Окрім сфери мистецтва та літератури, результати Люблінської унії позначилися й на картографії. На карті 1590-х років, виданій Томашем Маковським, показано новий кордон між польською та литовською Руссю, або, у сучасних умовах, між Україною та Білоруссю. Під заголовком «Велике князівство Литовське та суміжні території» мапа Маковського включала українські землі та додаток із зображенням Дніпра. Уперше на мапах з’явилося слово «Україна» (Vkraina). Учені вважають, що матеріал для української частини мапи надав Костянтин Острозький. Імовірно, термін «Україна» потрапив на карту Маковського також завдяки князю або його оточенню. Це слово застосовувалося щодо території на правому березі Дніпра від Києва на півночі до Канева на півдні. За Каневом, якщо вірити картографові, були дикі степи, позначені як campi deserti citra Boristenem («пустельні рівнини на цьому боці Борисфена»). «Україна», таким чином, охоплювала чималу частину степового кордону регіону. Схоже, це була економічно квітуча область, усіяна численним замками та поселеннями, яких ще не було на ранніх картах. Альтернативною й головною назвою регіону, використаною на такій самій мапі, була Volynia ulterior (зовнішня Волинь), що підкреслювала зв’язок між новою «Україною» та старою Волинню, батьківщиною Острозьких.
Люблінська унія створила новий політичний простір для опанування та військового, економічного та соціального освоєння з боку православних княжих еліт, які, замість того щоб втратити свій престиж і владу внаслідок унії, насправді підвищили їх. Коли освічені люди, які були на службі в князів, почали наповнювати цей простір змістом, пов’язаним з політичними та культурними амбіціями своїх господарів, вони шукали паралелі та прецеденти в історії (діяльність Володимира Великого, Ярослава Мудрого та Данила Галицького). Незважаючи на увагу до минулого, вони дійсно створили дещо нове. Цим винаходом зрештою стане «Україна» — термін, що вперше з’явився у києво-руські часи, але відновився в регіоні під час відродження князівської влади у XVI столітті. Цій назві й новому простору, створеному Люблінською унією, знадобиться час та нова суспільна верства, щоб стати одним цілим та поширити термін «Україна» на землі далеко за правим берегом Дніпра.
Розділ 8
КОЗАКИ
Протягом XV та XVI століть українські степи пережили значну політичну, економічну та культурну трансформацію. Уперше з часів Київської Русі кордон заселеної території перестав відступати в бік прип’ятських боліт та Карпат і почав просуватися на схід та південь. Лінгвістичні дослідження показують, що дві основні групи українських діалектів, поліські та карпатсько-волинські, почали рухатися назустріч із півночі й заходу, пересуваючись на схід та південь і утворюючи третю групу степових діалектів, що тепер охоплюють українську територію від Житомира та Києва на північному заході до Запоріжжя, Луганська та Донецька на сході й розширюються на південний схід аж до Краснодарського і Ставропольського країв у сучасній Росії. Це змішування діалектів відображувало рух населення в цілому.
Витоки цих глибинних змін лежали в самому степу. Боротьба, що почалася всередині XIV століття в Золотій Орді, відомій також як Кипчацьке ханство, призвела до її розпаду в XV столітті. Кримське, Казанське та Астраханське ханства стали наступниками Золотої Орди, але жодне з них не змогло її об’єднати і кожне з часом втратило свою незалежність. Крим став незалежним від Золотої Орди 1449 року під керівництвом нащадка Чингісхана, Хаджі Девлет-Гірея. Заснована ним династія Гіреїв проіснує до XVIII століття, але його держава майже відразу втратила незалежність. До 1478 року ханство стало васалом Османської імперії — величезної мусульманської держави, у якій політично переважали тюрки і яка замінила Візантію як панівну силу в західному Середземномор’ї та Причорномор’ї протягом XIV—XV століть. Османи, що 1453 року зробили Стамбул (колишній Константинополь) своєю столицею, отримали прямий контроль над південним узбережжям Криму, заснувавши головний центр у портовому місті Кафа (сучасна Феодосія). Гіреї контролювали кримські степи на північ від гір та кочові племена Південної України, з Ногайською Ордою, що стала найпотужнішим із цих племен у XVI столітті.
Увагу Османів до регіону привертали проблеми безпеки та комерційні інтереси. Особливо вони були зацікавлені в рабах. Работоргівля завжди була важливою в економіці регіону, але тепер вона стала домінувати. Османська імперія, чиї ісламські закони дозволяли поневолювати лише немусульман і заохочували звільнення рабів, постійно потребувала безкоштовної робочої сили. Ногайці та кримські татари реагували на цей попит, поширюючи свої набіги в пошуках рабів на північ від понтійських степів і часто заходячи глибоко в українські землі або в південну частину Московської держави. Работоргівля була додатковим заробітком (основний прибуток ногайці отримували від тваринництва, а кримські татари — також від осілого сільського господарства). Погані врожаї зазвичай означали збільшення набігів на північ та кількості рабів, яких доправляли до Криму.
Усі п’ять маршрутів, якими татари нападали на поселення, проходили територією України. Два з них, на схід від Дністра, вели до Західного Поділля, а звідти — до Галичини; два, по інший бік Південного Бугу, — до західного Поділля та Волині і потім знову до Галичини; останній проходив регіоном, що пізніше стане Слобідською Україною в районі Харкова до Південної та Центральної Росії. Якщо попит на зернові призвів до включення українських земель до балтійської торгівлі, то їхні зв’язки з середземноморським світом здебільшого були пов’язані з татарськими рейдами за рабами. Українці, які становили абсолютну більшість населення прикордонних степів на північ від Чорного моря і переселялися до степів для вирощування зерна, стали головними мішенями та жертвами ранньомодерної економіки Османської імперії, що залежала від работоргівлі. Етнічні росіяни, які жили на північний схід від Криму, були на другому місці.
Михалон (Михайло) Литвин, литовський дипломат і автор історичних нотаток середини XVI століття, який відвідав Крим, описав масштаби работоргівлі цитатою зі своєї розмови з місцевим євреєм, який «бачачи, що туди постійно завозиться велика кількість наших полонених людей, спитав, чи наші землі ще так само повні людей і звідки тут така велика кількість смертних». За різними оцінками, кількість українців та росіян, які потрапили на невільницькі ринки Криму в XVI та XVII століттях, коливається від 1,5 до 3 млн осіб. Діти та підлітки цінувалися найбільше. Долі рабів різнилися. Більшість чоловіків опинялися на турецьких галерах або гарували на полях, у той час як багато жінок працювали прислугою. Декому щастило, якщо можна так сказати. Талановиті молоді люди робили кар’єру в османській адміністрації, але більшість із них була євнухами. Деякі жінки потрапляли до гаремів султанів або високопоставлених османських урядовців.
Українська дівчина, яка увійшла в історію під ім’ям Роксолана, стала дружиною одного з наймогутніших турецьких султанів, Сулеймана Пишного, який правив у 1520—1566 роках. Її син став султаном Селімом II. Під ім’ям Гюрем-султан Роксолана спонсорувала мусульманську благодійність та фінансувала будівництво деяких найкращих зразків османської архітектури. Серед них — Хасекі Гюрем-султан Хамамі — громадські лазні неподалік від Айя-Софія у Стамбулі, спроектовані одним із найкращих османських архітекторів, Мімаром Сінаном. Протягом останніх 200 років Роксолана була головною героїнею романів та низки телесеріалів в Україні й Туреччині. Звичайно, її життя та кар’єра були винятком, а не правилом.
Татарські набіги й работоргівля залишили глибокі шрами в історичній пам’яті українців. Доля рабів була темою численних дум — українських епічних пісень, де оплакувалася доля полонених, описувалися їхні спроби втекти з кримської неволі й оспівувалися люди, які рятували та визволяли рабів. Ці народні герої були відомі як козаки. Вони билися з татарами, організовували морські походи проти турків і дійсно час від часу визволяли рабів.
Ким були козаки? Відповідь залежить від періоду, який ми маємо на увазі. Достеменно відомо, що першими козаками були тюрки-кочовики. Слово «козак» має тюркське походження і, залежно від контексту, могло стосуватися вартового, вільної людини або розбійника. Перші козаки поєднували в собі всі ці риси. Вони утворювали невеликі групи й жили в степах за межами населених пунктів і таборів. Живучи за рахунок степу, вони займалися рибальством, мисливством та розбоєм. Степ перетинало багато торгових шляхів, і перші козаки нападали на купців, які зважувалися їхати без надійної охорони. Перша звістка про існування в степу козаків, які походять не зі сходу чи півдня, а з півночі — заселених земель Великого князівства Литовського, — стосується саме одного з таких нападів на купців.
1492 року, коли Христофор Колумб висадився на одному з островів Карибського моря і назвав його Сан-Сальвадор, а король Фердинанд та королева Ізабелла підписали указ про вигнання євреїв з Іспанії, козаки вперше з’явилися на міжнародній арені. Згідно зі скаргою, відправленою цього року кримським ханом до великого князя литовського Олександра, його піддані з Києва та Черкас захопили та пограбували татарський корабель, що, схоже, перебував у пониззі Дністра. Князь ніколи не піддавав сумніву, що це могли бути його люди, або що вони, можливо, займаються розбоєм у степах. Він наказав своїм прикордонним («українним») урядовцям провести розслідування щодо козаків, які могли брати участь у цьому набігу. Також він звелів стратити винних, а їхнє майно, де, імовірно, були й вкрадені товари, віддати представникам хана.
Якщо наказ Олександра й був виконаний, він не мав тривалого ефекту. Наступного року кримський хан звинуватив козаків із Черкас у нападі на московського посла. 1499 року козаки були помічені в гирлі Дніпра, де спустошували околиці татарської фортеці Очакова. Щоб припинити козацькі походи до Чорного моря вниз по Дніпру, хан планував заблокувати річку ланцюгами в районі Очакова. Здається, цей план так і не був втілений або не мав жодного впливу на діяльність козаків. Від скарг хана до великого князя також було мало користі.
Намагаючись припинити козацькі набіги, литовські прикордонні старости водночас використовували козаків для захисту кордонів від татар. 1553 року великий князь відправив черкаського та канівського старосту Дмитра Вишневецького за дніпровські пороги для будівництва невеликої фортеці, що мала б зупинити козацькі походи вниз по Дніпру. Вишневецький використав для цього завдання підлеглих йому козаків. Не дивно, що кримський хан побачив у козацькій фортеці на острові Мала Хортиця зазіхання на його володіння і за чотири роки відправив військо, щоб вигнати Вишневецького з його «січі». У народній традиції Вишневецький запам’ятався як перший козацький гетьман (титул, який польська армія надавала своїм верховним командувачам) і безстрашний борець проти татар і турків.
