Антисемітських аспектів ідеології українського націоналізму ОУН неухильно дотримувалася і у своїй практиці. 1935-го оунівці провели акцію, під час якої розбили вікна єврейських будинків Станіславівського воєводства (зокрема у Жидачівському, Калуському та Стрийському повітах та ін.)[253]. У червні 1936р. оунівці Костопільського повіту, що на Волині, дійшли висновку, що «євреї шкодять українській нації». Невдовзі після цього тамтешні оунівці підпалили кілька єврейських будинків. У результаті цього підпалу близько ста єврейських родин залишилися без даху над головою[254].
Серед українців, які мешкали у II Речі Посполитій, не тільки українські націоналісти були одержимі «єврейським більшовизмом». Цей антисемітський стереотип був поширений і серед так званих українських демократичних партій. Восени 1936-го УНДО проголосило, що «Жиди є найревнішими і майже виключними пропагаторами комунізму…»[255] Хоча у тридцятих роках антисемітизм був поширеним явищем, західні українці заперечували це та висміювали той факт, що хтось вважає їх антисемітами (іл.45).
Антисемітизм якраз і був однією із тих складових, завдяки якій оунівці симпатизували фашизму. Член ОУН Євген Ляхович, який перебував у США з метою просування інтересів УВО та ОУН, прибув до Лондона, де намагався зустрітися з сером Освальдом Мослі, провідним британським фашистським політиком. Натомість йому вдалося зустрітися лише із заступником Мослі — начальником відділу пропаганди, якому
Ляхович пояснив характер українського антисемітизму такими словами: «Антисемітизм — це ірраціональна та невиправдана ненависть… Ми [ОУН] боремося з євреями, тому що вони завжди заподіювали нам шкоду». Його співрозмовник погодився з ним, візначивши, що у Великій Британії ситуація подібна[256].
Микола Сціборський, провідний член та ідеолог ОУН, 1935р. написав трактат «Націократія», у якому возвеличував фашизм та диктатуру і засуджував демократію, соціалізм й комунізм. Сціборський надав опис політичної системи, яку назвав націократією — «диктатурою нації», і запропонував, щоб вона стала політичною системою держави, яку ОУН створить під час національної революції. Сам Сціборський не міг визначитися: чи була націократія фашистською, чи ні. З одного боку, він запевняв, що «українська держава не буде ні фашистською, ні націонал-соціалістичною», що український націоналізм — унікальний та незалежний рух, і що тільки вороги звинувачують українських націоналістів у тому, що вони фашисти. Однак, з другого боку, він говорив, що «власне фашизм — це, насамперед, націоналізм: любов до своєї батьківщини, патріотичні почуття (можливо, аж до самопожертви) і культ самовідданого фанатизму». Важливішим за нерішучість та двозначність Сціборського є той факт, що його націократію було змодельовано за фашистськими патернами. Відповідно до націократії, українською державою має правити «Вождь Нації» — найкращий із величних синів, що силою беззаперечного довір’я нації та правом своїх виняткових властивостей триматиме в своїх руках державну владу[257].
Відомо, що після вторгнення Німеччини до Польщі (1 вересня 1939р.) Мельник попросив Сціборського написати Конституцію української держави. Згідно з проектом Конституції Сціборського, офіційною політичною системою української держави мала стати націократія. Українська держава, на його погляд, має спиратися на тоталітарну диктатуру нації, націоналістичний та расовий характер якої гарантуватиме права тільки етнічним українцям. Крім ОУН, усі політичні групи, партії та інші організації буде заборонено. Як і в націократії, лідером ОУН стане «Голова Держави — Вождь Нації», чий термін повноважень буде необмеженим, а всі аспекти політичного, соціального та культурного життя контролюватиме ОУН — єдина законна партія та організація[258].
Згідно з оунівською концепцією фашизму, націю представлятиме лідер (Вождь чи Провідник) і йому ж, голові ОУН, її буде підпорядковано. Це був абсолютно такий самий авторитет вождя, який нацисти називали принципом фюрерства. У колах ОУН принцип фюрерства офіційно затвердили на II Великому зборі ОУН, що відбувся в Римі 27 серпня 1939 р. Ця ідея вже з’являлася раніше, зокрема в «Націократії» (1935р.) та у виступах оунівців під час Варшавського та Львівського судових процесів[259].
У тридцятих роках, коли фашизм набував дедалі більшої популярності серед українських націоналістів, ОУН була його головним, але не єдиним пропагандистом. Серед симпатиків фашизму на той час були дві інші важливі постаті — це Дмитро Палієв, засновник Фронту національної єдності (ФНЄ) та газети «Новий час», й українофіл Вільгельм фон Габсбург[260]. У той же час у Перемишлі група молодих людей створила Товариство фашизмознавства. У листі до Донцова засновники цієї організації заявляли, що «фашизм — це універсальне явище, тому що це не політична доктрина, а цілий світогляд непорушних принципів, заснованих на релігії та моралі». Вони просили Донцова долучитися до створення їхнього журналу (зокрема, керувати його виданням). Молоді люди завершили свій лист таким твердженням: «Фашизм як світогляд повністю відповідає історичним традиціям та сучасним українським ідеологічним течіям, ініціатором та пропагандистом яких є доктор Дмитро Донцов»[261].
В українському контексті з ідеєю самостійності був тісно пов’язаний і расизм. Расистські мислителі запевняли, що Україна має стати незалежною державою, тому що вона заселена певною расою і, щоб розвивати всі властивості цієї раси, вона потребує національної держави. Расизм ОУН сягає корінням до заклику Міхновського «Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами», який члени ОУН сприймали буквально[262]. Ще одним відомим українським інтелектуалом, який пропагував расизм та євгеніку в українському націоналістичному дискурсі, був український географ Степан Рудницький (1887—1937), який разом із Грушевським працював над питаннями походження української нації. Історичну теорію Грушевського він доповнив істотним географічним компонентом — зокрема, він визначив «природну територію», або «життєвий простір» (Lebensraum, нім.) українського народу[263]. У своїй книзі «Україна: земля і її народ», надрукованій 1916р., Рудницький запевняв, що «упродовж тисячі двохсот років українська раса проживала в цьому регіоні та змогла не тільки зберегти свої кордони, а й після великих втрат поновити та навіть вийти за їхні межі»[264]. Він охарактеризував українську «расу» як людей, що мають «високий зріст, довгі ноги та широкі плечі, зглядно короткі руки, округлу голову з довгим рум’яним лицем та високим чолом, широкими вилицями, простим носом, дрібними чашинами вух, темною краскою волосся й очей»[265]. Однією з вагомих причин такої расистської характеристики було бажання провести чітку межу між українцями, з одного боку, та поляками й росіянами — з другого.
Рудницький заявляв, що «…українці мають дуже мало расової подібності з росіянами та поляками, натомість сі два сусідні народи дуже подібні між собою»[266]. Для нього незалежна нація означала незалежну расу, яку він визначав так: «се велика громада людей, що мають подібну між собою й відмінну від інших народів будову тіла…»[267]. Крім того, він високо оцінив євгеніку та запевнив, що «з одної сторони, треба уможливити якнайбільший скількости здорових і расово повновартих осібняків народу, щоби дружилися і множилися, з другої сторони, треба не допускати, щоби це робили також хворі й расово меншевартні осібняки»[268]. Расистське мислення Рудницького дуже вплинуло на ідеологію ОУН та політику геноциду УПА.
Член ОУН Микола Суховерський, який жив у ту пору в Чернівцях (на Буковині) — місті, населення якого складали євреї, німці, поляки, румуни, українці та інші, — згадував у своїх мемуарах: «У ”3апороже” (студентському братстві) було рішення, що член не смів одружуватися з чужинкою — неукраїнкою. Цю постанову зробили під впливом декалогу Миколи Міхновського… Треба визнати, що українці, які одружувалися з румунками, звичайно переставали бути добрими українцями, а їхні діти вже цілком належали до румунського кола… Я обстоював дві справи: 1 — якщо ми хочемо затримати наш розпорядок, то не потрібно запрошувати чужинок на вечорниці і на курси танців; 2-ми повинні запрошувати українських дівчат навіть із селянських домів…»[269].
В українському національному дискурсі XIX ст. мав підтримку і соціалізм, але після Першої світової низка українських мислителів піддала його осуду. Одним із найактивніших критиків соціалізму був Донцов, який до війни дотримувався марксистських поглядів. Він затаврував соціалізм як різновид комунізму, що асоціювався з СРСР. Таким чином український націоналізм віддалився від соціалізму та змістився у бік крайнього націоналізму й фашизму[270]. У той самий час євреїв усе частіше почали називати агентами комунізму. У липні 1936 року у м. Сколе оунівці та інші націоналісти влаштували на честь Січових стрільців комемораційний захід. Один із учасників події, Петро Мірчук, згадував, що цьому дійству намагалися заважати комуністи, тому націоналісти вбили двох з них, одного з яких Мірчук назвав «безсоромним єврейсько-комуністичним фотографом». Також у багатьох будинках, де жили комуністи, націоналісти розбили вікна. Мірчук вважав ці дії законними методами поводження з комуністами та євреями[271].
Вороже ставлення до комунізму не заважало українським націоналістам використовувати комуністичні символи із власною метою та надавати націоналістичного змісту таким комуністичним святам, як 1 травня. Ефект був неочікуваним. Націоналістичні елементи не тільки не вивели з ужитку комуністичних елементів, а навпаки, міксувалися з ними. По суті, ці нові образи нагадували німецьку націонал-соціалістичну естетику[272].
Спроба інтегрувати Першотравень в український націоналістичний ужиток також продемонструвала, що українські націоналісти, так само як націонал-соціалісти й італійські фашисти, намагались залучити до свого руху робітників. Оскільки Галичина була переважно аграрним регіоном, а українці здебільшого мешкали та працювали в сільській місцевості та були селянами (рідше — фермерами), не дивно, що ОУН не приділяла так багато уваги «робітничим масам», як це робили німецькі націонал-соціалісти чи італійські фашисти. Для українських націоналістів логічнішим було зосередитися на сільському населенні, наголошуючи на фольклорних і народних мотивах. Цей підхід не дуже відрізнявся від програм інших центрально— і східноєвропейських фашистських течій, як-от: «Залізна гвардія» в Румунії, партія Глінки у Словаччині, партія «Стрілохрест» в Угорщині та усташі в Хорватії[273].
