Долю подальшої кампанії вирішила випадковість. На лівому березі Дніпра побачили монгольський роз’їзд, і загони Мстислава Удатного, перетнувши ріку, кинулися навздогін. Повільно і неохоче за ними рушило й усе військо. Невеличкий загін монголів було легко знищено, і в більшості русів склалося зверхнє ставлення від військових здібностей супротивника. Тож врешті-решт переміг план кампанії, який запропонував галицький князь. 23 травня 1223 р. об’єднане військо вирушило на схід.
Марш углиб степу тривав вісім днів. Немов відтворюючи позиці великих князів на нараді, руські загони відповідно розташувалися на марші. Авангард утворювало військо більш рішуче налаштованого Мстислава Удатного. За ним йшли чернігівці Мстислава Святославича. В ар’єргарді повільно рухалися загони на чолі з обережним київським князем. Невеликі монгольські загони, що траплялися їм дорогою, легко відступали, полишаючи худобу та інший скарб, й у війську Мстислава Удатного зростало передчуття легкої перемоги, яку не дуже хотілося ділити з союзниками. Його військо та очолювані тисяцьким галицького князя Якуном половці все далі відривалися від інших руських князів.
Розв’язка сталася 31 травня 1223 р. на річці Калка (скоріше за все, сучасна річка Кальчик, притока Кальміусу, на території Донецької області). Ще на її правому березі монгольський авангард атакував руські передові загони, та, вбивши їхніх трьох командирів, відступив на лівий берег. Мстислав Удатний, не узгодивши свої дії з союзниками, разом із половцями та волинськими дружинами Мстислава Німого та Данила Романовича кинувся навздогін. Полишивши волинські дружини на березі, Мстислав Удатний разом із половцями вирушив на розвідку. Неподалік на нього чекало усе монгольське військо.
Мстислав Удатний з галицькою дружиною вирішив відступити до основних сил русів, а щоб прикрити свій відступ, наказав половцям Якуна здійснити самогубну атаку основних сил монголів. Атака половців дуже прогнозовано швидко зазнала невдачі. Відступаючи, половці змішалися з дружинниками Мстислава, а потім і з волинськими дружинами. Наостанок у суцільному безладі їх разом атакувало відбірне монгольське військо. Битва швидко докотилася до чернігівських дружин Мстислава Святославича, що навіть не встигли приготуватися до бою та швидко приєдналися до загального відступу. Русів і половців монголи гнали до самого Дніпра. Мстислав Удатний та Данило Романович, що першими дісталися правого берега, пустили лодії за течією, аби ними не скористалися монголи. Більша частина галицько-волинських та чернігово-смоленських дружин разом із Мстиславом Святославичем загинули, ті, що лишилися живі, за повідомленням літописів, були пограбовані половцями.
У той час як основне військо монголів вдарило по Мстиславу Удатному, київське військо тільки-но підходило до Калки. Побачивши, що відбувається, Мстислав Романович наказав своїм дружинникам зайняти кам’янисте узвишшя, укріпивши його навколо рядами возів, утворивши так званий «город». Саме ця пересторога дозволила його війську чинити опір монголам протягом наступних трьох днів, однак, відрізані від води, вони не могли оборонятися вічно. Тож коли монголи пообіцяли князям в обмін на здачу «города» та викуп не пролити ані краплини їх крові, ті погодилися на запропоновані умови. Пам’ятаючи про підступну страту монгольських послів, ті не вважали себе зв’язаними клятвою. Рядових воїнів негайно перерізали, а князів, поклавши на землю і накривши дошками, розчавили, влаштувавши на їхніх тілах святковий пир.
Якщо про втрати монголів історичні джерела не повідомляють нічого, то втрати русів вони оцінюють по-різному — від десятків до більше ніж ста тисяч воїнів. Як повідомляє літопис, з киян, що вирушили на допомогу половцям, повернувся лише кожен десятий. Втрати чернігівсько-смоленських та галицько-волинських дружин були меншими, адже вони не потрапили в оточення та мали змогу відступити. Безповоротні втрати у битві на Калці відбилися навіть у народній свідомості. Із битвою на Калці билинний епос пов’язує загибель усіх руських богатирів.
Щодо причин поразки, то більшість літописів звинувачує у ній половців, які своєю втечею зламали лави руських воїнів. Тож, якщо вірити літописам, руські князі так і не змогли винести урок з отриманої поразки: не маючи єдиного командування, узгодженого плану кампанії та битви, годі розраховувати на перемогу навіть від порівняно слабшого супротивника. Нечисленне монгольське військо мало добрий вишкіл, було легко кероване, мало змогу розбити загони супротивника поодинці. Наскільки важливою для кінцевої перемоги монголів на Калці була ця остання умова, показала битва монголів з волзькими булгарами за кілька місяців потому, у якій вони зазнали нищівної поразки. Похід на Захід монголи змогли відновити лише за 13 років.
Битва під Ярославом
Дуже рано, ще наприкінці ХІ ст., на західній окраїні Русі виникли напівсамостійні князівства молодшої гілки Рюриковичів-Ростиславичів. Через передчасну (раніше за батька) смерть діда їх було виключено з системи наслідування київського столу, тож вони намагалися розбудувати свої власні володіння подалі від старших родичів. Спершу закріпившись у Перемишлі, надалі вони поширювали свою владу у Подністров’ї, активно колонізуючи лісостепове пограниччя. У боротьбі з численними родичами їм вдалося відстояти права на Звенигород та Теребовлю, а 1144 р. всі володіння Ростиславичів було об’єднано під владою одного князя Володимирка Володаревича, який зробив своєю столицею Галич. Так розпочалася історія Галицького князівства.
Володіння галицьких князів цікавили кілька значних регіональних сил. По-перше, на Подністров’я претендували київські, а пізніше і волинські князі з роду Мстиславичів — нащадків сина Володимира Мономаха Мстислава. Їхніми союзниками були угорці, які вже з середини ХІІ ст. розпочали активно втручатися у справи Галицького князівства та Русі, а часом угорські королевичі й самі сідали у Галичі. Неабияку цікавість проявляли і західні сусіди — поляки.
Не менш складною була політична ситуація і в самому Галицькому князівстві. З середини ХІІ ст. активно тривав процес децентралізації вже окремих князівств земель, що кількома десятиріччями раніше виокремилися зі складу порівняно єдиної держави Володимира та Ярослава. Окремі відгалуження єдиного до того роду Рюриковичів, що утримував монополію на верховну владу в усіх без виключення руських князівствах, у кожному новому поколінні все більше дрібнилися. Разом із новими князями збільшувалася кількість уділів, слабшала влада старшого у роді князя. Але в Галицькому князівстві все було інакше. На відміну від інших Рюриковичів, Ростиславичі так і не стали розгалуженою династією. Тож, якщо в інших землях внутрішня колонізація та княжіння територій супроводжувалося створенням нових уділів, у Галицькому князівстві вакуум влади на місцях заповнювало боярство, що дуже швидко кинуло виклик монополії Ростиславичів на владу. Уже наприкінці ХІІ ст. галицькі бояри намагалися самі вирішувати долю галицького столу, а після того, як рід Ростиславичів згаснув, запрошувало на нього нових претендентів — інколи з князів-Рюриковичів (волинських, смоленських чи чернігівських), а іноді з угорського королівського роду Арпадів.
Навіть монгольська навала, що у 1240—1241 рр. спустошила і Подністров’я, і Польщу, й Угорщину, не зупинила запеклу боротьбу за галицький стіл. 1245 р. сталася битва, що вирішила долю Галицького князівства на наступні 100 років.
У 1230-ті роки боротьбу за Галич активно вели Данило Романович з волинських Мстиславичів та чернігівський князь Михайло Всеволодович (майбутній святий мученик) і його син Ростислав. У 1243 р. Ростислав Михайлович скріпив свій союз з угорцями, уклавши шлюб із донькою угорського короля Бели IV Анною. У 1244 р. він здійснив невдалу спробу за допомогою угорців захопити Перемишль, а вже наступного року йому вдалося зібрати значно більші сили, що давали надію остаточно закріпитися у Перемишльській землі, аби надалі використати її як плацдарм для походу на Галич.
Союзне військо складалося з трьох частин. Передусім це загони самого Ростислава — чернігівська дружина, та загони проугорськи налаштованої партії галицьких бояр, яку очолював Володислав Кормильчич. Найбільш боєздатними частинами об’єднаного війська були угорські лицарі на чолі з воєводою Фільнеєм, а також загін польських лицарів Болеслава Сором’язливого, яких очолював Флоріан Войцехович.
Данило Романович теж мав союзників — литовського князя Міндовга та мазовецького князя Конрада, але їхні загони не встигли взяти участь у вирішальній битві. Неабияку роль у кампанії зіграли союзні Данилу половецькі загони.
Що ж до конкретної кількості військ супротивників, джерела не містять жодних повідомлень. Скоріш за все, мова йде не більше ніж про кілька тисяч вояків з кожного боку.
Об’єднане військо на чолі с Ростиславом спершу рушило на місто Ярослав. Переконавшись у тому, що ця добре укріплена фортеця підготовлена до тривалої облоги, союзники вирішили спершу взяти сусідній Перемишль. Тут вони зібрали припаси, зброю та мобілізували місцеве населення для ведення облогових робіт. Навколо укріплень міста Ярослав вони побудували «город» — тин, який мав захищати від вилазок містян машини, що готували союзники для штурму. Вони розмістилися під Ярославом надовго і навіть влаштували лицарській турнір, у якому Ростислав зазнав незначної травми.
Ці зволікання дозволили Данилу зібрати сили. Він вирішив не чекати мазовецькі та литовські дружини, поклавшись на несподіваність. Його військо здійснило швидкий марш до Сяну. Передові загони Данилових половців ледь не захопили ворожі стада, та не наважилися на це без прямого наказу князя. Ця незвична для тих часів дисципліна союзних кочовиків пізніше під час битви мала велике значення.
Утім, нерішучість половців дозволила війську Ростислава дізнатися про наближення Данила. Ростислав залишив усіх своїх піших воїнів біля обложеного міста і разом з угорцями та поляками вирушив йому назустріч. За цей час військо Данила встигло повністю переправитися через Сян. Із супротивником його розділяв глибокий яр.
Битва, що сталася поблизу міста Ярослав 17 серпня 1245 р., була типовим для європейського Середньовіччя зіткненням кінноти, у якій піші воїни якщо і брали участь, виконували виключно другорядні допоміжні функції.
Військо Ростислава було поділено на три частини. Попереду — сам Ростислав із чернігівцями та галичанами, ліворуч — загін польських лицарів Флоріана Войцеховича, позаду Ростислава угорці Фільнея. Приблизно так само була розділена й армія Данила. Праворуч проти поляків стояли загони на чолі з братом Данила Васильком. У центрі через яр навпроти Ростислава стояли половці на чолі з двірським Андрієм. Позаду стояла головна дружина на чолі з самим Данилом. Першим атакував Ростислав, який сподівався легко розбити половців, а потім вдарити по головній дружині Данила. Підтримані за наказом Данила декількома загонами бояр половці та дружинники двірського Андрія утримали удар. Так само на фланзі без видимого успіху атакували дружину Василька польські лицарі, що, за повідомленням літописця, голосно співали гімн «Богородиця».
