Початок двадцятого століття був часом політичного тероризму; замахи стали чимось звичним. Лише за останні чотири роки на різних членів родини Габсбургів їх було здійснено п’ять. Сам король Альфонсо Іспанський, Габсбург за материною лінією, став жертвою ще п’ятьох замахів, один із яких було скоєно в день його весілля. Тероризм був таким поширеним в Іспанії, що король перетворив напади на себе на забаву; одного з потенційних убивць він збив із ніг маневром із гри в поло. Та це був вік, у якому королівській браваді надавалися переваги над заходами безпеки. Франц-Фердинанд зреагував у сподіваний спосіб, наказавши водієві рухатися вперед. Плану дій у надзвичайних ситуаціях ця пара не мала. Вони з Софією рушили далі запланованим маршрутом до ратуші, де ерцгерцог виголосив промову. Після цього він вирішив відвідати поранених бомбою офіцерів. Від ратуші до шпиталю його машина мала рухатися за альтернативним маршрутом, який оминав мол. Однак цього не було зроблено. У якусь мить спантеличений водій зупинив машину і пустив її зворотнім ходом.
Із натовпу вийшов ще один сербський студент — Гаврило Принцип. У нього був пістолет. Стоячи безпосередньо перед машиною, Принцип із близької відстані поцілив Софію та Франца-Фердинанда. Обоє, смертельно поранені, подумали про іншого. Софія запитала у Франца-Фердинанда, що з ним сталося. Франц-Фердинанд благав Софію жити заради їхніх дітей. Одна куля прошила їй корсет та живіт, інша пробила йому яремну вену. Він повільно впав уперед, стікаючи кров’ю. З голови йому злетів капелюх, і зелене пір’я перемішалося на підлозі автомобіля з червоною кров’ю. Останніми словами його були: «Це нічого». Лікарі, що здійснювали огляд трупа, мусили зняти з шиї сім амулетів із золота й платини, які не відвели від нього біду. Високо на його лівій руці було татуювання китайського дракона, виконане у всіх кольорах веселки.
Той недільний день був останнім днем відпочинкового сезону у Відні. У Пратерському парку грали оркестри. Кінні карети їздили за своїми маршрутами, друзі обмінювалися плітками. Смерть кронпринца не конче мусила означати кінець світу. Франц-Фердинанд був особою емоційною і непопулярною. Ерцгерцоги і раніше гинули вельми брутальним чином, що не заважало династії та її володінням зберігатися. Цісар Франц-Йосиф був при міцному здоров’ї — принаймні наскільки це було відомо у Відні. Кронпринцом став його племінник, улюблений серед народу ерцгерцог Карл. Він був сином горезвісного Отто-Франца, який на той час уже цілком доречно помер від сифілітичного виродження. Та Карл був вродливим і доброзичливим чоловіком, а його енергійна і прекрасна дружина Зіта народила йому кількох законних дітей[84].
Громадська думка не виказувала хвилювань, а династійна послідовність не викликала суперечок, та Принципові кулі потрапили в ціль. Метою Принципа та його союзників-терористів було спровокувати Габсбургів до надмірної реакції. Так само, як і будь-які терористи, вони хотіли використати слабкість для власної вигоди, змусивши велику державу вдатися до дій, що суперечать її ж інтересам. Вони сподівалися спровокувати репресії в Боснії, які, за задумами, мали посилити підтримку їхньої націоналістичної справи серед тамтешнього сербського населення. Та їхня провокація перевершила найсміливіші сподівання. Франца-Фердинанда, який був противником війни на Балканах, усунено. Генеральний штаб Габсбургів, який і так роками планував запобіжну війну проти Сербії, отримав вирішальний аргумент на свою користь. Водночас німецький союзник династії давно тримав образу на колоніальну Францію та Британію і очікував загальної війни в Європі, яка дозволила б Німеччині вибороти собі місце під сонцем. Криза подарувала нагоду. 23 липня Габсбурзька монархія оголосила Сербії ультиматум. Відповідь була непереконливою, тож через п’ять днів Відень оголосив війну. Наступного ранку габсбурзький флот здійснив бомбардування сербської столиці — Белграду.
Так усе почалося. З потурання Франції Росія мобілізувала своє військо на захист Сербії. Німеччина висунула до Росії вимогу припинити підготування до війни. Коли Росія відмовилася, Німеччина 1 серпня оголосила війну їй. Це, у свою чергу, зробило неминучою війну між Францією та Німеччиною. Франція була союзницею Росії, разом вони оточували Німеччину. Німецькі плани вимагали швидкої перемоги над Францією, щоб уникнути війни на два фронти. Шлях захоплення Франції пролягав через нейтральну Бельгію. Німецьке порушення бельгійської нейтральности 4 серпня втягло у війну Великобританію. За декілька тижнів політичне вбивство спричинило регіональну війну на Балканах; за декілька днів ця регіональна війна перетворилася на європейську війну за контроль над континентом.
Перша світова війна була не тим конфліктом, на який розраховували габсбурзькі генерали. Вони думали, що можуть завдавати швидких ударів і контролювати їх політичні наслідки. Також вони передбачали, що приборкання Сербії займе не більше, ніж декілька днів. Та габсбурзький наступ зазнав невдачі. Загартовані у двох балканських війнах сербські війська під командуванням розумних генералів розгорнули вперту оборону і 19 серпня завдали габсбурзьким силам поразки у битві при Цері. Напавши на Сербію, невеличку державу на південь від своїх земель, Габсбурзька монархія мусила воювати з Росією, величезною імперією на північному сході. Частини габсбурзьких військ минали одна одну на залізниці, рухаючись хто з сербського фронту на російський, хто з російського на сербський. Не допомагало й те, що Росія володіла мобілізаційним розкладом та воєнними планами Габсбурґів завдяки зраді полковника Редля, який торгував ними заради грошей, потрібних на утримання чоловічого гарему. Декларована воєнна мета монархії, яка полягала у перемозі над Сербією, вислизнула їй з рук.
Для певних не обділених уявою людей у Габсбурзькій монархії як південний, так і східний фронти обіцяли розв’язання національних питань. Перемога над Сербією дозволила б монархії розширитися на південь, охопивши південних слов’ян на Балканах і дозволивши їм провадити своє національне життя спільно, але під опікою Габсбурґів. Перемога над Росією давала змогу розширитися на північний схід, відтак розв’язавши питання українське та польське. Якби Габсбургам вдалося перехопити достатньо земель від Росії, то можна було б створити нові польські та українські коронні землі, які задовольнили б національні претензії обох народів. Польсько-українським конфліктам у Габсбурзькій монархії покладе край перемога над Росією: у цьому й українців, і поляків запевняв австрійський прем’єр-міністр[85].
Українські та польські політики, призвичаєні до здушених сварок через єдину провінцію Галичину, почули, що скоро їм доведеться ділити землі, відібрані від Росії. Такій перспективі не бракувало привабливости, до того ж її підтримувала політика. Габсбурзька монархія дозволила формування та вишкіл польської військової організації, яку у серпні 1914 року перевела на фондування і перейменувала на Польські Легіони. З ініціативи утвореної того ж місяця Української Національної Ради набрано також Український Легіон. Подібно до Польського Легіону, Український Легіон слугував політичній меті. Ці частини мали продемонструвати підданцям Габсбурґів, що цісар переймається своїми народами, а підданцям Російської імперії — що від габсбурзьких збройних сил варто чекати національного визволення.
Але така національна політика вимагала військових перемог, здобути які у перші тижні війни не вдалося. Поки габсбурзькі війська затримувалися у Сербії, росіяни зайняли Галичину. Перелякані габсбурзькі солдати вдалися до негайних судів і страт українських цивільних, яких підозрювали в нелояльності. У цій ситуації Габсбурги полишили думати про розв’язання національних питань. Нагально постала необхідність зупинити наступ росіян. Габсбурзька монархія була змушена битися з чисельнішими російськими силами на східному фронті саме в той час, коли основні сили німецького війська захопили Францію. Габсбурзьких генералів дратував позірний брак німецької підтримки. Та першу велику перемогу здобули саме німці, а не Габсбурги. Генерали Еріх Людендорф та Пауль фон Гінденбурґ, поставлені на чолі Восьмої німецької армії, присвоїли собі заслугу перемоги над Другою російською армією під Танненбергом. Хоча вони мали невеликий стосунок (чи й геть жодного) до планів битви, складених до їх вступу на посаду, Людендорф та Гінденбург стали національними героями Німеччини, і кривава відсіч Габсбурґів протягом перших тижнів війни відійшла в забуття[86].
Однак на заході німцям не вдалося добитися такої ж вирішальної перемоги. Рівно ж як Габсбурзька монархія розраховувала на те, що швидко усуне з війни Сербію, Німеччина сподівалася розбити Францію. Та у вересні 1914 року німецькі сили зазнали рішучої поразки у битві на Марні. Не вдалося виконати і плановані швидкі запобіжні удари. Німеччина та Габсбурзька монархія були приречені на тривалу війні, зусібіч оточені ворогами та ізольовані через британську морську блокаду. Модерний габсбурзький флот застряг у Адріатичному морі. Британський Королівський флот був надзвичайно сильним, а французькі союзники Лондона мали власний Середземноморський флот. Такий флот мала й Італія, яка наступного року зреклася союзу з Габсбургами й оголосила їм війну. Тим часом постійну армію монархії у перші місяці війни розбили росіяни та серби. До Різдва 1914 року вісімдесят два відсотки початкового складу піхоти Габсбурзьких збройних сил були жертвами війни. Близько мільйона осіб загинули, зазнали поранень чи захворіли. Надалі довелося воювати з допомогою сил запасу, цивільних та офіцерів, які ледве закінчували свій вишкіл[87].
Одним із таких офіцерів був юний ерцгерцог Вільгельм. Восени 1914 року він розпочав свій другий і останній рік навчання у військовій академії. Пізніше Вільгельм згадував, що його однокурсники висловлювали ентузіазм із приводу початку війни; він цього ентузіазму не поділяв. Його найближчий друг із часів навчання в академії загинув у бою. Утім, було зрозуміло, що Вільгельм вирушить у поле, щойно закінчить навчання наступної весни. Таємний звіт з останнього семестру навчання описував його як людину, що «виказує при кожній нагоді намір брати ініціативу як солдат і офіцер». Саме такими були очікування його родини. У двадцять років, досягши, за габсбурзькими мірками, повноліття, Вільгельм став кавалером Ордену Золотого Руна і депутатом верхньої палати парламенту. Тепер він був чоловіком і в часі війни мав поводитися відповідно[88].
Служити на війні було долею габсбурзьких ерцгерцогів. Вільгельмів батько Штефан, якого 1911 року, попри відхід від дійсної військової служби, піднято до рангу адмірала, отримав під свою опіку поранених цілої монархії. (Марія-Терезія допомагала чоловікові, «incognito» працюючи сестрою у шпиталях). Один із Вільгельмових дядьків, ерцгерцог Фрідріх, був головнокомандувачем габсбурзьких збройних сил. Інший, ерцерцог Ойген, командував габсбурзькими військами на Балканах, а потім в Італії. Брат Вільгельма Альбрехт служив в артилерії — спочатку на російському, а згодом на італійському фронті, й піднявся до рангу полковника. Інший його брат, Лео, також закінчував навчання у військовій академії. Вільгельм та Лео закінчили навчання 15 березня 1915 року[89].
