Створена 1891 р. в Полтаві таємна студентська організація «Братство тарасівців» у своїй програмі проголошувала: «Самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ». Пізніше гасло «Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» використав у своїй брошурі «Самостійна Україна» (1905) визначний діяч «Братства тарасівців» Микола Міхновський. 1895 р. галичанин Юліан Бачинський у книзі «Ukraina Irredenta» проголосив: «Україна для себе! От єї клич. Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна — одна нероздільна від Сяну по Кавказ — от єї стяг!»

Як і українці, поляки на початку XX ст. також були бездержавним народом, розділеним кордонами імперій. У них були власні метафори на позначення меж Батьківщини. Поляки плекали ідею відродження держави «від моря до моря» («od morza do morza»). Під двома морями малися на увазі Балтійське та Чорне, що символізувало не межі розселення польського народу, а державні кордони за найкращих часів Речі Посполитої. Не метафорична, а більш конкретна програма передбачала відновлення держави у межах Речі Посполитої станом на 1772 р. (перед першим поділом цієї держави). Отже, поляки та українці мріяли про одні й ті самі землі: австрійську Галичину та російське правобережжя Дніпра. Якщо в Києві вважали ідеальним кордон із західним сусідом по річках Сян і Вепр, то у Варшаві проектували відновлення свого східного кордону по Дніпру.

Уявлені «батьками» своїх націй, Україна і Польща могли мирно співіснувати у віртуальному просторі романтичних фантазій, однак дуже скоро історія дала можливість обом народам реалізувати задумане на практиці. Це означало тільки одне — територіальний конфлікт, війну і пошук компромісів.

Світова війна

Польський та український національні рухи активізувалися з початком Першої світової війни (1914—1918). Сторонами глобального конфлікту виступили Антанта (Росія, Франція, Велика Британія) та Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина). Пізніше лави суперників поповнилися новими гравцями. Для України та Польщі перебування у ворожих імперіях означало братовбивчий конфлікт, але водночас і надію на здобуття незалежності за допомогою однієї з ворожих коаліцій. Цьому сприяло намагання Антанти та Центральних держав використовувати національне питання на свою користь: щоб дестабілізувати військово-політичну ситуацію в країнах супротивника.

Польське питання використовували у своїх цілях обидві коаліції. Центральні держави обіцяли полякам відновлення державності на території Конгресувки[8] з перспективою приєднання інших (зокрема, українських) територій Російської імперії. Ішлося про території колишньої Речі Посполитої між Західним Бугом і Дніпром, які не увійшли до Конгресувки 1815 р. (Литва, Білорусія, Правобережна Україна); їх поляки називали «землями забраними» (Ziemie Zabrane). Крім того, полонофільські кола Габсбурзького дому, передусім ерцгерцог Карл Штефан, розглядали можливість створення на відвойованих російських територіях польського коронного краю Австрії, з перспективою його об’єднання з Галичиною (т. зв. «австро-польське рішення»). На початковому етапі війни сподівання на Австро-Угорщину покладав лідер Польської соціалістичної партії (ПСП) Юзеф Пілсудський. Він зайнявся організацією Польських легіонів у складі австрійської армії для війни з Росією.

Інша частина польських кіл, передусім Національно-демократична партія («ендеки»), орієнтувалася на перемогу Антанти, зокрема Російської імперії. Вони сподівалися, що після перемоги над Віднем та Берліном Петроград відновить автономію Царства Польського і розширить його територію за рахунок Галичини та історичних польських земель зі складу Німеччини. З відповідними запевненнями 9 серпня 1914 р. до поляків звернувся з маніфестом великий князь Микола Миколайович. Росія також створювала польські військові формування. Детальні плани щодо післявоєнної реорганізації захоплених земель розробляв міністр закордонних справ Росії Сергій Сазонов.

У цілому плани Сазонова відповідали очікуванням ендеків, але Східна Галичина та Холмщина мали бути суто російськими. Східну Галичину Петроград розглядав як «Зарубіжну Русь», возз’єднання якої з Росією вважалося продовженням справи «збирання російських земель», розпочатої ще великими князями московськими. У своїх планах Росія спиралася на галицьких москвофілів. У серпні 1914 р. вони створили в Києві Карпато-руський визвольний комітет, який мав займатися пропагандою і всіляко сприяти росіянам у Галичині. Москвофіли вважали всіх українців — і галицьких, і наддніпрянських — гілкою триєдиного російського народу «від Карпат до Камчатки». Представники українських політичних партій в Російській імперії переважно зайняли проросійську позицію у війні, незважаючи на те, що керівництво Російської імперії заперечувало саме існування окремої української нації. Вплив української діаспори в інших країнах Антанти на той час ще був незначним.

Протягом більшої частини Першої світової війни українське питання використовували лише Центральні держави. У серпні 1914 р. українські емігранти у Львові та Відні (піддані Російської імперії) за сприяння австрійської влади створили Союз визволення України (СВУ), цілі якого були дзеркальними до цілей Карпато-руського визвольного комітету. СВУ розгорнув активну видавничу та пропагандистську діяльність у Центральних державах та нейтральних країнах. Зокрема, СВУ видавав німецькою та іншими європейськими мовами карти України, укладені Степаном Рудницьким, які засвідчували український характер Холмщини та Східної Галичини. Кілька карт було вміщено в довідниковій праці Рудницького «Ukraina, Land und Volk», виданій СВУ у Відні.

Українські партії Австрії для спільного відстоювання українських інтересів під час війни на початку війни об’єдналися у Головну українську раду (ГУР). ГУР виступала передусім за поділ коронного краю Галичина на українську та польську частини, а також за визволення українських земель у складі Росії. За наполяганням ГУР та за прикладом Польських легіонів Австрія створила у складі своїх збройних сил легіон Українських січових стрільців (УСС), який комплектувався з добровольців-галичан. Воякам УСС було оголошено, що вони змагаються за визволення своїх братів, поневолених Росією, але конкретних роз’яснень щодо перспективи створення української держави з боку австрійської влади не було. Питання, яким чином Відень збирався ділити відвойовані землі Російської імперії між поляками та українцями, залишалося відкритим. У травні 1915 р. ГУР та СВУ утворили Загальну українську раду.

Восени 1914 р. російська армія окупувала практично всю Галичину і на її землях було утворене Галицьке генерал-губернаторство. При цьому всупереч обіцянці князя Миколи Миколайовича не було проведено жодних заходів для закріплення польського характеру принаймні західної частини цього адміністративно-територіального утворення. Загальний курс петроградської окупаційної адміністрації в Галичині мав русифікаторський характер. Після двох років боїв, наступів і відступів генерал-губернаторство змінилося територіально й поширювалося тепер лише на частину Східної Галичини та Буковину, а польська Західна Галичина повернулася під австрійський контроль. У такому вигляді Галицько-Буковинське генерал-губернаторство зустріло російську революцію в лютому 1917 р.

Після відступу російських військ у серпні-вересні 1915 р. територія Конгресувки була поділена на зони окупації: північ залишилася німцям, а південні території відійшли під контроль Австро-Угорщини. Холмщина також була поділена між окупаційними зонами на німецьку (північну) та австрійську (південну) частини. Протягом 1915—1916 рр. Загальна українська рада домагалася від керівництва Австро-Угорщини визнання українського характеру окупованих Холмщини і Західної Волині та дозволу для українських установ проводити свою діяльність на цих територіях. Однак на той момент Центральні держави вважали польський фактор більш вагомим.

5 листопада 1916 р. Берлін і Відень проголосили створення на території Конгресувки Королівства Польського (більш відомого як Регентське Королівство Польське). До організації королівства були залучені польські кола, які орієнтувалися на перемогу у війні Центральних держав і сподівалися, що після поразки Росії Польща розшириться на схід за рахунок «Земель забраних». У рамках повноважень, окреслених Австрією та Німеччиною, Польщею керувала Тимчасова державна рада (пізніше Регентська рада), яка готувалася до обрання короля. Найімовірнішим претендентом на трон був представник дому Габсбургів Карл Штефан. Установлення у королівстві австрійської династії давало полякам надію на майбутнє об’єднання в тому чи іншому вигляді з Галичиною. Цікава ситуація полягала в тому, що Карл Штефан Габсбург готувався стати королем Польщі та, в рамках унії з Австрією, утвердити польську владу в Галичині, а його син ерцгерцог Вільгельм, пізніше відомий як Василь Вишиваний, натомість приєднався до вимог українських партій про поділ коронного краю за національною ознакою.

У відповідь на створення Королівства Польського царський уряд 15 листопада 1916 р. виступив з декларацією, в якій підтвердив намір надати Польщі автономію у межах Росії. СВУ та українські партії, представлені в галицькому Сеймі та австрійському Рейхсраті, одразу розпочали боротьбу проти планів включення до складу Королівства Польського українських етнографічних територій. Зокрема, один із діячів СВУ Дмитро Донцов видав у Берліні німецькою мовою працю «Велика Польща і Центральні держави», у якій відстоював український характер Холмщини та Східної Галичини.

Російська революція

У лютому 1917 р. у Російській імперії відбулася революція, і на її південно-західних окраїнах виникли умови для національного державотворення поляків та українців, незалежно від політики, яку проводили за лінією фронту Центральні держави. Тимчасовий уряд утвореної в ході революції Російської республіки визнав де-факто незалежність Польщі, висловив намір сприяти відновленню польської держави на всіх землях, населених у більшості поляками, за умови укладення нею «вільного військового союзу» з Росією. Питання про кордони відновленої Польщі мало бути винесене на розгляд Всеросійських установчих зборів. Оскільки, безперечно, польські землі Конгресувки перебували тоді за лінією фронту (окуповані), польські діячі в Росії розраховували принаймні на самовизначення в межах «Земель забраних», а також частини австрійської Галичини, підконтрольної Росії. Тож польські ендеки в Петрограді звернулися до Тимчасового уряду з проханням визнати польський характер Галицько-Буковинського генерал-губернаторства.