Вій-ник

— От же ш пощастило натрапити, — скривившись промовила вона. — Учень чи вже маєш свою зірку?

Хлопець трішки розслабився, та прийняв руку від ножа. Звісно по закону маючи ворожбитову зірку воєнного зразку, що відрізнялась від звичайної малюнком на лицевій частині, руда справді мала право поставити будь кого на триденну службу. У воєнний час вона взагалі мала право ставити під свої знамена людей на безстрокову основу. Але зараз йшли більш-менш мирні часи, а Велет був не якимось звичайним джурою чи молодим козаком. Тільки характерники можуть наказувати ворожбитам, і тільки під час війни. Ну і ще гетьман звісно.

— Учень, — чесно відповів він. Все ж це ні на що не впливало. Навпаки. Числячись в учениках він був під протекторатом вчителя. Головне не бовкнути що його уже нема.

— Хто тебе навчає? — все ж запитала вона. Настирна.

— Віт, — не дуже охоче відповів той.

— ... — руда ворожбитка вимовила декілька не зовсім пристойних слів, чим змусила Велета і навіть зацікавлено слухаючих нявків виразити на лицях безмовне запитання. Ніхто із них не очікував такою бурної реакції. Жінка злізла із коня і дістала звідкись тонку елегантну люльку. Закурила. — Дай уточню. Ти говориш що тебе вчить Віт Нежар?

— Не жар? — хлопець задумливо проговорив прізвисько, та воно не викликало в ньому ніяких асоціацій із його Вітом. — Не знаю навіть. Насправді він ніколи не казав нам з сестрою ні свого прізвища ні навіть прізвиська якого.

— Може збіг? — запитала скоріше сама у себе жінка, та облизала пересохлі губи. В наступну мить вона стрімко наблизилась до Велета та трішки нахилившись зрівняла рівень їхніх обличь. Це сталось так швидко що він просто не встиг зреагувати. Вона рухалась просто з блискавичною швидкістю! — Точно його око, — дуже повільно промовила вона, випросталась та знову затягнулась густим смердючим димом. — Чорт.

— Гей, — втрутилась нявка, перервавши напружене мовчання. — Відьмо, що все це значить? Хто цей ваш Віт Нежар? Чого ти так... насторожилась?

Рудоволоса жінка, викуривши увесь табак витрусила із люльки сміття та промовила:

— Хто? — сховавши люльку перепитала вона. — Всього-на-всього людина з якою я не хочу сваритись сильніше аніж із тобою.

— Справді? — здивувалась ербі. — Ти? І не хочеш із кимось сваритись? А як же наша угода?

Десь у стороні яскравим спалахом промайнула блискавка. Із поважною затримкою до слуху компанії дістався грім. Перші краплі дощу розбились об придорожню пилюку. Рудоволоса, котру нявка обізвала відьмою, тільки стенула плечима, мов би відхрещуючись від подальшої дискусії.

Велет підняв голову та глянув на затягнене хмарами небо.

— Чого ти взагалі до мене прив'язалась? — запитав хлопець.

— Ти не захотів зі мною змагатись! — образливо випалила вона. — Як мені тепер дізнатись про ту невидиму тваринку без запаху, га?

— І це все? — в один голос здивувались Велет із рудою.

— Ербі дуже полюбляє змагатись із кимось, — звернув на себе увагу один із латних воїнів.

— Якщо хтось відмовляється від суперництва, вона повсякчас втрачає голову і починає вести себе по дитячому.

— Неправда! — підплигнула на своєму коні Ліканія. — Я ніколи не веду себе по дитячому!

Нявка почала голосно та активно сперечатись із своїми охоронцями. Драк же послідкувавши за цим кільканадцять секунд повернувся до рудоволосої ворожбитки.

— Я прошу пробачення, не знаю вашого імені...

— Просто відьма на ім'я Стила, — кивнула вона.

— Ви знаєте мого вчителя? — в лоба запитав хлопець.

— Зустрічалась декілька разів, — скривившись відповіла вона.

— Розкажете мені про нього що знаєте якщо я приєднаюсь до вашого загону на декілька днів?

— Нащо це тобі? Хіба Нежар не розповідав про подвиги юнності?

— Він нам свого прізвиська ні разу за стільки років не сказав, а ви питаєте про таке.

— Ха, схоже на нього. Я б могла погодитись на це. Але ти вже вибачай, я здається здогадуюсь якого це такого невидимого звіра мала на увазі ця нявка. Вона мені ще вчора щось про нього розповідала. Тоді я не звернула на це уваги, але тепер...

Велет скис. Ну так, годі було очікувати що відьма не зрозуміє про якого саме звіра йшлося. Все ж під такі чарівні властивості підпадає не так багато істот

— Ні-ні-ні! Ні слова більше! — ербі Дощу раптом перебила Стилу. — Так не чесно! Ти не можеш знати напевно! І якщо ти мені скажеш то втратиться весь сенс! Ми з ним мали змагатись. І тільки коли я виграю він мав розповісти мені все про невидимку. Тільки так!

Відьма закотила очі, та на показ розвела руками. Велет тільки посміхнувся усвідомлюючи що зараз певно робить страшну помилку. Та надто вже хотілось дізнатись хоч щось про мовчазного Віта.

— Гаразд, я зіставлю вам компанію, по крайній мірі до тих пір поки нам буде по дорозі. Але тільки з деякими умовами.

— Ура! Котик їде з нами! — підплигнула нявка у сідлі. — Заскакуй на коня!

Кожин в цьому дивному загоні мав цілих двох коней. Основного і змінного. Певно вони і правда планували затримуватись у дорозі, раз йшли у подорож таким чином. Ну Велету тільки краще, не потрібно буде ділити з кимось одного коня на двох. Йому ніколи не подобалось їздити у двох. Ще з часів коли він тільки починав вчитись верховій їзді. Тож зайвий раз не роздумуючи, він встромив ногу в стремено одного із вільних коней, та всівся зверху.

Стила мовчки повела свого коня вперед, усі інші поїхали слідом.

Дощ тим часом все не вщухав. Навпаки. Здавалось він тільки набирав сили і найближчим часом грозив перерости у справжнісіньку бурю. Коли стало зрозуміло що вітер не встигне перегнати пелену темних як ніч хмар над їхніми головами куди подалі, члени розширеного загону були вимушені дістати із сумок довгі плащі. Не хотілось промокнути до нитки. Та і скакунів варто було поберегти, але де ж їх вкрити в таку непогоду? До найближчого заїжджого двору, було ще далеко, і єдине що їм залишалось так це гнати бідолашних жеребців уперед надіючись що ті не застудяться.

Вони їхали здавалось декілька діб поспіль, та Велет розумів що то тільки вибрики його виснаженого розуму. Коні важко пересували копитами, повсякчас ледве висовуючи їх із багнюки, на яку перетворилася ще нещодавно тверда дорога. Темні хмари та непроглядна стіна важкого холодного дощу збивали з пантелику, притуплювали відчуття часу.

Інколи, можливо в моменти коли нявки в обладунках змінювали скакунів, хлопцю здавалось що стихія ще лагідно обходиться з ними. Було таке відчуття що дощ в стороні від них був набагато лютішим. Кінному загону перепадали самі вершки, коли справжня буря коїлась зовсім поруч та здавалось боялась наблизитись до них, тільки грізно гримала то по праву то по ліву сторони.

Декілька разів ворожбит кидав погляди на Ліканію. Ербі була єдиною хто відмовився вкриватись плащем. Зараз вона була мокрою як хлющ, але не зважаючи на це її обличчя здавалось випромінювало справжню непідробну радість. Ця картина ще дивніше виглядала, якщо було поглянути на охоронців нявки. Було мало прямих доказів але Велет якимось чином відчував що їм дощ був зовсім не до вподоби. Зі сторони воїни виглядали як мученики — зараз вони могли тільки страждати та зціпивши зуби терпіти непогоду.

У ворота заїжджого двору що розташувався у селі, назву якого він так і не дізнався, вони в'їхали на останніх силах. Догляд за жеребцями залишили в на хмурого конюха, а самі мокрі до нитки, не допомогли навіть плащі, заховались у найбільшому на погості будинку.

Людей на першому поверсі де розташовувалась їдальня вистачало. Всі кого лиха доля вигнала цього дня у подорож, та кому пощастило дістатись до цього села, зібрались тут.

Народ в міру сил та можливостей відпочивав, пив, їв та просто грівся, намагаючись поближче підсісти до каміну. Та загалом із розваг тут був тільки якийсь козак із бандурою, що тихенько співав щось собі під ніс закривши очі. Люди нудьгували, і рятувались тільки тим що травили один одному різноманітної правдивості байки.

Коли у двері ввалилась трійка нявок, усі присутні дружно повернули голову у їх сторону. Хвилину у просторому залі царила тишина, і тільки голос бандуриста не очікувано дзвінко розливався по приміщенню. Він так і не відкрив очей.

— Це що за дивина? — хтось певно хотів запитати це пошепки але вийшло досить гучно.

В наступну мить зала знову ожила многоголосим, веселим гомоном.

Власник заїжджого двору, худорлявий чоловічок з постійно блукаючим поглядом та лисиною на голові, задер ціну за кімнати. Певно думав що в таку погоду люди будуть неохоче торгуватись. А ще можливо побачив у нявках багатих та нерозумних клієнтів. Бог зна що там бродило в його голові, проте нажити зайву монетку в нього не вийшло. Стила прошептала йому декілька сповнений сили слів на вухо та відмовила від баламутних намірів. Велет не дуже зрозумів чого вона просто не показала йому ворожбитову зірку. Така дія привела б до подібних наслідків. Навряд-чи власник став би навіть пробувати дурити чарівників. Хіба що він зовсім з головою не дружить.

Отримавши ключі від кімнат вони розійшлися аби висушитись та перевдягнутись в чистий одяг. Велет був змушений ділити кімнату із двійкою нявків-латників. Постояльців сьогодні і справді було надто багато. Одиночних кімнат зараз просто не було. Перебирати не доводилось, та варто зазначити що із нявків вийшли нормальні сусіди. В міру мовчазні, та звиклі до куди як більш аскетичного способу життя. Одного із них як з'ясував хлопець звали Граціаном, а іншого Ліберієм. Занадто пишні імена як на думку хлопця. До того ж, він навряд чи називатиме їх по іменах. Нявки були схожими один на другого мов брати якісь, і у молодого ворожбита ніяк не виходили їх розрізнити.

Через півгодини вони утрьох спустились на перший поверх. Майже всі місця були зайняті, знайшовся тільки маленький столик на чотири персони, в самому дальньому від каміна кутку. Замовили на всю компанію ситу вечерю, побільше гарячого відвару та стали вичікувати коли спустяться їхні дами.

Посидіти у спокої їм тим не менш не дали. До столику нагрянула трійка ледь стоячих на ногах пияк. Здавалось найближча половина зали замовкла та розвернулась в їх сторону.

— Ви цей... — непевно почав лідер трійки, поставивши руки на бока та таким чином ніби намагаючись втримати себе на місці. — Справді ці... ну як їх там?

— Мавки! — видав один із його друзів.

Звідусіль почулись не злі та захмелілі смішки. Навіть самі нявки посміхались над ситуацією.

— Люди добрі, — проголосила рудоволоса, зійшовши на перший поверх та обходячи п'янчуг, — ви подивіться на цих пияк! До чого дійшли, га? Стільки в себе горілки ввібрали що їм тепер скрізь мавки видяться!

— Щ-що ти патякаєш? — розгублено промовив чоловік. — Їх же усі бачать.

— Справді? — лукаво посміхнулась відьма, та звернувшись до найближчого столика запитала: — Скажи чоловіче, чи ти бачиш у цих славних молодцях нявок?

Чоловік посміхнувся, певно зрозумів куди веде Стила, та голосно промовив:

— Ніц не бачу. Молодці як молодці, тільки що кудлаті надто. Ти Миколо і справді певно перебрав із друзяками своїми, якщо їх за мавок маєш.

— Ви бачили панство? — прокричав ще хтось із залу. — Всі люди як люди, якщо і напиваються то до чортиків, а Микола до нявок! Ха-ха-ха!

По залі розповзся хмільний сміх. Випиваки ще трішки постояли, похитались, покліпали очима, тай вернулися до свого столику.

Скоро до них зійшла Ліканія, а одразу після цього принесли їжу.

Коли з вечерею було скінчено Велет вирішив що прийшов час отримувати обіцяні відповіді.

— Стила, ви казали що можете розповісти щось про Віта.

Рудоволоса відьма важко зітхнула, та покликавши дівчину що розносила їжу замовила собі вина. Нявки охоронці також оживились і попросили у неї молока. Ербі попрохала каву з молоком. Дівчина швидко принесла замовлення, і тільки тоді відьма почала говорити.

— Ти ніколи не думав що у небагатослівності твого вчителя є своя причина? Можливо він не розповідав тобі нічого тому що історія може по справжньому вразити і неприємно здивувати його учня? Впевнений що хочеш почути її?

Хлопець не вагаючись кивнув. Врешті решт, якщо історія справді темна, то рано чи пізно хтось точно розповість її. Краще якщо це трапиться зараз, коли він морально готовий до подібного.

— Ну дивись сам. Твій вчитель вчинив страшного злочину. Він підняв руку на побратимів. Історія темна та до кінця не зрозуміла, оповита чутками та навітами. Єдине що я знаю точно так це те що він особисто, своїми руками відправив до того світу майже всю свою сотню. Сто девяносто вісім душ. Говорять що в живих залишилось не більше десятка. Хтось зійшов з розуму, там сам наклав на себе руки. Ті кому повезло зберегти глузд тим не менше також довго не прожили та померли в муках та хворобах. Але на рахунок достовірності останніх фактів я нічого сказати не можу. Отакі справи хлопче.

— Якась маячня, — похитавши головою відповів Велет. — Він не міг такого зробити.

— Говорять що люди міняються, — філософськи промовила Стила. — Хоча я цьому прислів'ю не надто довіряю.

Віт не був святим, але у те що він може так вчинити зі своїми власними побратимами не вірилось від слова зовсім. Подібне просто не вкладалось в голові.

— Ви кажете він убив сто дев'яносто вісім чоловік? Чому ви так впевнені що це правда?

— Він сам якось говорив саме про таке число. Особисто це чула, тому й впевнена.

— Я... я не можу в це повірити, — ледь чутно прошептав хлопець. Рудоволоса із байдужим обличчям хмикнула.

— Стривайте, — втрутилась у розмову ербі. — Можу помилятись але ж якщо я пам'ятаю у вас у війську із подібними злочинами суворо. Убив товариша — сам прийми смерть. Чи то не так?

— Зазвичай все так, — кивнула Стила. — Але з кожного правила як бачиш є виняток. Знову ж я не можу казати що мої слова то стала істина, але думаю що Нежару зберегли життя через його здібності. Занадто дивовижними вони у нього виявились. Тому Вітові запропонували місце в каральному загоні, певно без права вибору.

— Каральний загін? — перепитала нявка, та зморщила носик. — Гарматне м'ясо із ворожбитів?

Велет занурився у спогади. Свого часу Віт розповідав їм про ці каральні загони. Не дуже охоче, правда. І тепер стає зрозуміло чому. Закони у козацькому війську і справді були жорсткими. Скоїв важкий злочин — заплати життям. Та просто так розкидатися, якби це цинічно не звучало, ресурсами було не зовсім правильно. Особливо якщо це цінний ресурс.

Ворожбит.

Таким пропонували відмити свої гріхи власною кров'ю. Служба в каральному загоні впродовж вказаного строку. Шанс вижити в ньому був невеликим, але він був. Майже всі погоджувались. Та досить швидко жалкували про це. Якщо подумати то каральники були чимось схожі до галдовників із "заячих" загонів. Їх теж кидали у саме пекло. Різниця полягала у підготовці певно. Юрій Хмара був сильним галдовником що знав свою роботу. В каральних загонах перебували всі злочинці в не залежності від особистої сили та майстерності. Тільки сильніші із них, ті на чиєму боці була мінлива вдача, могли пройти подібне гартування. Судячи з усього Віт виявився в числі щасливчиків. Хоча згадуючи рани на його обличчі та сліди від різних проклять на тілі про які говорила Оленка, це ще питання чи повезло йому. Врешті решт, якби не ціла купа проклять що висіла на ньому важким тягарем, він міг би прожити ще досить довго.