— Подекуди ми втрачаємо територію, — визнав генерал. — Дозволяємо ворожим колонам просуватися.
Зате, щойно двигуни почнуть глохнути, українці матимуть шанс оточити колони та розірвати їх.
Залужний інформував президента щодо своєї стратегії, але забагато деталей не розкривав. Генерала непокоїла ймовірність витоків і шпигунства серед політичного керівництва, і він не забув рішень, що передували вторгненню. Тепер вищі посадовці, залучені до національної оборони, розуміли, що військове командування цілком правильно закликало до ретельнішої підготовки тієї зими. Однак Залужний не чванився перед президентом. Вони спілкувалися по телефону шанобливо і дещо офіційно. Зверталися один до одного на ім’я та по-батькові; у тих, перших, розмовах, не зупинялися на минулих помилках. Хоча Залужний регулярно інформував президента, вони обидва розуміли, хто керує військовими справами.
— Я прагнув його не втягувати, — пояснював мені згодом генерал. — Ненавиджу, коли в армії нижчий чин перекладає частину своєї відповідальності на старших. Такий підхід у наших справах — точна загибель. Тому я й не хотів надто залучати президента, адже це я головнокомандувач Збройних сил України. Я командую операцією.
Він просив Зеленського про терпіння. Лише час покаже, чи зможе оборонна стратегія зупинити російську колону на шляху до Києва.
— Перші дні дійсно було важкувато, — згадував генерал. — Ми мусили зрозуміти, як просувається операція, чи має вона шанс на успіх.
На втіху генералові, на тій ранній фазі вторгнення Зеленський, схоже, був тільки радий віддати бойові рішення Залужному. Президент не намагався видавати себе за знавця тактики. Натомість він зосередився на тих аспектах війни, де міг бути найефективнішим, — надихати українців на опір і переконувати Захід надати допомогу. У перші дні Зеленський найчастіше ставив військовому командуванню суто прагматичні запитання. Що вам потрібно? Як ми можемо вас підтримати? Армія просила зброю, щодня більше, список побажань швидко розширювався і містив найменування, які Захід відмовлявся постачати: винищувачі, танки, реактивні системи залпового вогню, важка артилерія. Зеленський поставив собі за мету просувати ці вимоги якомога наполегливіше, і його дні перетворилися на безперервну низку телефонних розмов з іноземними лідерами. Більшість з них розчаровувала.
— Вони в нас не вірили, — згадує той період тодішній секретар Ради нацбезпеки Олексій Данілов. — Боялися, що зброя потрапить до рук росіян.
Президент Джо Байден відхилив прохання Зеленського закрити над Україною небо, адже це змусило б США чи НАТО збивати російські літаки. Утім, Зеленський продовжував вимагати більше зброї для своїх військових і більше санкцій проти Росії. Зрештою його послання почали сприймати.
27 лютого, на четвертий день вторгнення, Європейський Союз закрив свій повітряний простір для російських літаків, включаючи приватні літаки російських олігархів. Наступного дня США із союзниками домовилися заморозити близько 300 мільярдів доларів з російських золотовалютних резервів, заблокувавши Кремлю доступ до відчутної частини його військової скарбниці. Того ж тижня деяких найбільших кредиторів Росії відключили від світової банківської системи, а ЄС відкинув власні правила, що забороняють постачати зброю в зони конфлікту, і погодився озброїти Україну.
Рушійною силою для прийняття цього рішення виступив не лише Зеленський. Вплинуло й багато інших факторів. Французи, наприклад, були сердиті на Путіна за те, що він пошив у дурні їхнього президента Емманюеля Макрона: той вірив обіцянкам Кремля не нападати й навіть повторював їх. Будь-який жест умиротворення в бік росіян також спричинив би серйозні політичні ризики для європейських лідерів. Громадяни європейських країн не менш активно, ніж Зеленський, вимагали допомогти Україні. Дев’ятеро з десяти європейців, опитаних у перші місяці війни, співчували українцям і гостинно приймали їхніх біженців, а дві третини підтримували надання Україні зброї та військової техніки для захисту[89]. У США здійнялася ще сильніша хвиля обурення проти Росії. Американці бажали, щоб адміністрація Байдена робила для України більше, навіть ризикуючи спровокувати розширення війни. Три чверті американців заявили в опитуванні на початку березня, що США і НАТО мають запровадити безполітну зону та зупинити російські бомбардування, а четверо з п’яти опитуваних хотіли покарати Росію суворішими санкціями[90].
Багато західних лідерів, можливо, воліли б залишатися осторонь. Європа покладається на Росію в питаннях нафти, газу, металів і корисних копалин, які необхідні для економіки. Однак дії Зеленського та сила його закликів присоромили політиків, що відмовлялися допомогти. Готовність українського президента загинути за незалежність своєї країни вимагала від решти демократичного світу показати, чим готовий пожертвувати він заради цінностей, які декларує. Не надати підтримки Україні означало б постати в очах світу лицемірами та боягузами. Бездіяльність дорівнюватиме співучасті. Зеленський хотів, щоб іноземні союзники розуміли — якщо він загине, його кров буде на їхніх руках.
— Доведіть, що ви з нами, — заявив він у промові до Європейського парламенту наприкінці першого тижня вторгнення. — Доведіть, що ви нас не кинете. Доведіть, що ви дійсно європейці, і тоді життя переможе смерть, а світло переможе темряву.
Європейські депутати слухали промову в навушниках — і чули, як синхронний перекладач, передаючи слова Зеленського, ковтає сльози.
Долучилася навіть Швейцарія, відсунула вбік свій традиційний нейтралітет і підтримала санкції ЄС проти Росії. Канцлер Німеччини Олаф Шольц у перші дні вторгнення вирішив знехтувати духом пацифізму, який три десятиріччя визначав роль Берліна у світі. У зверненні до німецького парламенту 27 лютого Шольц пообіцяв озброїти Україну, ізолювати Росію і витратити сто мільярдів євро на відновлення занедбаної німецької армії.
— Ми вступили в нову еру, — наголосив канцлер. І додав про українців: — Люди не просто захищають рідну землю. Вони борються за свободу та демократію — цінності, які поділяємо і ми[91].
Того дня у Берліні зібрався величезний натовп, щоб засудити Путіна й вимагати більшої підтримки для України. Шольц не міг їх ігнорувати, адже під час його промови натовп перебував просто під вікнами парламентської будівлі. Не міг Шольц ігнорувати й Зеленського, чиї очі дивилися на канцлера з перших сторінок німецьких газет і журналів.
— Президент інтуїтивно зрозумів усе правильно, — сказав мені один з радників Зеленського. — Він мав показати світові, що наш уряд тримається, що ми битимемося. Це повідомлення прорвалося крізь початковий шок у США та Європі.
* * *
Серед численних закликів про допомогу Заходу можна було легко не помітити стриманіші сигнали, що їх Зеленський посилав на схід, росіянам. Він хотів переговорів і був готовий до поступок. Яку б лють не відчував у ті дні президент, її не вистачило б для того, щоб він облишив надію порозумітися з Путіним і завершити війну дипломатичним шляхом.
— Не боїмось говорити з Росією, — заявив Зеленський на другий день вторгнення. — Розмовляти про закінчення цього вторгнення потрібно. Розмовляти про зупинення вогню потрібно[92].
Перша відповідь на ці пропозиції надійшла за два дні: Зеленському зателефонував із запрошенням Олександр Лукашенко, диктатор Білорусі. Колишній голова колгоспу та нинішній власник обвислих вусів, Лукашенко був найближчим союзником Путіна в Європі та добровільним поплічником вторгнення. Він дозволив накопичувати й готувати російські війська на території Білорусі, яка стала плацдармом російського наступу на Київ. Тепер же зателефонував Зеленському й запропонував себе у посередники. Сказав, що перший раунд мирних переговорів можна організувати вже завтра. Через кілька годин Зеленський з’явився у пресцентрі та оголосив, що пристав на пропозицію.
— Я не дуже вірю в результат цієї зустрічі, але нехай спробують. Щоб потім у жодного громадянина України не було жодного сумніву, що я як президент не намагався зупинити війну, коли був нехай і маленький, але все ж таки шанс[93].
Головою делегації Зеленський призначив свого давнього друга Давида Арахамію, який жив у президентському бункері з першого дня вторгнення. Багато спостерігачів вважали цей вибір дивним. Арахамія був членом парламенту, головою фракції партії Зеленського, але не мав досвіду в міжнародних справах. Професійно він розвивався у технологічному секторі, запустив успішний стартап під назвою TemplateMonster, який розробляє рішення для створення сайтів. В оточенні Зеленського Арахамію знали як людину, що гладко говорить і розв’язує проблеми, а він не сумнівався у власних здібностях домовитися про перемир’я не гірше за будь-якого професійного дипломата.
— Мені все життя казали, що я можу укласти угоду з будь-ким, хоч і з трупом, — ділився зі мною Арахамія. — Тож я вписався органічно.
Першим випробуванням стало дістатися до місця. Цивільні літаки не літали, дороги на північ від Києва в бік Білорусі йшли через зони найінтенсивніших боїв. Зрештою Арахамія з командою вирішили, що безпечніше зробити гак до кордону з Польщею, а там два польських гелікоптери Blackhawk підібрали перемовників і доставили їх у Білорусь. Зеленський дав прості інструкції.
— Байдуже, що ти казатимеш, — пригадував їх Арахамія. — Головне — вони мають нас почути, отримати сигнал, що ми можемо домовлятися.
По обіді 28 лютого, на п’ятий день вторгнення, делегація зібралася у південно-східній Білорусі, у будівлі, яка геть не сприяла душевному комфорту українців. Кімната для переговорів розташовувалася в колишньому палаці фельдмаршала Російської імперії графа Петра Рум’янцева, який підкорював землі України та правив ними наприкінці вісімнадцятого століття. Контраст між двома сторонами столу навряд чи міг бути разючішим. Росіяни з’явилися у ділових костюмах і краватках. Арахамія мав на голові чорну бейсболку, трохи зсунуту набакир.
— Нашою відзнакою була антидипломатія, починаючи з дрескоду, — розповідав він мені пізніше. — Вони почали з юридичних термінів, а я їм: «Не треба мені цієї хріні, розказуйте нормальною мовою».
Зустріч закінчилася взаємною обіцянкою продовжити розмову — і більше нічим[94]. Арахамія повернувся додому таким самим обхідним шляхом і детально переповів Зеленському все, що сталося. Головної мети з «установлення контакту» з росіянами, повідомив Арахамія, досягнуто. Вони вирушили до себе збирати професійнішу команду з дипломатів, правників і військових, яка почне складати чернетку угоди. За кілька тижнів росіяни підготували список пропозицій, зосереджених навколо ідеї «постійного нейтралітету». Україна погоджується облишити свої плани зі вступу в НАТО чи будь-який інший військовий альянс в обмін на «гарантії безпеки» від Росії та низки «держав-поручителів», до яких потенційно можуть увійти США, Велика Британія, Китай, Франція, Німеччина, Ізраїль та інші. Згідно з копією пропозицій, яка згодом потрапила до рук російської журналістки[95], українська сторона закликала Путіна зустрітися із Зеленським і обговорити угоду про припинення війни.
