуведька. Полуведько був відомим членом ОУН, до війни жив у Фінляндії й займався зв'язками з Україною. Під час війни у складі похідної групи потрапив у Харків. У виданнях бандерівців вказувалося, що Полуведько працював там у складі мельниківської групи, подальша його доля невідома. Насправді він був арештований гестапо, яке запідозрило в ньому більшовицького агента, і він у тюрмі повісився (чи його повісили). І лише Судоплатов у своїх мемуарах визнає, що Полуведько був московським агентом і саме він познайомив Судоплатова з Коновальцем. А вбивство двох провідних націоналістів було чудовим приводом для розпалювання ворожнечі між мельниківцями і бандерівцями.

Для чого ж були потрібні ці похідні групи? У бандерівців і мельниківців були дещо різні завдання. Мельниківці ставили перед собою переважно завдання організувати громадське і культурне життя в окупованих німцями містах. Так, багато людей відправилося в евакуацію, але це був лише невеликий відсоток порівняно з тими, що лишалися в своїх домівках. А тим людям була потрібна їжа і вода, медична допомога, для дітей можливість ходити до школи, охорона від бандитів та грабіжників, випущених з радянських тюрем (на відміну від політв'язнів, які були масово помордовані). А хто цим мав займатися? Не німецька ж окупаційна влада! Отож створювалося місцеве самоуправління, обиралися голови управ, організовувалася українська поліція, і це теж не були зрадники батьківщини і криваві прислужники фашистів, як потім вони зображалися в радянській літературі. Адже війна тривала майже чотири роки, а людям треба було якось жити. Відомо, що знаменитий співак Борис Гмиря потрапив в окупацію і не пішов у радянські партизани, не взяв у руки автомат, а співав на сцені українського оперного театру. Коли потім Берія запитав Сталіна, що робити з Гмирею, Сталін начебто відповів: «А ти мені другого Гмирю знайдеш?» І повелів його не чіпати.

Мельниківцями була створена у Києві Українська Національна Рада, яка незабаром майже вся була арештована гестапівцями. Дещо інакше поводилися бандерівські похідні групи. Вже 30 червня 1941 р. у Львові бандерівці захопили радіостанцію і проголосили Акт відновлення незалежності України. Було створено уряд, який очолив один з найближчих сподвижників Бандери Ярослав Стецько. Самого Степана Бандеру німці затримали у Кракові, і Володимир Бєляєв черговий раз збрехав, коли писав: «Дрібний, негідний чоловічок, який кричав по львівському радіо: «Говорить радіостанція імені Євгена Коновальця. Перед вами я — фюрер українських націоналістів Степан Бандера!» Насправді Степан Бандера вже ніколи не побачив Львова.

Чи вірили українські націоналісти, що Німеччина дозволить їм створити незалежну Україну? В усякому разі вони мали перед собою приклад Хорватії і Словаччини, які за допомогою німців стали незалежними державами. Звичайно, з точки зору радянських політиків це були «профашистські маріонеткові держави», але варт би запитати народи цих країн, що для них було краще: бути нехай і маріонетковою, але державою, чи просто бути окупованою територією? Наприклад, в сучасній Франції вже переглянули ставлення до маршала Петена, якого раніше всі одностайно вважали зрадником французького народу, а тепер зрозуміли, що він намагався врятувати хоч щось для населення, яке яе було придатне до війни, — жінок, дітей, стариків.

Можливо, Мельник розраховував на порозуміння з німцями. А Бандера вирішив «поставити німців перед доконаним фактом» — незалежна українська держава є! Мабуть, це був нерозсудливий вчинок, який не мав вагомих наслідків, але він був — із цим не можна не рахуватися. Через кілька днів майже всі члени так званого «уряду Стецька» разом із самим прем'єром, а також ряд провідних членів обох ОУН були арештовані нацистами й ув'язнені у концтаборі Заксенхаузен. Туди ж після перебування у тюрмі в Берліні був відправлений і Степан Бандера. Андрій Мельник потрапив у цей табір лише в 1944 р., до того він був під домашнім арештом. Знову ж таки в радянській літературі можна прочитати, що Степан Бандера мало не перебував у санаторних умовах. Так, Заксенхаузен значно відрізнявся від Бухенвальда чи Аушвіца (Освенціма). Сюди нацисти відправляли найбільш важливих своїх в'язнів.

Наприклад, саме тут перебував син Сталіна Яків Джугашвілі.

Один із радянських публіцистів, як доказ співпраці ОУН з нацистами, задав риторичне питання: чому ж, мовляв, вони не розстріляли Степана Бандеру, як, скажімо, Ернста Тельмана? Що ж, гітлерівці були злочинцями проти людства, але вони не були ідіотами. Ернст Тельман, вождь німецьких комуністів, був для нацистів лише ворогом, якого треба знищити. Степан Бандера був видатним політичним діячем, якого можна буде використати, якщо обставини складуться певним чином. Зрештою, можна назвати ряд інших європейських політиків, які теж були в Заксенхаузені і залишилися живими. З іншого боку, там загинули два видатних українських націоналісти: Іван Габрусевич з ОУН(б) і Олесь Кандиба-Ольжич з ОУН(м), останній був закатований на допитах.

Д-р Олег Кандиба-Ольжич, член ПУН, заарештований і закатований Гестапо у 1944.

З цим пов'язаний такий переказ. Камера Степана Бандери була розташована так, що він міг бачити тих, кого виводили на прогулянку. Побачивши Андрія Мельника, Степан Бандера, якому якимсь чином стало відомо про загибель Ольжича, милом написав на шибці його ім'я і поруч намалював хрест, повідомивши таким чином Мельника про цю трагічну подію.

Наприкінці 1944 р. в'язні Заксенхаузена були випущені на волю, але не взялися рятувати нацистську Німеччину, справа якої вже була безнадійно програна, бо, зрештою, ніколи не ставили перед собою завдання співпрацювати з нацистами. Доказом цього може слугувати німецька листівка, поширювана на окупованій території України: «Українці! Чи знаєте ви, чому ОУН противиться виїзду робітників до Німеччини? Чи ви знаєте, з якою метою вони проповідують всякі небилиці, що нібито в Німеччині робітники зі сходу гинуть, голодують, що з ними жорстоко поводяться? ОУНовцям добре відомо, що всі ці слухи не відповідають дійсності, бо насправді в Німеччині робітники зі сходу не голодують, не гинуть і поводження з ними чемне і пристойне. В чому ж причина? В тому, що ваші селяни, працюючи в Німеччині, бачать, яка справді вона сильна. ОУНовці не хочуть, щоб ви про це знали. В тому, що робітники, працюючи в Німеччині, збагачують себе знаннями. ОУНовці цього не хочуть. Це мішатиме їх обманчивій політиці, вони втратять те покірне знаряддя, яке вони потрібують — темну масу. В тому, що робітники й селяни, працюючи в Німеччині, допомагають ковати зброю для перемоги над большевизмом. І це головна причина, бо ОУН бореться за большевизм!».

Варто звернути увагу, що ця листівка написана не просто каліченою українською мовою, а явно з російським акцентом: ОУНовці, слухи, ковати, обманчивій. Схоже, що вона була складена не просто росіянином, який співпрацював із німцями, а більшовицьким агентом, який хотів цією листівкою скомпрометувати ОУН.

На жаль, авторка змушена полишити поза увагою цілий великий розділ націоналістичного руху — створення Української Повстанської Армії та її боротьба, що тривала понад десять років проти найпотужніших тоталітарних режимів XX століття — нацистського і комуністичного.

ДО ОСТАННЬОГО ПОДИХУ

Переходимо до, можливо, найтрагічнішого періоду в житті Степана Бандери.

Він опинився за межами України без будь-якої надії повернутися до неї, побачити її вільною і незалежною, на напівлегальному становищі, в дуже складних матеріальних умовах. А найгірше, мабуть, було те, що його колишні однодумці-побратими раптом, — це відбувалося поступово, але проявилося раптом, — виявилися… не ворогами і не суперниками. Просто, з'ясувалося, що в деяких принципових питаннях їх погляди діаметрально розходяться.

Загалом, повоєнне життя Степана Бандери можна поділити на три складові. Перша — це його політична діяльність, яка була хоч нелегальною, все ж найбільше на виду, хоча дані про неї найбільш суперечливі. Друга — це його особисте життя, хоча воно теж мусило бути законспірованим, і третя — це абсолютно секретна й утаємничена (але вже стараннями зовсім інших сил) історія замахів на Степана Бандеру.

А подамо це в такому порядку.

Почнемо з особистого життя. Це покаже нам Степана Бандеру як звичайну людину, чоловіка і батька. Далі піде розповідь про політичну діяльність Бандери, не вдаючись У подробиці його розходжень з колишніми однодумцями і в жодному разі не беручись судити, на чиєму боці правда, хто помилявся і в чому саме. Далі буде хронологія вже відомих — а, напевно, були ще невідомі й нездійснені — замахів.

Степан Бандера у повоєнні роки на еміграції в Німеччині.

У першому «підрозділі» надамо слово Євгену Стахіву, якому довелося зустрічатися з дружиною Бандери у Берліні в той час, коли сам Степан Бандера перебував у тюрмі. До речі, це той самий Євген Стахів, в честь якого, так би мовити, Олександр Фадєєв назвав головного винуватця провалу «Молодої гвардії» Євгеном Стаховичем. Всі знали, що мається на увазі Віктор Третякевич, але Фадєєв на питання, чому він усіх героїв свого роману назвав справжніми іменами, крім цього випадку, сказав, що зробив це заради його рідних, які були заслуженими людьми. Але чому саме Євген Стахович? Та тому, що націоналістичне підпілля в Краснодоні створював Євген Стахів, і Фадєєв, який мав доступ до секретних документів, не міг того не знати. Заодно додамо, що коли після виходу в світ фільму «Молода гвардія» Євген Стахів, який у той час уже перебував в Америці, виступив у пресі зі спростуваннями фальсифікацій у фільмі і романі, по Донеччині почали ходити чутки, що Олег Кошовий не був розстріляний німцями і що це він перебуває за океаном.

ЛЮДИНА, ЧОЛОВІК, БАТЬКО

Отже, слово Євгенові Стахіву: «Я дізнався, де живе дружина Степана Бандери: на Дальманштрасе, 8 — то була таємна квартира ОУН, про яку мало хто знав… Дружину Бандери Славу Опарівську я знав ще зі студентського життя. Ми разом належали до Львівської студентської громади у 1938 році. Коли прийшов до неї на Дальманштрасе, вона відразу почала протестувати: вона під наглядом гестапо, їй заборонено з будь-ким зустрічатися і говорити — тож не хоче через мене мати клопіт. Я не виходив. «Хочу вам розповісти, що діється в Україні, що діється в ОУН. А ви бачитимете Бандеру, перекажете». Питаю її, коли вона матиме зустріч. «Може, завтра, або позавтра, але вийдіть мені з кімнати, бо зараз має прийти офіцер гестапо…» Я далі з нею сперечаюся, і тут дзвінок. Вона відчиняє двері — на порозі Шарф. Той самий, що обіцяв мені: «Стахів, як я вас ще раз упіймаю, ви ніколи не вийдете з концтабору». Серце в мене впало. А він відразу: «Пане Стахів, що ви тут робите?» — «Мій брат у криміналі, — кажу, — я приїхав до Берліна його відвідати». — «О, то я вам можу допомогти. Я перекажу пані Бандері, коли ви з ним зустрінетесь». Я такого аж ніяк не чекав, що він зі мною так добре, приятельськи говоритиме. Просто заціпенів від здивування. А Шарф: «Зателефонуйте завтра пані Бандері о 12-й годині. Вона матиме зустріч зі своїм чоловіком о першій, то, може, і ви тоді зустрінетеся з братом…»