Однак, окрім винищення євреїв, комісарів чи комуністів, до поняття «безпека» в нацистському розумінні цього слова мала належати й охорона військових та цивільних об’єктів, боротьба з підпіллям, стягнення продовольчих контингентів із населення, боротьба з криміналітетом тощо. Відповідно, з моменту встановлення цивільної окупаційної адміністрації в Україні було створено специфічну систему безпеки. Тут діяли відділення німецької державної таємної поліції (гестапо). У містах було створено відділки кримінальної поліції (кріпо), у яких поряд із німецькими криміналістами працювали також колишні радянські (або польські в Західній Україні) фахівці, які знали місцевий кримінальний світ і часто продовжували виконувати свої обов’язки й під час окупації.
Охорону громадського порядку, адміністративних органів, військових об’єктів тощо забезпечувала німецька охоронна поліція (шуцполіцай, або шупо) та німецька поліція порядку (орднунгсполіцай, або орпо). Також до охоронної роботи були залучені надані вермахтом підрозділи польової жандармерії, охоронні дивізії (№ 444,213,454,403), окремі охоронні полки (№ 4, 46, 57) та війська союзників Німеччини — угорців, румунів, словаків, італійців.
Уже восени 1941 р. окупаційна влада зіткнулася з браком військ та поліції для несення охоронної служби й підтримання елементарного порядку на окупованих територіях. З метою запобігання хаосу та безладдя в окупованій Україні (як і в інших регіонах СРСР) німці почали формувати відповідні служби з місцевого населення та військовополонених для забезпечення порядку й охорони.
Спершу було організовано так звану Службу порядку, яка підпорядковувалася німецькій поліції порядку. Ця служба не мала сталого обмундирування, використовувала як форму радянський військовий одяг або цивільне вбрання. Служба порядку (у народі називана поліцією) лише в 1942—1943 рр. отримала застарілі зразки форми загальних СС. Видимою відзнакою поліції була біла пов’язка з печаткою німецького військового або поліційного коменданта. В Україні налічувалося близько 170 000 співробітників Служби порядку.
Бійцям Служби порядку спершу не видавали зброї (вони мали обходитися дерев’яними палицями). Згодом дозволили озброїти 10 % особового складу, і лише на зламі 1942—1943 рр. усі службовці отримали радянську трофейну зброю. Паралельно зі Службою порядку в сільській місцевості в 1942 р. було створено спеціальні загони, які мали стерегти врожаї від підпалів із боку радянських диверсантів і підпільників. Для охорони промислових підприємств німці створювали напіввоєнізовані формування з місцевого населення або колишніх військовополонених — веркшуци, бійці яких носили чорну уніформу й інколи мали при собі радянську трофейну зброю.
Важливі військові об’єкти, склади, залізниці, мости тощо охороняли спеціально сформовані з місцевого населення та колишніх військовополонених охоронні підрозділи (шуцманшафт, або шума), які підпорядковувалися охоронній поліції (шупо) і формувалися здебільшого в обсязі батальйонів. На території РКУ було сформовано 53 батальйони шуцманшафту. Ще 13 батальйонів шума (10 українських і 3 польські) було створено в дистрикті Галичина, 9 українських охоронних батальйонів організували в Білорусії й Прибалтиці з військовополонених українців. Загалом на службі в 72 українських батальйонах шуцманшафту перебувало 35 000 — 40 000 осіб. Окрім того, в Україні було сформовано два батальйони, підпорядковані СД, залізничну поліцію та пожежні частини, які також підпорядковувалися системі охоронної поліції. Загальна кількість усіх українських службовців шупо й СД (шуцманшафтбатальойни, батальйони СД, пожежники, залізнична поліція) становила 80 000 осіб.
Разом з українськими батальйонами шуцманшафту в Україні охоронні функції виконували батальйони, створені з росіян, донських та кубанських козаків, литовців, латишів, естонців, азербайджанців, узбеків, волзьких татар, башкирів та інших народів СРСР. У Криму німецькою та румунською адміністрацією було сформовано 8 батальйонів шуцмашафту з кримських татар та окрему гірсько-єгерську бригаду СС із татар (загалом до 15 000 осіб), яку використовували для боротьби з партизанами.
З проблемою формування поліцейських структур із місцевого населення України та військовополонених червоноармійців пов’язане надзвичайно складне питання колабораціонізму. Класично колабораціонізм визначають як співпрацю з окупантами громадян окупованої держави. Однак для України ця проблема в роки Другої світової війни набула специфічних ознак. Українці не мали власної повноцінної державності до війни й далеко не всі вважали себе громадянами СРСР. Жителів колишньої підпольської або підрумунської України, згідно з нормами міжнародного права, не могли вважати громадянами СРСР, бо таке громадянство було надане їм унаслідок анексії Радянським Союзом певних територій, хоча й польське та румунське громадянство українців не приваблювало, бо ці держави також свого часу окупували українські землі. Ще більше людей не вважали за доцільне зберігати лояльність до радянського режиму, який у довоєнний період відзначився репресіями проти українського народу. Тому щодо України термін «колабораціонізм» слід застосовувати з певними застереженнями. На відміну від Польщі, Франції, Голландії, Бельгії, Данії, Греції, Чехії, Росії, у нашій країні класичного колабораціонізму не існувало. Співпраця з окупантами українців, білорусів, литовців, латишів, естонців, грузинів, татар, вірмен чи азербайджанців була колабораціонізмом із радянської точки зору. Представники названих національностей, які співпрацювали з німцями або служили їм, не зраджували своїх держав, бо таких не існувало в природі. Водночас частина українців, які пішли на співпрацю з німецьким окупаційним режимом, діяла відверто на шкоду своїм співгромадянам: односельцям, сусідам, колегам, в’язням у німецьких таборах тощо, брала участь у каральних акціях проти мирного населення, у знищенні єврейських гетто, і це незаперечні факти.
Отже, поняття колабораціонізму до українців може бути застосоване лише умовно, з низкою застережень. Український колабораціонізм часів німецької окупації можна схарактеризувати швидше як колабораціонізмоподібну поведінку, що виробилася внаслідок бездержавного існування українського народу й була значною мірою спричинена моральною дезорієнтацією населення, до якої призвела політика комуністів і нацистів. Масштаби цього явища в Україні визначалися також жорстокістю окупаційного режиму. Для багатьох українців участь у німецьких добровольчих допоміжних формуваннях була лише справою особистого виживання й здебільшого не мала жодного політичного чи ідеологічного підґрунтя.
Такий колабораціонізм в Україні проявився в надзвичайно широкому діапазоні — від побутового до адміністративного й військового співробітництва. Найбільш поширеною була побутова й економічна співпраця з гітлерівцями. Мільйони жителів окупованої України добровільно або примусово працювали на промислових об’єктах і в сільському господарстві, розчищали вулиці від завалів і сплачували податки окупаційній владі, надавали свої помешкання для розквартирування військ тощо. Уникнути такої взаємодії з новим режимом навіть за великого бажання було практично неможливо.
Поширеним був також адміністративний і культурний колабораціонізм. Адже сотні тисяч жителів України працювали в органах місцевого самоврядування, створених із дозволу гітлерівців (від міських управ до сільських староств), школах і технікумах, дитячих садках, редакціях газет (у роки окупації в Україні було понад 300 періодичних видань), різноманітних творчих спілках тощо.
Існував в Україні й військовий колабораціонізм. Ми вже згадували про українські батальйони шуцманшафту й СД, про Службу порядку й самооборону, про пожежників і воєнізовану охорону залізниць та підприємств. Але були й українські батальйони «добровільних помічників вермахту» (гіві), які в 1943 р. формально назвали Українським визвольним військом (близько 80 000 осіб); помічники ПВО (близько 10 000 осіб) тощо. Лише приблизно третина з усіх цих військових формувань була створена з добровольців, які йшли на німецьку службу насамперед із метою помститися радянській владі за свої негаразди чи за страждання рідних і близьких. Решта шуцманів, гіві та інших допоміжних формувань складалася з військовополонених та молоді, яка вибирала поліційну чи військову службу, аби уникнути вивезення на роботу або щоб прогодувати родину. Військовополонені часто записувалися «добровольцями», щоб не померти в таборах від голоду та хвороб. Дехто йшов на службу до німців, дізнаючись про те, що радянське керівництво оголосило всіх полонених червоноармійців зрадниками та дезертирами. Мотивація в усіх була різною, як, зрештою, і поведінка на службі в гітлерівців.
Зрештою, слід також пам’ятати, що частина українців, особливо жителі Західної України та українські політичні емігранти, намагалися з допомогою німців створити великі українські військові з’єднання, які розглядали як можливий фундамент майбутньої української армії. У квітні 1943 р. розпочався набір добровольців до української дивізії СС на території Галичини. Безпрецедентний ентузіазм (понад 80 000 добровольців) указував на те, що галицька молодь бачила у вимушеній військовій співпраці з окупантами можливість сформувати повноцінну армію як запоруку здобуття державності. Очевидно, такими ж міркуваннями керувалися українські політичні та військові емігранти, коли створили в 1945 р. на базі дивізії «Галичина» першу українську дивізію Української національної армії й почали формувати другу дивізію здебільшого з вихідців із підрадянської України. Зрозуміло, що ці військові з’єднання слід сприймати вже в рамках не війни Німеччини та СРСР, а можливої боротьби західних демократій проти більшовизму.
Життя під окупацією: повсякдення війни
Перші місяці після нападу Німеччини на СРСР, коли нацисти ще не сформували власну окупаційну адміністрацію з її всюдисущим апаратом насильства й терору, були ознаменовані стихійним українським культурним і релігійним відродженням. Величезну роль у справі національного пробудження на початковому етапі війни відіграла українська преса, яку спрагле до альтернативи до більшовицької позиції населення жадібно розкуповувало. Газети виникали в усіх обласних і в багатьох районних центрах. Відомо понад 300 найменувань українських газет, що з’явилися в роки окупації, з них понад 100 мали доволі пристойні тиражі (наприклад, київське «Українське слово» та харківську «Нову Україну» видавали 50-тисячними накладами).
