перебувати на території України, «однак наймані війська, які перебуватимуть під
владою гетьмана Військ Руських, можуть брати хліб з королівських і духовних
маєтків у згаданих воєводствах (Київському, Чернігівському та Брацлавському —
О.С.), за наказом того ж гетьмана руського» 133. У випадку сторонньої загрози,
допоміжні війська прислані від короля мали перейти під командування
гетьмана134. В усій своїй сукупності ці положення мали закріпити суверенітет
Князівства Руського й утвердити військово-політичну супрематію гетьмана в
рамках нової федерації.
Козацькому стану, “яко людям рицерським” підтверджувалися всі
юрисдикційні та економічні привілеї, котрі попередньо фігурували в угодах із
Річчю Посполитою та Московською державою. Водночас Гадяцькі “пункти”
скорочували козацький реєстр до 30 000 чоловік, але паралельно запроваджували
10 000 затяжного (найманого) війська. Питання із чисельністю реєстра викладено
в різних редакціях угоди та її доповненнях не зовсім ясно. Так, в остаточній
версії, ратифікованій сеймом 12 травня 1659 р. йдеться про те, що «чисельність
Війська Запорозького має бути тридцять тисяч, або як вельможний гетьман
запорозький подасть у реєстрі»135. Очевидно, що в такий спосіб козацька
старшина намагалася залишити за собою простір для маневру при майбутньому
пописі війська і укладенні нового реєстру. Кошти на утримання найманців мали
132 Там само. — С. 26-27.
133 Там само. — С. 27.
134 Сокирко О. Козацький Марс. — С. 82.
135 Текст Гадяцького договору 6 вересня 1658 р., ратифікований сеймом Речі Посполитої. — С. 26.
85
йти з податків і зборів, встановлених у Київському, Брацлавському та
Чернігівському воєводствах, «а також з інших від Речі Посполитої». Таким
чином, при збереженні станового козацького ополчення, мало розбудовуватися
нове постійне професійне військо на кшталт того, що існувало в Польщі та Литві.
Як козацькі, так і наймані полки мали перебувати під повною зверхністю
гетьмана, розташовуючись «в тих воєводствах і маєтках, де вони були перед
війною»136. Гетьман Руський проголошувався командувачем козацького війська
“Супроти їхніх стародавніх вольностей ... а як буде на Русі наймане військо, то
також під владою гетьмана має залишатися” 137. Володіння такою сильною армією
значно перевищувало політичний ліміт, котрий Виговський мав за Гадяцькою
угодою, і перетворювало його на, фактично, суверенного володаря. Те, наскільки
ці положення в умовах коаліційних війн у Центрально-Східній Європі набували
доленосного значення, видно з реакції польських сенаторів, чимало з яких саме
через це негативно сприйняли Гадяцьку угоду 138.
Шляхи, якими мала піти подальша інституціоналізація війська
Гетьманщини, відбилися також в інструкціях, які були надані козацькому
посольству, вирядженому на ратифікаційний сейм у Варшаві 1659 р. Їх зміст
апелював до традицій і досвіду військового будівництва, надбаного старшиною й
шляхтою ще в річпосполитський період. Так, окрім декларативної ліквідації
ординаційних актів 1638 р. і вимоги затвердити «постанови про затвердження
усіх давніх прав запорозьких і привілеїв», Військо Запорозьке не забуло згадати
й про належне потрактування козацтва і старшини «так само, як встановив цар
московський»139. Доволі промовистим було також нагадування про рівність прав
князів і шляхти, із тим аби перші не могли «захоплювати жодної вищої
136 Там само.
137 Там само.
138 Кролль П. Коронна шляхта і Гадяцька унія //Гадяцька унія 1658 року. — С. 160.
139 Олянчин Д. Пункти Івана Виговського українським послам на Варшавський сейм 1659 р. // Записки наукового товариства ім.Т.Шевченка. — Львів. 1991. — Т. 222. — С. 344.
86
прерогативи або першенства»140. Це означало підтвердження положень Другого
Литовського статуту 1566 р., котрі нівелювали політичну вищість титулованої
знаті, а заразом і її військову монополію у вигляді окремих від земського
ополчення збройних контингентів.
Окремим пунктом гетьман просив польського короля «щоб усі постанови
про військову дисципліну було зібрано разом і щоб його милості пану
гетьманові, за прикладом світлої пам’яті покійного пана Яна Замойського, була
надана повна влада над усім лицарством, шляхтою, що є на Україні, щоб він мав
право війни, а коли б наказав когось виключити з війська, щоб негайно і всюди
було це виконано» 141. Зібрання військових постанов, про які йдеться, це збірник
гетьманських артикулів і ординацій — прообраз військового статуту. Видання
таких артикулів практикувалося й у гетьманському війську за часів
Б.Хмельницького, про що ми маємо опосередковані свідчення. Виговський,
таким чином, намагався надати їм в подальшому постійного та обов’язкового
характеру, створивши своєрідний кодекс військового права (це положення
підтверджувала «Egzekucja Pakt Hadziackich», в якій містився пункт про надання
гетьманові повної юрисдикції (disciplina militari) над усім лицарством Князівства
Руського)142.
«Egzekucja Pakt Hadziackich», з уточненням положень Гадяцької угоди,
укладена козацькими дипломатами під час ратифікаційного сейму у Варшаві в
квітні 1659 р., містила положення, що стосувалися організації та забезпечення
артилерії. Зокрема, на її утримання спрямовувалася чверть прибутків (kwarta),
зібраних з Житомирського староства, котре після смерті його посесорів цілком
мало перейти на утримання артилерії; крім цього, на її потреби а також решти
“руського війська” мали бути обернені селітроварні промисли з усієї України.
Підтримання у належному стані гарматного парку мала забезпечувати ливарня
140 Там само. — С. 346.
141 Там само. — С. 341.
142 Памятники, изданные Киевской временною комиссиею для разбора древних актов. — К., 1898. — Т.3. — С. 324-325.
87
(Gissernią)143. Ця система, якої не існувало за попередніх часів, започатковувала
нову практику артилерійських ординацій (замкнених і неподільних маєткових
комплексів, з особливим юридичним статусом), що знайшла своє продовження за
наступників Виговського 144.
Структурну реорганізацію армії планувалося підкріпити й залученням до
служби іноземних офіцерів, інструкторів і технічних фахівців. Так, союзний
українсько-шведський договір, запланований ще Хмельницьким і підписаний
Виговським у жовтні 1657 р., окрім обопільних воєнних гарантій, надавав
українській стороні право вербувати офіцерів, солдатів, артилеристів, інженерів і
майстрів військових спеціальностей на теренах, підвладних шведській короні 145.
“Скільки потрібно буде Війську Запорозькому, йшлося в додаткових статтях
договору, — зібрати і найняти на свою потребу офіцерів і вояків, а також майстрів
і ремісників в королівстві і землях короля, він то йому дозволить”146. Крім того,
для потреб гетьманської армії дозволялося вільно купувати й безмитно вивозити
зброю й амуніцію 147.
Всі окреслені вище новації в сукупності витворювали абсолютну нову
модель гетьманської армії, закріплену відтепер на законодавчому рівні. Відтак
вона мала складатися з трьох основних формацій — козацького ополчення,
постійних найманих полків та корпусу артилерії. Їх головнокомандувачем був
гетьман Князівства Руського; пізніші доповнення до акту унії застерігали також
143 Олянчин Д. Пункти Івана Виговського українським послам на Варшавський сейм 1659 р. — С.344; Памятники, изданные Киевской временною комиссиею для разбора древних актов. — Т.3. — С. 323-324.
144 Сокирко О. Артилерія Козацької держави: становлення, розвиток, внутрішня організація (1648-1781 рр.) //Український історичний журнал. — 2012. — №4.— С. 37-38.
145 Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). — Київ-Львів, 2004. — С. 29-30.
146 Там само. — С. 32.
147 Там само.
88
існування заступника гетьмана — польного гетьмана Князівства Руського 148.
Фінансування армії було багатоукладним, здійснюючись за рахунок військового
скарбу, місцевих зборів і, у випадку, козацького ополчення за рахунок станової
воєнної повинності. Основою збройних сил Князівства Руського, навіть після
коректив, внесених Гадяцьким договором, продовжувало лишатися козацьке
ополчення — збройна організація чільного лицарського стану, що виступав
провідною верствою держави. Симптоматично, що в цьому відношенні,
гетьманат був ніби дзеркальним відповідником Речі Посполитої, в якій, попри
розвиток і розширення постійної професійної армії (кварцяного, а згодом
компутового війська), з формальної точки зору, ядром збройних сил
продовжувало вважатися шляхетське ополчення (посполите рушення).
Прикметно, що один з пунктів козацькому посольству на ратифікаційний сейм
1659 р. нагадував князям та шляхті Князівства Руського про необхідність
«перебувати особисто» у своїх спадкових маєтностях та ленах, що означало
поширення на них тих самих засад «земської служби», що й на козацтво 149 .
Очевидно, все це є опосередкованим свідченням того, що в свідомості очільників
гетьманату і козацтво, і шляхта, що лишилася в Україні після революції, в
перспективі мали перетворитися на цілісну спільноту — лицарський стан,
зобов’язаний військовою службою, що було підставою його соціальної вищості,
обособленості від решти верств і джерелом політичної влади150.
Іншою самостійною формацією гетьманського війська були затяжні
(наймані) формування, задекларовані Гадяцьким трактатом, що складалися т.зв.
«гетьманських німців» — мушкетерських і драгунських частин, а також найманої
козацької піхоти. Початки затягу перших підрозділів наразі лишаються
невідомими і про склад найманих контингентів ми можемо судити, головним
148 Перналь А.Б. Річ Посполита двох народів і Україна: дипломатичні відносини 1648-1659. — С. 268.
149 Олянчин Д. Пункти Івана Виговського українським послам на Варшавський сейм 1659 р. — С. 347.
150 Сокирко О. Козацький Марс. — С.87-90.
89
чином, з відомостей про бойові дії 1658-1659 рр. Загальна чисельність найманого
війська до кінця гетьманування Виговського була доведена до 4000 чоловік. На
перешкоді його кількісному збільшенню стали фінансові труднощі: в грудні 1659
р. гетьман скаржився в листі до коронного канцлера М.Пражмовського, що “і
перед тим мав за свій кошт чотири тисячі війська”151.
Переформатування військово-політичної системи Козацького Гетьманату
викликало настороженість і негативну реакцію не лише з боку політикуму Речі
Посполитої, але й частини козацтва і старшини. Реставрація владних інститутів
шляхетської демократії й урядів королівської адміністрації, вкупі з реституцією
втрачених маєтків, викликала незадоволення козацтва, котре вбачало в цьому
загрозу своїм становим правам і вольностям. Втім, те, що в картині масової
свідомості окреслювалося “зрадою” гетьмана та верхівки й поверненням України
