козацької політії, а відтак і збереження її суверенітету.
2.2. Гетьманське кварцяне військо і проєкт Князівства Руського (1657
— 1659 рр.)
Після смерті Б.Хмельницького козацька держава, що важко виборювала
свій суверенітет, поринула у смугу внутрішньополітичної нестабільності, котру в
історіографії окреслюють як період «Руїни». Попри розбіжності в трактуванні
хронології та передумов Руїни, дослідники солідаризуються в тому, що її
сутнісними проявами були втручання сусідніх держав у внутрішнє протистояння
між різними групами політичної еліти всередині країни122. Відколи Військо
Вып.8. — С. 175-178; Чернов А. Вооруженные силы Русского государства в XV — XVII вв. — М., 1954. — С.133-155.
121 Горобець В. “Волимо царя східного…”. — С. 81-127; Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.ІХ. — Ч.2. — С. 1028-1035; Таирова-Яковлева Т. Инкорпорация: Россия и Украина после Переяславской рады. — С. 101-105.
122 Липинський В. Україна на переломі. 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті //Липинський В. Твори. Архів. Студії. — Філадельфія, 1991. — Т.3. — С. 171-200; Чухліб Т. Міжнародно-правовий статус ранньомодерної Української держави //Український Гетьманат: Нариси історії національного державотворення XVII—XVIII ст. у 2 кн. — Кн.1. — С. 373-404;
80
Запорозьке набуло характеру держави, її політичним інститутам і владним
практикам бракувало усталеності й відлагодженої роботи. Чимало з них, як-от,
наприклад вибори нового гетьмана, представництво у козацьких радах і
заміщення вакантних урядів, що відбувалися не на рівні війська та його
внутрішніх правил, взагалі лише створювалися й не були закріплені навіть у
звичаєвій практиці козаків123. Робота козацьких адміністративних і судових
установ, котрі значно розширили свою юрисдикцію, ще не була достатньо
синхронізована із тими спільнотами та їх владними органами, що збереглися ще
з передреволюційних часів, насамперед, із самоврядними містами й
православною Церквою.
Критичності ситуації, пов’язаної із дозріванням нової державності,
додавала проблема владної еліти, котра так само знаходилася в процесі
формування. Верхівка Гетьманщини складалася з різнорідних груп старшини, що
різнилися між собою не тільки соціальним походженням, політичним досвідом і
культурою, але й світоглядними та поведінковими відмінностями. Окрім руської
(переважно православної) шляхти, котра ще перед 1648 р. нав’язала добрі
стосунки із козацтвом, а також старої реєстрової старшини, революція вивищила
чимало людей іншого штибу: міщан, селян і навіть священників 124. Чимало з них
стали командирами покозачених «свавольних куп», і з їхнім авторитетом і
військовою потугою мусили миритися навіть гетьмани. До них політично й
соціально було близьким і товариство Запорозької Січі, котре не бажало
миритися із тим, що центр політичного життя остаточно перемістився на
Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. — К., 1998. — С. 53-59.
123 Брехуненко В. Брама Європи. Козацька Україна в середині XVII — XVIII ст. — С. 148-167; Чухліб Т. "Руїна" Гетьманщини чи боротьба за утвердження Української козацької держави? (Спроба започаткувати наукову дискусію щодо одного історичного терміну) //Україна в Центрально-Східній Європі: З найдавніших часів до кінця ХVIII ст. — К., 2004. — Вип.4. — С.473-506.
124 Липинський В. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького // Липинський В. Твори. Архів. Студії. — Філадельфія, 1980. — Т.2; Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років
81
«волость», де домінувало реєстрове козацтво та його лідери125. Витворення з
цього строкатого конгломерату більш-менш однорідного політичного класу було
питанням тривалого часу126.
І.Виговський, який отримав гетьманську булаву восени 1657 р. спирався на
ту частину козацької старшини й руської шляхти, що прагнула побудувати в
Україні своєрідний аналог Речі Посполитої, базований на правах і привілеях
нового політичного класу. Цей клас або ж “політичний народ”, у сприйнятті
гетьмана та його прибічників складався не лише зі старшин козацького
походження, але й руських шляхтичів, що в той чи інший час долучилися до
козацтва й стали частиною нової еліти Гетьманщини. Виговський не поспішав
поривати з московською протекцією, але новим полюсом напруження стало
втручання московських воєвод у внутрішні справи Гетьманщини й поступове
збільшення військових залог в Лівобережній Україні. Не останню роль в
охолодженні й подальшому розриві стосунків із Москвою зіграла і її підтримка
антигетьманської опозиції127.
Виговського та його прибічників спонукали до повернення в звичний для
них світ, до Речі Посполитої, не лише зовнішні чинники, але й внутрішні
спонуки, що випливали з необхідності мати чітку перспективу розбудови
держави. Надання завершеності її структурі, головним інститутам і, зрештою,
встановлення правил суспільно-політичного життя, визначалося тим світоглядом
і цінностями, що були набуті старшиною в річпосполитському світі. Контури
нового політичного курсу були закріплені Гадяцькою угодою, складеною поміж
XVII століття. — К., 1998. — С. 59-63.
125 Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. — С. 108-138.
126 Кривошея В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. — К., 2010. — С. 4-26; його ж. Українська козацька старшина. — К., 1997. — Ч.: Урядники гетьманської адміністрації: Реєстр. — С. 6-10, 15, 22, 30, 40, 48, 58, 68, 77, 84, 94.
127 Горобець В. “Волимо царя східного…”. Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. — С.112-130; Таирова-Яковлева Т. Инкорпорация: Россия и Украина после Переяславской рады (1654-1658). — С.246-300.
82
представниками Гетьманщини та комісарами Речі Посполитої у вересні 1658 р.
Вона передбачала трансформацію гетьманату у Князівство Руське, що мало стати
рівноправним членом оновленої, тепер вже триєдиної, польсько-литовсько-
руської федерації. Модель цієї держави мала стати синтезом нових козацьких і
традиційних шляхетських форм державності. Три складові федерації — Польське
королівство, Велике князівство Литовське та Князівство Руське — об’єднувалися
в одне ціле спільною надбудовою, яку репрезентували король і сейм. Всі три
члени цього об’єднання узгоджували між собою зовнішню політику, але мали
при цьому окремі адміністрацію, право, судочинство, скарб та військо. Вища
влада у Князівстві Руському належала довічно обраному й затвердженому
королем гетьману, який діставав титул київського воєводи128. Окремі пункти
Гадяцького трактату також застерігали виключне право посідання всіх урядів за
місцевою шляхтою православного віросповідання. В майбутньому у Князівстві
Руському мали бути створені уряди підканцлера, підскарбіїв і маршалків, як
очільників шляхетських сеймиків, мережа гродських і земських судів, а також
окремого Руського трибуналу в Києві. При цьому гідність руських урядників, в
тому числі й сенаторів, мала б дорівнювати аналогічним коронним і
литовським129.
Доволі аморфними були статті угоди, присвячені власне правам шляхти й
козацтва. Всі вони позначені певною ситуативністю, зокрема, щодо шляхти,
котра перебувала на стороні Гетьманщини або ж служила ворогам Речі
Посполитої мала бути видана загальна амністія, натомість щодо козацької
128 Текст Гадяцького договору 6 вересня 1658 р., ратифікований сеймом Речі Посполитої //Гадяцька унія 1658 року. — К., 2008. — С.11-30.
129 Брехуненко В. Гадяцька унія 1658 року та проблема міжнародної легітимації Гетьманщини //Pręgląd Wschodni. — T.XV. — Z. 1 (57). — S.119-131; Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.10. — С. 285-381; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665. — С.178-197; Drozdowski M.R. My o nas i o innych. Szlachta Rzeczypospolitej wobec Kozaczyzny Zaporoskiej w latach 1648 -1659. — Białystok, 2015. — S. 359-415; Chynczewska-Hennel T. Idea unii hadziackiej — pięćdziesiąt lat pózniej // Kwartalnik Historyczny. — 2002. — T.CIX, z.3. — S.135-146.
83
старшини встановлювалася щорічна квота найдостойніших, яким сейм мав
надавати нобілітацію130. Натомість питання про те, в який спосіб шляхетська
спільнота інтегруватиме до свого складу решту козацтва залишалося без прямої
відповіді. Очевидно, її не мали й самі автори проекту унії, хоча й усвідомлювали
всю важкість і повільність процесу майбутнього замирення шляхти із козацтвом.
Опосередковані згадки самого унійного акту, а також пізніших джерел, свідчать
про те, що його автори зарезервували за козацтвом місце “братів менших”
руської шляхти. Привілейованість козацького стану полягала в окремій
юрисдикції, економічних і соціальних привілеїв, але за відсутності в них
політичних прав шляхетського типу, найголовнішим серед яких було право
вибору сеймових послів і участі у виборах короля. Гадяцькі пункти усіх редакцій
та інструкції посольства на ратифікаційний сейм не ставили знаку рівняння між
козаками та шляхтою. Таким чином, козацький стан трактувався перш за все як
військо, котрому було надано колективні права й привілеї здебільшого
соціально-економічного характеру131. Це суперечливе трактування козаків, як
заслужених і шляхетних воїнів, але не “шляхетно народжених”, фактично
зводило їх статус до категорії військово-служилої верстви, хоча й наділеної
численними привілеями, в тому числі й політичними, але не рівними
повноцінній шляхті.
Укладення Гадяцьких пунктів стало одним з факторів, який пришвидшив
розгортання війни з Московською державою, що трактувала цю подію як “зраду”
гетьмана Виговського та його прибічників. Війна, котра фактично вже тривала
від літа 1658 р., виявилася надзвичайно важким і серйозним випробуванням для
Гетьманщини та її військової моделі. Цей конфлікт остаточно оприявнив не лише
зміну політичного вектору еволюції гетьманату, але й утвердив ті зміни в його
військово-політичному устрої, котрі назріли ще за правління Хмельницького.
Гадяцька угода застерегла цілу низку положень, що стосувалися воєнної безпеки
130 Текст Гадяцького договору 6 вересня 1658 р., ратифікований сеймом Речі Посполитої. — С. 26.
131 Там само.
84
Князівства Руського і новоствореної триєдиної федерації. Першорядним в цьому
переліку були стосунки із Московською державою, у випадку війни з якою
Польщі та Литви, Русь могла самостійно вирішувати, чи долучатися їй до
воєнних дій. Натомість обов’язковою мала бути її участь у війні в тому випадку,
коли б Москва відмовилася повернути землі, анексовані після 1654 р.132.
Коронні, литовські та будь-які інші іноземні війська не мали права
