Територію Центральної, Південної та Східної України швидко вкрила мережа «Просвіт», яку відродили ті, хто був учасником цієї організації ще за часів української революції й національно-визвольної боротьби 1917—1920 рр. «Просвіти» сприяли появі сільських і міських хат-читалень, театрів, хорів, творчих аматорських гуртків, спортивних секцій тощо. У Києві за допомогою національних активістів, які повернулися з еміграції, було створено Спілку українських письменників, яка видавала популярний літературний журнал «Літаври», газети «Вісті» й «Український хлібороб».
Результатом культурного й національного піднесення перших місяців окупації було також стихійне відродження національної символіки. Українці відкрито використовували блакитно-жовтий прапор, національний герб, під час урочистостей виконували гімн «Ще не вмерла Україна...». В українських містах почали масово знищувати пам’ятники більшовизму й перейменовувати вулиці й майдани, повертаючи старі назви або даючи нові на честь українських національних діячів.
Паралельно з відновленням культурного життя в перші місяці окупації відбувалися стрімка відбудова церкви й відродження релігійної свідомості населення. Особливо швидко почала відроджуватися повністю знищена радянською владою Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). На той час вона збереглася лише на території Західної Волині та Полісся, які в 1920—1930-х рр. перебували під польською окупацією, та в еміграції. Головою церкви влітку 1941 р. неофіційно вважали Луцького єпископа Полікарпа (Сікорського).
Період відносного лібералізму в культурному й церковному житті завершився на зламі 1941—1942 рр. Стрімке піднесення національної свідомості українського населення не на жарт занепокоїло нацистів. Передусім гітлерівців збентежила наявність освітньої системи, яка продукувала кадри української національної інтелігенції. Розуміючи, що тільки неосвічений народ, який не має власної інтелігенції, може бути керованим, нацисти розпочали наступ на українську культуру зі школи й просвітницьких організацій. Згідно з розпорядженням Е. Коха, у рейхскомісаріаті Україна було ліквідовано систему середньої освіти, котру замінили на чотирикласні народні школи, у яких дітей «аборигенів» навчали читати, писати, рахувати й фізично працювати. Вища освіта була повністю ліквідована: інститути й університети закрили, а їхню матеріально-технічну базу та бібліотеки пограбували. Окрема система освіти була створена для дітей фольксдойче (етнічних німців) у Житомирській, Київській, Запорізькій і Дніпропетровській областях.
Упродовж 1942 р. було ліквідовано «Просвіту», а більшість її керівників — репресовано. Перестали діяти українські бібліотеки, театри, хори й спортивні товариства, створені на початку окупації. Молодь, яку масово почали вивозити на роботу до Німеччини, боялася збиратися на культурні заходи, що паралізувало українське національне відродження.
Зазнавши в 1942 р. гострого дефіциту кваліфікованої робочої сили на підприємствах, у роботі яких була зацікавлена німецька воєнна економіка, окупанти створили в Україні мережу професійних навчальних закладів нижчого й середнього рівня підготовки. Була заснована двоступенева система фахового навчання, перший щабель якої утворювали ремісничі й професійні курси, дворічні школи, ремісничі училища й навчальні майстерні, а другий — середні професійні школи, училища й технікуми.
Наприкінці 1941 — на початку 1942 рр. посилився ідеологічний контроль окупаційної влади за періодичними виданнями. Українська преса перетворилася на україномовні рупори нацистської пропаганди. Зі сторінок газет і журналів зникли статті, присвячені українській історії та літературі. Натомість з’явилися опуси про «багатовікову дружбу й культурний вплив великого німецького народу на український». Такі видання, як «Українське слово», «Вісті», «Литаври», «Український хлібороб», узагалі закрили, а співробітників їхніх редакцій репресували.
Драматичні та оперні театри змінили свій репертуар, зосереджуючись на постановках німецької класики, розбавленої аполітичними виставами чи операми з української й російської драматургічної спадщини. Основними відвідувачами театрів стали німецькі, італійські, угорські, словацькі та румунські офіцери, чиновники окупаційної адміністрації.
Ставлячись до етнічного населення як до людей, «неповноцінних у всіх відношеннях», нацисти намагалися позбавити українців їхнього культурного спадку, аби, як підкреслював Е. Кох, у майбутньому німці не знали, що на підкорених землях Сходу колись жили люди, які могли створювати мистецькі шедеври. Загалом з українських музеїв було викрадено й вивезено щонайменше 330 000 найцікавіших експонатів, з яких в Україну після війни повернулися лише десятки.
Паралельно з розкраданням музеїв нацисти влаштували пограбування й фактичне знищення українських бібліотек та архівів. З цією метою вже напередодні та на початку війни в Німеччині було сформовано спеціальні групи фахівців із Прусської бібліотеки та архіву. Серед найбільш пограбованих бібліотек України опинилася Львівська бібліотека Академії наук, з якої вивезли понад 5000 найдавніших рукописів, більш ніж 3000 стародруків, понад 2000 рідкісних гравюр, усі рукописи Ю. Словацького та А. Міцкевича, колекцію оригінальних малюнків А. Дюрера, усі книги-унікуми XVI століття, книги з королівських книгозбірень тощо. 15 000 книг було забрано з Київської бібліотеки імені С. М. Кірова, понад 7000 унікальних видань «зникло» з бібліотеки Київського університету, була розграбована Харківська бібліотека імені В. Г. Короленка. Загалом з українських книгозбірень було вивезено понад 50 000 000 книг і періодичних видань.
Найжахливішою втратою архівного фонду України стало знищення Київського центрального архіву давніх актів, який містив найбагатші колекції актових книг, укомплектованих у 500 фондах. Майже повністю було спалено Кіно-фото-фоноархів у Києві. Понад 1 000 000 справ загинуло в Київському обласному архіві. Колосальних збитків зазнали архіви Полтави, Харкова, Дніпропетровська, Донецька. Загалом в Україні безповоротно було знищено 21 000 000 архівних одиниць.
Остерігаючись релігійного відродження майже так само, як і національного, гітлерівці вирішили від самого початку підірвати церкву внутрішнім протистоянням і контролювати її повне невтручання в політичні справи. У листопаді 1941 р. Е. Кох видав спеціальні інструкції в справі церкви. У них було наказано стежити за тим, аби священики не робили політичних заяв; припинити практику висвячення єпископів без згоди німецької адміністрації; намагатися максимально роз’єднати наявні православні конфесії, використовуючи особисті суперечки між єпископами.
Особливо сильною на той час була Українська греко-католицька церква (УГКЦ) у Галичині на чолі з авторитетним митрополитом Андреєм (Шептицьким). Перебуваючи під захистом Ватикану, УГКЦ мала власну позицію в багатьох питаннях суспільного життя регіону. Відносний лібералізм німецького окупаційного режиму в дистрикті Галичина створював у діячів греко-католицької церкви ілюзію щодо можливого позитивного ставлення німців до створення української держави після перемоги над більшовизмом. Тож греко-католицьке духовенство, як і більшість населення регіону, вітало прихід німців у 1941 р. і впродовж усієї окупації закликало галичан зберігати лояльність до влади, сумлінно працювати, сплачувати податки, не втручатися в політику й своєю працею заслужити визнання за українцями права на власну державність у новій Європі.
Значною мірою таке позитивне ставлення до німців було зумовлене також тим, що Галичина була колишньою австрійською провінцією, де німецьку владу не розглядали як щось цілком екзотичне. Гітлерівський Рейх сприймали як таку саму німецьку державу, якою була імперія Габсбургів, і сподівалися на традиційні німецькі порядність, дисциплінованість та об’єктивність. Пам’ятаючи, що українці в Австрійській імперії були чи не найлояльнішою нацією, за що Відень толерував український культурний і національний рух, українське духовенство Галичини сподівалося, що за лояльність нова влада так само віддячить українцям правом на вільний розвиток.
Найбільш неприйнятними для греко-католицького кліру стали жахливі німецькі репресії проти єврейського населення. Рятуючи тисячі євреїв від геноциду, греко-католицькі священики вихрещували їх або видавали сфальшовані документи про хрещення. Митрополит А. Шептицький переховував у своїх палатах у Львові 15 родин єврейських рабинів і 150 єврейських дітей. У греко-католицьких монастирях знайшли притулок 1700 євреїв-утікачів із гетто. А. Шептицький єдиний із високих церковних ієрархів окупованої Європи в лютому 1942 р. звернувся з листом на ім’я рейхсфюрера СС Г. Гіммлера з протестом проти геноциду єврейського народу. У листопаді того ж року митрополит оприлюднив своє архіпастирське послання під назвою «Не убий!», у якому виступив із засудженням будь-яких репресій проти мирного населення й попередив, що відлучить від церкви будь-якого греко-католика, задіяного в них. Водночас митрополит Андрей продовжував вірити в можливість виникнення таких політичних умов, коли нацисти будуть змушені піти на поступки українцям і дозволять створити власну державу. Коли у квітні 1943 р. гітлерівці оголосили набір до української дивізії СС, владика вважав за необхідне підтримати цю акцію, акцентуючи на тому, що майже немає такої ціни, яку не варто було б заплатити за створення власної української армії.
Розрахунки вищого керівництва УГКЦ на зміну німецької політики щодо питання української державності не справдилися, однак толерантний курс церкви не змінився. Наприкінці 1943 р. і впродовж 1944 р. лояльність церкви була зумовлена необхідністю забезпечити фізичне виживання українського населення Галичини в момент проходження фронту.
Нищення цивільного населення й військовополонених в окупованій Україні
За роки окупації Україна втратила приблизно 4 000 000 цивільних громадян: 1 900 000 євреїв (75 % від усіх євреїв, знищених на окупованій території СРСР), 1 700 000 українців, близько 100 000 ромів; решту становлять росіяни, поляки, білоруси, болгари, татари, чехи та представники інших національностей. З 6 200 000 радянських військовополонених гітлерівці знищили 4 300 000, з яких на території України померло від ран, холоду, голоду й знущань або було вбито 1 800 000 осіб.
Безперечно, такі колосальні втрати серед мирного населення стали наслідком втілення політичних і расових доктрин нацизму. Звинувачуючи євреїв у «всесвітній змові», А. Гітлер прагнув знищити все єврейське населення Європи, і українські землі, на жаль, не стали винятком. Реалізуючи власний «афоризм» про те, що цигани — «народ веселий, але непотрібний», нацистський вождь прирік на тотальне винищення ще одну «неповноцінну» націю. Урешті-решт, боячись «біологічної сили» українців та інших слов’ян, А. Гітлер поставив за мету «зменшити» слов’янське населення Центральної та Східної Європи до 30 000 000 осіб.
