Загін Ростислава, аби атакувати авангард Данила на чолі з двірським Андрієм, перетнув яр та дещо просунувся у бік Сяну. Так само зав’язли у битві з Васильком поляки. Врешті-решт, коли між Ростиславом та угорцями Фільнея утворився значний розрив, по угорцях вдарило головне військо Данила. Внаслідок умілого маневрування частини війська супротивника були відрізані одна від одної, позбавлені можливості маневру. Хоча сам Данило під час зіткнення ледве врятувався від полону, його дружинникам вдалося захопити та розірвати хоругву угорців, після чого ті почали тікати. За угорцями побігли й інші частини ворожого війська.
Розгром був повний. З очільників ворожого війська вдалося врятуватися лише Ростиславу. Володислава Кормильчича, Флоріана Войцеховича та Фільнея, об якого «зламав спис» юний княжич Лев Данилович, схопили та стратили за наказом Данила.
За кращими традиціями європейського лицарства Данило з Васильком на знак своєї перемоги до ранку простояли на полі битви.
Внаслідок перемоги під Ярославом Данилові Романовичу вдалося на 100 років закріпити за своїми нащадками Галицьке князівство. Проугорську партію бояр було повністю знищено, а 1247 р. мир із Данилом уклав і угорський король Бела IV, віддавши за Льва Даниловича свою доньку Констанцію. Перемога Данила посилила до нього увагу папської курії, яка намагалася утворити союз європейських володарів проти монголів. Тривалі переговори завершилися коронацією Данила 1253 р. В Орді перемога Данила викликала занепокоєння — його викликали у Сарай, де була юридично оформлена васальна залежність Галицького та Волинського князівств від Золотої Орди.
Військова справа та війни Литовської доби
(XIV—XVI ст.)
Організація й комплектування війська
Для Європи період XIV—XVI ст. був фактично перехідним від Середньовіччя до Нової історії. Цей історичний рубікон отримав назву Відродження (Ренесанс). Головними проявами змін, яких зазнало європейське суспільство, було збільшення населення міст, відповідно, збільшився надлишок трудової робочої сили і чисельність вільного населення в цілому. Це, своєю чергою, спричинило розвиток мануфактур і буржуазних відносин та занепад цехів. Паралельно тривав процес руйнування феодальних відносин на селі, розорення маси дрібного шляхетства і т. п. Розвиток виробничих сил та економіки в цілому сприяв розвитку наукових знань, передусім інженерії, архітектури тощо. За змінами у соціальній та економічній сферах почалися зміни в політичному та культурному просторі. Поступово на місце феодальної роздробленості приходить абсолютизм. Поширення ідей гуманізму сприяло розвитку образотворчого мистецтва, літератури, вивчення історії й філософських думок античності.
Армія теж зазнала змін. Фактично можемо говорити про військову революцію, що вразила європейські армії. Старе феодальне лицарське ополчення, яке століттями володарювало на континенті, у нових реаліях почало швидко здавати позиції. Соціально-економічні зміни спричинили появу умов для створення великих найманих армій, а швидкий розвиток вогнепальної зброї змінював тактику і врешті-решт стратегію війни.
Що ж відбувалося з військом? Іще під час Столітньої війни спішування лицарів та їх розстановка серед лучників принесла не одну перемогу і славу англійському війську — починаючи з Кресі (1346). Проте останні битви війни при Форміньї (1450) та Кастийоне (1453) були виграні французами саме завдяки вже перейнятій тактиці, але при масовому використанні вогнепальної зброї (при всій її примітивності). Гусити розвинули далі тактику використання піхоти і кінноти своїм славнозвісним табором. А вже швейцарці під Грансоном (1476), Муртеном (1476), і Нансі (1477) остаточно вивели піхоту як потужну самостійну силу на поля Марса. Ландскнехти, іспанська піхота та ін. зробили в XVI ст. цей процес постійним. За піхотою й кіннота почала процес перетворення на кавалерію. З’являються наймані підрозділи кіннотників, озброєних не лише холодною, а й вогнепальною зброєю. Підвищується поступово і дисципліна у військах. у той же час постійний характер найманих підрозділів змушує полководців по-новому ставитися до фінансово-матеріального забезпечення війська. Артилерію починають активно використовувати не лише під час облоги-оборони фортець, а й у польових битвах.
Але, незважаючи на всю швидкість провадження нововведень, сучасники навряд чи відчували ці зміни так глобально. Більше того, стара система продовжувала діяти на рівні з новими інститутами. За таких умов управління військами дуже ускладнювалося й вимагало від полководців неординарних дій і самоорганізації.
Слід відзначити, що українські землі не стояли осторонь. Більше того, у військових структурах культивували чимало речей, що використовувалися в Європейських військах. Так, спішування лицарської кінноти в бойові порядки стрільців активно застосовувалося в боях іще Данилою Галицьким у 1240—1250-х рр. І фактично саме ця тактика принесла перемогу українсько-литовському війську в битві на Синіх Водах 1362 р. Озброєний ручною і важкою вогнепальною зброєю бойовий табір був використаний іще до чеського табору в битві на Ворсклі 1399 р. Протягом XV ст. українські можновладці активно почали використовувати найманців, причому як для польових битв, так і для гарнізонів фортець. Узагалі, проникнення європейських новинок і їхнє злиття з місцевими реаліями було безперервним. Багато в чому цьому сприяла участь українського нобілітету в європейських війнах. Наприклад, українська шляхта брала активну участь у гуситських війнах. Подорож по Європі й служба у різних королів і герцогів взагалі були популярними серед нобілітету. Так, відомо, що князь Михайло Глинський служив у Максиміліана Габсбурга, а потім у війську Альберта Саксонського, навіть воював в Італії. Соратник К. Острозького Остафій Дашкович за молодих років подорожував по Європі, та й сам рід Острозьких був тісно пов’язаний із західним світом. Його представники воювали в Чехії, а родич К. Острозького залишився служити там на постійній основі.
Особливість доби Відродження для українських земель була в тому, що майже протягом усього її часу більшість наших земель, включаючи стольний Київ, перебували в складі Великого князівства Литовського (далі — ВКЛ). При цьому українські землі були охоплені кордонами місцевих удільних князівств: Великого князівства Київського, Великого князівства Волинського, Подільського, Чернігівського, Стародубського та ін. У цих князівствах, як і загалом ВКЛ, правили представники роду Гедиміновичів, які замінили династію Рюриковичів. Це була типова для Європи тих часів ситуація. Наприклад, у складі Французького королівства перебували королівство Наварра, Бургундське герцогство і т. п. згадаємо також Священну Римську імперію з її величезним конгломератом королівств, кюрфюрств, князівств, герцогств і вільних міст.
Кожне з князівств мало свою самостійну військову систему. Хоча в цілому українська військова машина була єдина, проте кожен регіон мав свої особливості. Для Середньовіччя, до початку Відродження, військова служба і землеволодіння були фактично синонімами. По всій Європі саме земля була тим базисом, на основі якого існував вояк. Причина такого явища полягала передусім в економічних реаліях, оскільки слабкі фінансово-податкові системи й недостатня розвиненість ринків не давали володарям можливості отримати достатню кількість живої монети для сплати вояцтву. Відповідно, його можна було утримати лише з натуральних податків, а отже, автоматично вояки прив’язувалися до землі. За таких умов не могло бути і мови про утримання численного найманого війська.
Українське військо не було виключенням. Кожен, хто мав землю, повинен був її захищати, виходити на війну на коні й у повному озброєнні. Причому, залежно від розміру земельного наділу, кількості підвладного населення й, відповідно, власних матеріальних можливостей землевласник мав виставляти, крім своєї персони, ще й відповідну кількість добре споряджених кінних вояків. Що стосується отримання цих земельних володінь, то воно мало два види: отчини, або помістя, що належали людині ще з давніх часів, перебували у цілковитій власності з правом передавання нащадкам, і вислуги, що надавалися князем за умови військової з них служби. У випадку невідповідного виконання обов’язків князь міг забрати вислуги. Передавання їх у спадок теж могло відбутися тільки з дозволу князя. Довгий час загального закону, який би визначав і регулював військову службу землевласників з їхніх маєтків, не існувало. Це не дивно, оскільки протягом XIV—XV ст. кожна земля являла собою князівство зі своєю особливою внутрішньою системою управління. Князь був для місцевого населення й військовозобов’язаних його станів верховним правителем. Саме князю належала вся повнота влади і, що головне при організації будь-якого війська, карності. Це, своєю чергою, покращувало дисципліну й давало можливість кожному окремому князівству мати доволі сильні війська. Судячи з усього, в кожному окремому князівстві все ж регулювалося приблизно, з якої кількості землі або якого типу володінь треба виставляти певну кількість вояків, і не тільки кількість, а й тип озброєння. Відповідно, коли змінювався власник, то новий володар помістя мав виводити під прапор князя ту саму кількість озброєного люду. Це призвело до того, що вже до другої половини XV ст. в свідомості влади, що закріплюється і юридично, землі діляться за типом служби. Причому назви мають не тільки великі наділи, на яких сидів шляхтич, а й менші, з яких він виставляв своїх слуг. Це було спричинене тим, що поступово, протягом десятиріч, земля перебувала у постійному майновому русі. Хтось помирав, хтось розорювався, на когось гнівався князь і, відповідно, конфісковував володіння, а потім віддавав не в одні руки, а в декілька. Ті, своєю чергою, теж мали іншу землю і т. п. Крім того, нерідко землею володіли жінки або старі чи хворі люди, що не могли особисто виходити на війну. Щоб не загубити в цій майновій павутині мобілізаційну систему, князі фіксували конкретну службу з конкретного, нехай і маленького володіння. Тому нерідко в документах XV ст. бачимо, як якійсь шляхтич чи князь отримує, наприклад, землю, з якої має служити, скажімо, панцирну чи путну службу «на конях і в зброї». Зрозуміло, що не він сам мав особисто її нести, а виставляв якогось вояка. Траплялися випадки ще складніші, коли якоюсь службою одночасно володіли кілька родів, ще й з різних соціальних прошарків, — наприклад, князь і пан, князь і шляхтич. Проте служба відбувалася одна.
Крім військової служби з конкретних володінь, був ще й інший тип військової повинності, а саме за походженням. Справа в тому, що військова служба належала до привілейованої повинності. Саме вона була першочерговим обов’язком будь-якого представника привілейованої верстви. Фактично служіння сюзерену «кров’ю» сприймалося шляхетством як єдине визначення походження. Тому нерідко при встановленні походження того чи іншого шляхтича за умови втрати ним відповідних документів головним доказом була його військова служба в лавах іншого шляхтича. За таких умов навіть зубожілий шляхтич підчас мобілізації намагався потрапити до війська. Те саме стосується і нешляхетських військових прошарків — слуг. Служіння у війську (як у мирний, так і особливо у військовий час) було найкращою й фактично єдиною можливістю зробити кар’єру й отримати землю або посаду.
