— Вони повірили у власну винятковість. Вважають, їм дозволено керувати долею світу[82].
Що ж до України загалом, то він запевнив, що ніколи не визнає результатів революції.
— Головними організаторами перевороту були націоналісти, неонацисти, русофоби та антисеміти.
Зовсім скоро, попередив Путін, вони своє дістануть.
* * *
Коли розгорталася окупація Криму, Зеленський з’явився на телеекранах у зовсім несподіваному для його шанувальників амплуа. Політичні події в Україні стали надто драматичними й небезпечними для сатири. Країна була на порозі війни з Росією, і Зеленський відчував, що його голос має достатню вагу і може вплинути на ситуацію, змінити думки людей, зокрема, в Криму та на сході України. Серед мешканців тих регіонів він мав більше авторитету, ніж будь-хто з політиків, які тієї зими прийшли до влади в Києві. Люди на сході й у Криму стежили за кар’єрою Зеленського, дивилися його фільми та цінували те, що він уперто розмовляє зі сцени російською мовою. Проносивши глузливу маску нейтралітету протягом усієї революційної зими, Зеленський вирішив, що час зробити політичну заяву.
Вона вилилася у трихвилинну промову, з якою він виступив в одній з провідних інформаційних програм України; Зеленський сидів за столиком поруч із ведучою, а та мала дещо збентежений вигляд через присутність в студії новин коміка.
— А тепер людина, яка не потребує представлення, — оголосила ведуча, повертаючись до Зеленського.
Попри усмішку, він мав стурбований вигляд.
— Сьогодні без жартів[83], — вимовив до камери.
Перша частина звернення була адресована Януковичу.
— Ви більше не президент України, — сказав Зеленський російською. — Так вирішив народ нашої країни. Повірте, і на заході, і на сході, і в моєму улюбленому Кривому Розі усі вважають, що президента Януковича більше в історії немає. Відійдіть. Передусім не допускайте жодної можливості сепаратизму. Припиніть виголошувати на пресконференціях. Більше нецікаво. Нудно. Вибачте. Ідіть геть.
Із цього вступу можна було б подумати, що Зеленський став на бік революційних лідерів. Утім, далі він звернувся до них. Одне з їхніх перших рішень стосувалося мови, якою Зеленський говорив. Узявши минулого тижня владу, лідери повстанців вирішили скасувати закон, введений в дію Януковичем, про можливість надання російській мові офіційного статусу на сході України. Це рішення, за словами Зеленського, лише спричинить розкол у країні, коли їй потрібно залишатися єдиною.
— Якщо на сході та в Криму люди хочуть говорити російською, відчепіться від них. Облиште. На законній підставі дайте їм можливість говорити російською. Мова ніколи не ділитиме нашу рідну країну. Я маю єврейську кров, розмовляю російською мовою, але я громадянин України. Я люблю цю країну і не хочу бути частиною іншої країни.
Під час анексії Криму Путін використовував питання мови й національності як привід для введення військ. Зеленський бачив нещирість такого виправдання насильства, позаяк знав — його правам російськомовного в Україні нічого не загрожує, принаймні нічого такого, що потребувало б втручання Кремля. У третій частині промови Зеленський попросив Путіна зупинитися.
— Шановний Володимире Володимировичу, не допустіть зі свого боку навіть натяку на воєнний конфлікт. Росія та Україна, ми дійсно братні народи. Ми одного кольору. Маємо однакову кров. Усі одне одного розуміємо, незалежно від мови.
Тут Зеленський почав затинатися й вагатися, але швидко відкинув гордість і запропонував Путіну:
— Якщо вам треба, можу вас благати на колінах. Тільки не ставте на коліна, будь ласка, наш народ.
Зеленський опинився в ролі, якої ще ніколи не виконував. Із цієї миті його політична сатира перетворилася на політичну активність. Замість тримати перед обличчями можновладців криве дзеркало, Зеленський почав використовувати силу власної слави, щоб впливати на їхні вчинки та, як він сподівався, формувати події. Вісім років по тому, коли Київ буде в облозі, Зеленський зробить схожу заяву із забарикадованих приміщень президентського Офісу. Назве свою комедію засобом примирення з Росією та Білоруссю, жителі яких, за його словами, завжди любили його фільми.
— Я прекрасно орієнтуюся в ментальності цих людей, — сказав Зеленський у перший тиждень повномасштабного вторгнення. — Розумію, де ми однакові, де є різниця, і де ми можемо знайти ті чи інші спільні точки, щоб не воювати, а щоб почався мир[84].
Робота у шоубізнесі дала Зеленському можливість перетинати кордони, звертатися до росіян їхньою рідною мовою, переконувати — якщо вже не правителів, то хоча б простих людей, — в тому, що Україна не становить загрози їхній безпеці. Коли він використав цю силу вперше, 2014 року, вона не змінила хід історії. Після окупації Криму Росія вдалася до більш смертоносних атак на схід України, а через вісім років — до тотальної війни, яка має на меті повне знищення України. Однак Зеленський не припиняв вірити в те, що акторська популярність допоможе йому й у ролі миротворця. Навчившись викликати в росіян сміх, він думав, що зможе також змусити їх слухати.
ЧАСТИНА II
РОЗДІЛ 6. БИТВА ЗА КИЇВ
Найважче в бункері Зеленському було ночами[85]. Вузьке ліжко, притулене до стіни в кімнаті на нижньому рівні, ледь давало змогу перевернутися. Тут було тихо, настільки глибоко під землею, що завивання київських сирен повітряної тривоги не сягало вух президента. На цій глибині його б не надто струсило навіть від прямого влучання ракети у Банкову. Зате телефон завжди лежав поруч і майже ніколи не переставав дзижчати. Варто було взяти його в руки, і світло від екрана робило обличчя Зеленського схожим на привида в темряві, очі швидко схоплювали заголовки та інформацію про кількість загиблих, короткі відео і світлини руйнувань, нескінчену хроніку про жахи його країни. І з усім цим мав давати раду він.
Пізніше, коли ми з ним обговорювали ці ночі, він згадував, як у голові крутилася одна й та сама думка: «Я дозволив собі поспати, але що тепер? Щось відбувається, просто зараз». Десь в Україні вибухали бомби, потрапляли під російську окупацію цілі регіони, притискалися до землі в окопах тисячі солдатів — стікали кров’ю та гинули, а над їхніми головами літали хвилі осколків. У багатьох місцях, зокрема, на заході України, головною формою російського терору були ракети. Одна з них на третій ранок вторгнення вдарила в Києві у житлову багатоповерхівку й зробила на верхніх поверхах діру. Кадри влучання облетіли світ, люди з різних куточків Києва їхали побачити пошкодження, дивилися на уламки меблів, що звисали з вікон, на розпанахані, відкриті для чужих очей особисті кімнати. Ще одна ракета — на сході — приземлилася на центральну площу Харкова, а невдовзі бомбардування цього міста перетворили велику частину його історичного центру на руїни. Удари стали настільки поширеними, що стиснулися до статистики: понад 160 ракет за перший день, понад 400 — за перший тиждень.
Зеленський жодним чином не міг зупинити ці атаки, але відчував нав’язливе бажання про них знати.
— У перші дні я всіх будив, — зізнавався він. — Не мав права спати, доки не дізнаюся, що куди влучило.
Природнього світла в бункері не було, а отже, не було й світанків, які позначали б початок нового дня. У конференцзалі на верхньому рівні лампи на стелі гуділи цілісіньку ніч, працівники офісу не спали, відстежували перебіг вторгнення. О 4:50 ранку Зеленський уже також був на ногах і по телефону запитував у командувача війська останні дані.
— Мій день завжди починається з телефонного дзвінка Валерію Залужному, з його доповіді, — розповідав мені президент. — Завжди.
Генерал Залужний, тоді головнокомандувач Збройних сил України[86], приймав дзвінки президента у власному бункерному комплексі, розташованому на глибині сімдесят метрів під управлінням Генерального штабу, приблизно у п’яти кілометрах на захід від Банкової. Цей об’єкт не мав сполучення з бункером під Офісом. Однак вони були схожими: та сама брунатна плитка на підлозі й лискуча фарба, те саме різке освітлення. Військовий бункер був значно більший та спочатку значно багатолюдніший. Перші тижні внизу жили сотні людей, зокрема, сім’ї та діти вищих офіцерів. Військова верхівка працювала у командному центрі, де Залужний проводив багато часу. Світла й охайна, зі слабким запахом вейпу в повітрі, кімната містила довгий стіл, укритий картами бойових дій, ряд жовтих телефонів захищеної лінії зв’язку, вентиляційну шахту вздовж стелі — оце майже і все[87]. Для ранішніх телефонних дзвінків від президента Залужний усамітнювався у меншій кімнаті, де можна було говорити без свідків.
— Не люблю ділити ці хвилини ні з ким, — казав Зеленський. — Ми починаємо з доповіді командувача віч-на-віч.
* * *
Уперше вони зустрілися на початку каденції Зеленського, навесні 2019 року, коли Залужному випало поінформувати нову адміністрацію про військові справи. На голову вищий за президента й на п’ять років за нього старший, генерал справив на Зеленського сильне враження — своєю професійною впевненістю і тим, як легко розуміється з військом. Юнаком генерал мріяв виступати у КВК, як Зеленський, однак, розповідав Залужний пізніше, військова служба не залишала часу розвивати комедійні таланти. Він зростав на службі та приносив своє почуття гумору в гарнізони.
— Я завжди жартую, завжди з витівками, — зізнавався мені Залужний. — Мені так цікавіше.
Зеленський одразу його вподобав. Однак у місяці, що передували вторгненню, у взаєминах генерала з президентом виникло напруження. Залужний виступав за повну мобілізацію резервістів і укріплення кордону між Україною та Росією для підготовки до скорого нападу. Президент стримував головнокомандувача — боявся, що такі заходи поширять паніку серед населення та дадуть росіянам привід для вторгнення. На початку вторгнення незгода просто висіла в повітрі, але вони це подолали.
У перший день Залужний доповів, що багатотисячне військо ворога прорвалося крізь північний кордон. На другий день ворог захопив контроль над Чорнобильською атомною електростанцією[88], аварія на якій 1986 року спричинила найстрашнішу ядерну катастрофу в історії. Невеличкий загін Нацгвардії, дислокований на станції, здався загарбникам без бою. Росіяни захопили в заручники персонал АЕС і, піднімаючи в повітря радіоактивний пил, почали зводити табори, рити окопи й зосереджувати навколо Чорнобиля важке озброєння. Звідти збиралися сунути на столицю, а Залужний мав план, як їх зупинити.
У телефонних розмовах він пояснив президентові, що це обійдеться недешево.
— Ми переслідували дві стратегічні мети, — розповів генерал. — Не дозволити ворогам взяти Київ. На решті напрямків — знекровити противника, навіть ціною втрати певної частини територій.
Збройним силам бракувало техніки, озброєння та людей, щоб протистояти росіянам у лоба. Найкращою обороною мала стати низка пасток для ворога.
— Хрестоматійна ситуація, — кивав Залужний.
Якщо російські колони просуватимуться на Київ, їхні лінії постачання невдовзі розтягнуться. У танків попереду закінчиться пальне, і вони заблокують техніку позаду.
