Внаслідок невдачі польського повстання в Росії 1863 р. відбувся крутий поворот польської політики щодо Австрії — від опозиції до проголошення абсолютної лояльності і, як наслідок, співпартнерства в управлінні імперією. До того ж байдужість і упередження українців щодо так званого Січневого повстання була неочікуваною і прикрою несподіванкою для поляків, які оцінили її як зраду. Наслідком цього, за визначенням Л. Нагорної, стала українська ідентичність, яка формувалася в Галичині як реакція на послідовно здійснюваний австрійською владою курс на забезпечення польського домінування в краї і, відповідно, на ґрунті політизації етнічності. Упродовж XIX ст. етнічний складник у фундаменті галицької концепції української нації постійно посилювався і зрештою переріс у виразний антиполонізм.
Досліджуваний період був часом формування незмінного кола асоціацій національного характеру поляків — християнських вартостей, передусім типово польського ґатунку католицької релігійності (з яким часом пов’язується формула «твердиня християнства»), сарматизму[10], польської національної манії величі, романтизму й позитивізму, а понад усе — певної моделі історії та кола літературних текстів. Незважаючи на зростання національного самоусвідомлення українців, переконання галицьких поляків, що українці не здатні до незалежності, прогресувало. Речниками такого погляду були, зокрема, ендеки[11], які мали дедалі більший вплив на крайове суспільство, а також консерватори, об’єднані в групі Подоляків[12]. Розв’язання польсько-українського конфлікту, на їхню думку, виражала максима «Gente Ruthenus natione Polonus», яку від другої половини XIX ст. українці розглядали як вираження ворожої їм полонізації.
Подоляки гостро реагували на чимраз більші вимоги українського руху, який мав виразно народницьке забарвлення, його намагання самостійно бути речником народу і відмовляти в цьому праві місцевій шляхті, яка почувалася «трохи русинами», а решта була польського походження. Прикладом може бути виступ А. Голеєвського в Галицькому крайовому сеймі в жовтні 1889 р. Звертаючись до українських послів, він зауважив: «...Не знаю, чи ви тут чужі, чи ми. Бо хто ж вам поставив церкву святого Юра, хто ставив церкви, якщо не ми, руська шляхта? Хто ж, якщо не ми, хто зараз признаємося до ширшої вітчизни, до Польщі... Ми тут віддавна, не як рущизна напливова, бо вона виникла тільки після 1848 р.».
Етнонаціоналістичні версії минулого західноукраїнських земель сповідували й етнічні росіяни та адепти російської імперської ідеї, відомі під збірним образом тандему галицького русофільства/москвофільства. Відзначмо, що спочатку політична еволюція старорусинів у бік Росії зовсім не означала їхнього культурного зросійщення. Радше навпаки, старорусини ревно охороняли специфічні традиції галицької духовності, які, на їхню думку, були важливим засобом протистояння польським культурним впливам, у той же час негативно ставлячись до спроб народовців модернізувати український суспільно-політичний процес у Галичині. І навпаки, політичні амбіції москвофілів, передусім у передвиборчий період, були, на думку українців, альянсом із галицькими поляками.
Російське уявлення про Галичину як невід’ємну частину імперії Романових, яку в разі майбутнього військово-політичного конфлікту слід повернути в її територіально-адміністративний організм, тим самим завершивши нібито «святое историческое посланничество собиранія Земли Русской» (вперше згадане І. Крип’якевичем 1916 р.), свідчило про нав’язування чи функціонування міфу про спільну «етнічну сім’ю». Згідно з ним, «свій» етнос розглядався щодо споріднених або дочірніх етнічних груп (які заселяли інші землі) в іпостасі «старшого брата».
Іншим міфом була безумовна ідентифікація «своєї» етнічної групи з цілком визначеною мовою (поняття «церковнослов’янська» означало «російська»), яка нібито була рідною йому від самого початку (міф про лінгвістичну спадкоємність). Функціонування останнього міфу активно підтримували галицькі москвофіли, які час від часу спеціально зверталися до Державної Думи (починаючи з 1907 р.) з вимогами захистити російську мову, та газетні дописи про нібито утиски росіян.
Публічне наголошення на праві та обов’язку захистити росіян у близькому зарубіжжі стало головним елементом офіційних російських поглядів, які яскраво фігурували в зовнішньополітичних пріоритетах російських політичних партій. Це підтверджувало наявність російського офіційного вітчизняного націоналізму, головні диригенти якого перебували в Санкт-Петербурзі. Очевидно, що до початку Першої світової війни публічна риторика вітчизняного націоналізму для них уособлювала російський рух щодо зміцнення гегемонійного становища без територіального приєднання ближнього зарубіжжя.
Досліджувані терени відіграли визначальну роль у творенні та поширенні нових ідентичностей, передусім для галицьких українців. Для них «русинська» самоідентифікація, як узагальнює Л. Нагорна, залишалася найбільш заплутаною й невизначеною, оскільки «Русь» у їхньому уявленні символізувала сакральну спільноту і не пов’язувалася з конкретною територією. Додавалося й те, що самоназва «русин» немала й виразного етнічного забарвлення. Цю позицію чітко висловив один із лідерів краківських консерваторів, граф С. Тарновський: «Якби справа руська була справою національності, якби раз довела, що є руською, не російською, тоді знали б що робити: відкрити обійми і серце й дати їй усе, що самі маємо чи колись можемо мати. Така Русь була б якорем і щитом віри, цивілізації і національності проти Росії, але сьогодні вона такою не є». Тому саме невизначеністю «русинських» самоідентифікацій пояснюються бурхливий спалах москвофільства та його антипод — яскраво виражена русобофія.
Слід додати, що багато в чому відмінною була ситуація на Буковині, етнічна строкатість якої не стала на заваді формуванню її власного етнокультурного типу. Своєрідний топос німецько-єврейської історії й культури, а водночас і атмосфера мультикультурності крайового центру та Буковини загалом сформував міф про Чернівці як «новий Єрусалим» або «маленький Єрусалим на Пруті». Ця типологічна подібність мовби пов’язувала обидва міста незримими узами, тому звертання єврейських німецькомовних поетів Буковини до цієї теми з психологічного погляду, на думку літературознавця П. Рихла, було певного компенсацією недосяжності справжнього Єрусалима. Про це свідчить полісемантична сакральна міфологема, в якій спресувалися уявлення і прагнення багатьох поколінь буковинських євреїв.
Отже, в нових чи старих міфах, які конструювалися штучно, так би мовити, в «ручному режимі», йшлося передусім про боротьбу за внутрішні й зовнішні впливи на українців регіону. Кожен із гравців на західноукраїнській геополітичній шахівниці вважав її «своєю» фігурою. Використання міфів актуалізувало емоційний і поведінковий рівні етнічної самосвідомості української спільноти Галичини і Буковини. В окреслених ситуаціях особливе значення мали такі функції міфу, як формування колективної ідентичності та її підтримка. Творення (вигадування, уявлення) міфів було лакмусовим папірцем для модерних етнонаціоналізмів. Під час етнічного ренесансу спостерігалося намагання (ре)конструкції етнічних символів: гербів, прапорів, пам’ятників національним героям, творів національних класиків тощо, аж до популяризації гімнастичних вправ, народного співу, гри на національних інструментах і постановки оперет.
Польське повстання 1830 — 1831 рр. у правобережній Україні (А. Галушка)
Початок повстання
Правобережна Україна увійшла до Російської імперії лише в 1793—1795 рр., після другого й третього поділів Речі Посполитої. Але протягом наступних десятиліть ці землі, Волинь, Поділля й Київщина, залишалися під значним впливом польської культури. Вищі верстви населення були майже виключно польські. Система освіти збереглася з доросійських часів. На початку XIX ст. у Кременці на Волині було засновано новий польський ліцей, що не поступався якістю своєї освіти знаменитому Царськосільському. Польські політичні та культурні впливи охопили навіть Київ, «матір міст руських», у якому мовою інтелектуального життя аж до 30-х рр. XIX ст. була польська. Польським аристократам належали величезні латифундії, на яких працювали селяни-русини (українці), значною мірою ще не православні, а греко-католики. Поляки на початку XIX ст. відігравали важливу роль при дворі російського імператора Олександра І, відтіснивши на другий план вихідців із Гетьманщини, що були помітні при дворі наприкінці попереднього століття. Так, граф А. Чарторийський кілька років був міністром закордонних справ та де-факто головою уряду Росії. Коли 1815 р. за рішенням Віденського конгресу було відновлено Польську державу у вигляді Польського королівства[13] (конституцію якого написав той же граф Чарторийський), то серед польської шляхти й аристократії колишніх східних земель Речі Посполитої з’явилися надії, що з часом до Польського королівства будуть долучені й вони. Але цар Олександр досить швидко дав зрозуміти, що ці надії марні. Коли на російський і польський трон зійшов брат померлого 1825 р. Олександра імператор Микола І, ці надії зникли зовсім. Серед українських земель у губерніях Правобережжя частка російського населення була найменшою і стала помітно зростати лише з посиленням політики русифікації після поразки польського повстання 1830—1831 рр.
У липні 1830 р. у Франції, де за 15 років перед тим європейські монархії на чолі з Олександром І реставрували династію Бурбонів, знову вибухла революція. Як тільки звістка про нову французьку революцію дійшла до Росії, брат покійного Олександра імператор Микола І почав готувати армію до походу на захід. Кажуть, цар, отримавши звістку з Парижа, звернувся до своїх придворних зі словами: «Панове, сідлайте коней — у Парижі революція». Але плани царя були перекреслені подіями у Польському королівстві.
Армія королівства мала взяти участь у поході на Францію, як найдалі висунутий на захід військовий контингент під владою Миколи І. Варто зазначити, що польська армія була добре навчена, її генерали й офіцери мали багатий досвід ще з наполеонівських війн, де більша їх частина воювала під прапорами Наполеона, в тому числі проти Росії. 42 тисячі війська та 96 гармат були організовані у два корпуси, піхотний і кінний, кожен у складі двох дивізій. Очолював її імператорський наміснику Польщі, старший брат імператора Миколи великий князь Костянтин Павлович.
У Польському королівстві давно назрівало невдоволення політикою царського уряду щодо посилення політичних репресій, порушення громадянських прав, гарантованих конституцією королівства. Невдоволення вилилося в утворення таємних політичних організацій, що готували державний переворот, який мав би проголосити незалежність Польського королівства від Російської імперії. У цих політичних гуртках брали участь переважно представники демократично налаштованої дрібної польської шляхти, що розраховувала на підтримку польських народних мас, які сподівались на поліпшення умов свого існування і праці. Таємні організації були дуже активні серед офіцерів польської армії. Для цих офіцерів перспектива піти на війну з метою придушити ліберальну революцію у Франції стала останньою краплею, що переповнила чашу терпіння.
