Українські студенти в Канаді, як і їхні європейські колеги, були переконані, що Гітлер, Муссоліні та Франко йдуть правильним політичним шляхом. Значна кількість українських ветеранів Першої світової, які проживали у Канаді та об’єдналися в Українську національну федерацію (УНФ), підтримала ОУН та її расові плани щодо України. Як і ОУН, вони вважали парламентську демократію обманом. 1933 р. українська канадська газета «Новий шлях», підконтрольна Українській асоціації ветеранів війни (УАВВ), порівнювала Коновальця з Гітлером та Муссоліні[233]. За словами Кароля Грюнберга та Болеслава Шпренгеля, Коновалець зустрічався з Гітлером ще 1933 р. Після цієї зустрічі лідер ОУН звернувся до українців із закликом підтримати фюрера, бо саме він «відчинить двері на схід»[234].
Ідеологія
Ідеологія, яку сповідували українські націоналісти, не тільки сприяла об’єднанню членів ОУН, а й дозволяла їм — у тих випадках, коли вони діяли злочинним та етнічно неприйнятним способом, — уникнути докорів сумління. Головним ідеологом радикальної гілки українського націоналізму був Дмитро Донцов, духовний батько ОУН, який, втім, ніколи формально не був її членом. Донцов, як і інші провідні ідеологи ОУН, серед яких Микола Сціборський, Євген Онацький, Володимир Марганець та Ярослав Оршан, вважали український націоналізм одним із європейських фашистських рухів. Ідеологія була для Донцова «світською релігією», яку задля збереження ефективності, не можна забруднювати чи піддавати сумнівам. За його словами, прихильники ідеології українського націоналізму мали «зберегти чистою власну ідеольоґію, ясну змістом і активну волею, та ще — незнаючу сумнівів віру. Коли сю ідеольоґію стратимо, найбільш героїчні зусилля нації пятнуватимуться тавром бандитизму. Коли її збережемо — здобудемо все»[235].
Лідери ОУН, що перебували у вигнанні, поважали Донцова та мали його за свого провідного ідеолога й інтелектуального наставника. Кілька разів вони пропонували йому очолити ідеологічну референтуру, але він так і не погодився. За умови приєднання до ОУН, він би наражався на додаткові ризики (польська влада могла заарештувати Донцова за належність до ОУН). Саме тому він не критикував поляків та II Річ Посполиту. Була ще одна причина, яка зупиняла Донцова від цього кроку: на його думку, представників старшого покоління ОУН варто триматися осторонь (вони не були «людьми нового типу», до створення якого він прагнув). Крім того, він симпатизував новому поколінню, спонукаючи його представників відкинути зв’язки з українськими традиціями й тодішніми політичними партіями та створити власний революційно-фашистський рух. Багато молодих українців покоління Бандери послухалося поради Донцова[236].
З власних ідеологічних міркувань, Донцов спростив та вульгаризував твори таких філософів, як Ніцше, Фіхте та Руссо. Його твори були незрозумілими широкому загалу, оскільки він писав їх з використанням філософських алюзій, але незважаючи на це вони все ж здобули популярність серед гімназистів та університетської молоді (іл.90). Члени ОВКУГ та СУНМ читали їх з ентузіазмом та рекомендували своїм одноліткам. У своїй ідеології Донцов прагнув повністю переглянути загальноприйняту систему моральних цінностей. Основні поняття його ідеології ґрунтувалися на романтизмі, догматизмі, фанатизмі та аморалізмі. Донцов запевняв, що будь-які вчинки, які допоможуть українцям створити українську державу, можна вважати моральними та справедливими. У такий спосіб він закликав молоде покоління відмовитися від «загальноприйнятої етики» та стати на шлях фанатизму, бо тільки за допомогою цієї властивості можливо змінити історію та створити державу. Нова система моралі Донцова була виразно проблематичною, тому що вона виправдовувала всі види злочинів та насильства, якщо їх скоювали на благо нації чи задля здобуття державності. Багато своїх ідей ідеолог бандерівського покоління запозичив з інших європейських крайніх правих та фашистських дискурсів, зокрема німецьких та італійських[237].
Донцов намагався відкинути поміркований націоналізм, концепція якого сформувалася під впливом Драгоманова, Грушевського та Франка. Цих мислителів він звинувачував у симпатіях до соціалізму, а також у тому, що вони надавали перевагу загальноприйнятій, а не національній моралі, залишаючись на поміркованих, раціональних позиціях, з чітким бажанням іти на компроміси. Він називав більш ранніх представників громадської думки «драгомановцями» і відзначав, що на їхнє мислення впливали соціалістичні дискурси XIX ст.[238] Донцов стверджував, що саме «драгомановці» відповідальні за відсутність держави та слабкість українського націоналізму[239]. Як і ідеологи ОУН, він також рішуче не підтримував демократію та лібералізм[240].
Донцов почав захоплюватися фашизмом ще наприкінці 1922 р. 1926-го він переклав українською мовою та опублікував розділи гітлерівської праці Mein Kampf. Для Донцова Гітлер був ідеалом фашистського лідера. Український ідеолог порівнював фюрера з Ісусом та зі святою Жанною д’Арк. Окрім екстремістського націоналізму та фашизму, Донцов також популяризував антисемітизм. Наприкінці тридцятих років він надав перевагу расистському виду антисемітизму, який був у ідейному арсеналі націонал-соціалістів Німецького рейху[241]. Нацистська Німеччина була для нього ідеальною фашистською державою, хоча про фашизм він дізнався від італійців. 1932-го Донцов переклав та надрукував книгу Муссоліні «Доктрина фашизму» (La Dottrina Del Fascismo)[242]^. 1934 p. біографія Муссоліні, написана Михайлом Островерхом, з’явилася у першому томі видання «Книгозбірня Вістника». Редактором цієї книги був Донцов. Того ж року часопис надрукував біографію Гітлера авторства Ростислава Ендика (іл.48). Обидві біографії написано у жанрі агіографії й за своєю суттю були крайньою правою пропагандою, та обидві розпочиналися з апологетичного вступу Донцова. У цих працях Муссоліні та Гітлера подано сучасними політиками, які ведуть та уособлюють рухи, що здатні забезпечити порядок та мир у Європі. Ці біографії познайомили українців з концепцією фашистського вождя, який керує з доброї волі нації та символізує саму націю. Крім того, «Вістник» надрукував праці інших нацистських ідеологів, зокрема Ґебельса та Розенберга[243]. Згідно з мемуарами Льва Ребета, голови Крайової екзекутиви ОУН у 1934—1938 рр., українська націоналістична молодь з ентузіазмом читала це видання (іл. 87), а її ідейні настрої багато в чому перетиналися з позицією цього часопису[244].
Український націоналізм міжвоєнного періоду Донцов вважав різновидом фашизму, і щоб інтегрувати цей рух до родини європейських фашистських рухів, він прагнув його радикалізувати та модифікувати. Спроби Донцова познайомити західноукраїнську молодь з цим новим політичним явищем мали певний успіх. 1934-го (у рік друку біографій Гітлера та Муссоліні у «Книгозбірні Вістника») Володимир Левинський (іл.46) відзначав: «Ах, як нині серед української студентської молоді поширений культ Муссоліні, Гітлера та інших фашистівських силачів! Скільки ж усяких Муссолінят і Гетлєрінят наплодилось у нас під впливом лектури Донцова!» (іл. 47)[245].
Багато українських студентів та школярів мріяли стати фюрером чи дуче. Серед українських націоналістів точилися дискусії стосовно двох фашистських лідерів, їхніх систем та держав. У багатьох з них Гітлер був популярнішою особою, ніж Муссоліні, оскільки їм імпонував його фундаментальний антисемітизм, антикомунізм, а також його стратегія захоплення влади. 1935 р. Ігор Вірлий писав, що Гітлер зачарував західних українців: «на своїх прапорах він виписав: Згинь, жиде! — бо жидівство являлося тим розносієм комуністичного зразка. Він бив у підстави, у підпори комунізму»[246]. Вчителька Софія Русова пригадувала, що відразу після вступу до скаутської організації «Пласт» (яка була «вся з націоналістів»), її онук почав захоплюватися націоналізмом, Муссоліні та Гітлером[247].
На ставлення Донцова до євреїв значною мірою вплинув виправ-дальний вирок у справі Самуїла Шварцбарда (людини, яка 25 травня 1926-го вбила в Парижі Симона Петлюру). Французький суд присяжних виправдав Шварцбарда, оскільки взяв до уваги, що вбивство було скоєне заради помсти за погроми, вчинені армією Петлюри[248]. Вирок дуже вплинув на українських націоналістів: саме після цього суду вони припинили приховувати свій антисемітизм. Донцов перетворився на одного з головних пропагандистів антисемітизму. Він атакував євреїв як із «расистських» мотивів, так і з політичних, ототожнюючи євреїв з СРСР, який він вважав головним «окупантом» української території та основним ворогом українців. Для Донцова євреї були винними з багатьох причин, але не так, як росіяни, — фактичні «окупанти» України. У відповідь на процес над Шварцбардом Донцов заявив, що російська та єврейська проблеми щільно переплетені, тому українці мають вирішити російську проблему, щоби потім мати змогу вирішити єврейську: «Се убійство є акт помсти агента російського імперіялізму над людиною, яка стала символом змагань нації проти її поневолення Росією. Справа не зміняється від того, що в данім випадку агентом російського імперіялізму виступив Жид. З стремліннєм жидівства грати неналежну йому ролю панів на Україні мусимо і — не вважаючи ні на що — будемо боротися… Ні одно правительство не взяло до себе на службу стільки Жидів, як то зробив московський Совнарком. Можна було завчасу передбачити, коли Росіяне, мов Пілати, умиють руки і скажуть пригнобленим націям: ”В усьому винен Жид“…Жиди винні, страшенно винні, як ті, що помагали закріпити на Україні російське панованнє, але — не “в усьому винен Жид“. В усьому винен російський імперіалізм. Лиш коли впаде Росія на Україні, зможемо ми й впорядкувати в себе жидівське питання так, як се лежатиме в інтересі українського народу»[249].
Донцовську характеристику євреїв схвалило молоде покоління оунівців; вони майже дослівно повторили її в постановах II Великого збору ОУН(б)[250]. 7 червня 1936р., у день пам’яті Симона Петлюри, оунівці розповсюджували листівки з закликом: «Увага! За нашого головного вождя Семена Петлюру ріж, бий усіх євреїв, геть з євреями з України, хай живе Українська держава»[251].
У тридцяті роки серед українських націоналістів набув особливої популярності модерний вид антисемітизму, у межах якого євреїв сприймали як расу, а не як релігійну групу. Антисемітизм такого штабу популяризувався, наприклад, у брошурі «Жидівська проблема в Україні», авторства члена ОУН та ідеолога Володимира Марганця, який тоді перебував під враженням від Нюрнберзьких законів 1935р. На відміну від Донцова, який звертав увагу на те, що євреї були поплічниками російських імперіалістів та силами, на які спирався СРСР, Марганець покладався на антисемітський дискурс націонал-соціалістів Німеччини. Як і нацисти, він вважав «єврейську проблему» расовою і, подібно до нацистів, запевняв, що українська нація стала жертвою євреїв. Для Марганця «єврейська проблема» в Україні була складнішою, ніж в інших європейських країнах, бо в Україні було більше євреїв, ніж будь-де у Європі. Особливо проблематичними були міста, де євреї посідали панівне становище (карта № 9). Марганець запевняв, що треба «очистити» ці міста від євреїв і, таким чином, вирішити «життєву проблему [української] нації». Першим кроком до вирішення «єврейської проблеми» мала бути їх ізоляція від українців. Марганець переконував, що інакше євреї зіпсують психологію та кров української раси та забруднять українську націю. Тому будь-яке тісне співіснування з євреями було небажаним. Щоб припинити взаємозв’язок між двома «расами», євреї, за його словами, повинні ходити у власні школи, мати власні газета, ресторани, кафе, театри, борделі та кабаре, їм має бути заборонено використання українських еквівалентів. Змішані шлюби між євреями та українцями треба заборонити, як у Німеччині[252].
