Незважаючи на всі виявлені киянами знаки пошани до князя Радзивілла, а також його вроджену шляхетність і пошанування правил чесного ведення війни, порятувати Київ від безчинств збройного люду все ж не вдалось. Після кількох днів спокійного постою в місті литовське військо взялося за звичні в таких випадках грабежі й мародерства. До того ж якісь «свавільники підпалили задля грабунків Київ, де згоріло понад дві тисячі будинків і кілька церков». Найбільше пожежі бушували 6 і 7 серпня. Не виключено, що підпали влаштовували козаки-диверсанти, щоб у такий спосіб помститися завойовникам і «викурити» їх із Києва. Утім більш імовірно, що вогонь пускали саме литовські жовніри, намагаючись у такий спосіб замести сліди своїх грабежів міщанських осель і культових споруд православних громад.
«Олена Прекрасна» української історії:
трагічна розв'язка романтичної історії
У попередніх главах книжки, де мова йшла про початок повстання під проводом Богдана Хмельницького, уже побіжно згадувалось про молоду й вродливу шляхтянку Мотрону, котрій судилось стати таким собі яблуком розбрату поміж двома вже немолодими удівцями: чигиринським підстаростою литовським шляхтичем Даніелем Чаплинським та сотником Чигиринського реєстрового полку Богданом Хмельницьким. Згадували й про щасливу розв'язку цієї історії, що втілилася в шлюб Богдана і Мотрони, освячений наприкінці 1648 р. авторитетом самого патріарха Єрусалимського Паїсія.
Ця романтична історія, що була тісно переплетена з перебігом важливих політичних, військових і соціальних подій, мала своє несподіване та, варто зауважити, не менш захопливе продовження. Щоправда, продовження це було менш романтичним і мало трагічну розв'язку. Хоч і цього разу історія не була позбавлена й політичного присмаку. Отож, ішов 1651 р. З початком весни Богдан Хмельницький на чолі війська вирушає на Волинь, куди висувається також і польська коронна армія та шляхетське ополчення на чолі з королем Яном II Казимиром. Сторони готуються до вирішальної битви, і саме в цей час з Чигирина донеслася звістка про подружню зраду цієї «Олени Прекрасної» українсько-польської війни середини XVII ст.
Різні джерела по-різному розкривають обставини тієї заплутаної й аморальної справи. Так, польський мемуарист Станіслав Освенцім переповідав цю, за його словами, «смішну історію» так, як він її почув з вуст Яна II Казимира під час вечері напередодні Берестецької битви. Король же втішався з того, що гетьманша закохалась в якогось годинникаря, котрий служив у Хмельницького управителем двору, «ключником». Таємний роман Мотрони з цим годинникарем начебто тривав уже досить довго. Аж поки гетьман не виявив пропажі барилка з червоними золотими. Спочатку подумав на старшого сина Тимоша, що той, вирушаючи в похід на Литву, прихопив його з собою на нагальні військові потреби. Однак, отримавши від гетьманича запевнення щодо власної непричетності, віддав наказ про таємне розслідування цієї справи. У ході цього розслідування й випливла інформація не лише про причетність управителя до цього викрадення, а й про його адюльтер з панною гетьманшею. Розгніваний Богдан, довідавшись про цю брудну справу, звелів обох винуватців роздягти догола і, зв'язавши одне до другого, повісити. Так, принаймні з неприхованою втіхою й гомеричним сміхом, розповідав своїм наближеним король. Очевидно, що розповідь Яна II Казимира, насичена деталями стосовно способу покарання таємних коханців, була стилізована саме «для сміху» і навряд чи вповні відповідала реаліям.
Натомість литовський канцлер Альбрихт Радзивілл у своєму описі був значно стриманішим і менш емоційним. Крім того, згідно з його версією, пропажу золота виявив Тиміш Хмельницький. Він же і вислідив злодія, довідавшись уже в ході слідства й про його аморальні зв'язки зі своєю мачухою, котру, за наказом батька, і повісив разом з ключником на одній шибениці.
Інформація ж, яка виходила з козацького табору, вказувала на те, що причиною страти Мотрони став перехоплений лист Даніеля Чаплинського до своєї колишньої дружини, у якому містилася інструкція з приводу того, як можна приховати викрадені у Хмеля скарби, а його самого — отруїти. За дорученням гетьмана, справу насправді розслідував Тиміш. І саме йому начебто вдалося знайти викрадене золото та викрити спільників гетьманші. Після чого Мотрону, а також її матір і ще п'ятьох чоловік було страчено.
Тобто, за такої інформації, причина трагедії полягала не стільки у факті подружньої невірності Мотрони (якщо вона й була насправді), скільки у наявності розгалуженої шпигунської мережі в оточенні гетьмана, до функціонування якої якимось чином була залучена й гетьманша. Але, абсолютно очевидно, що романтична історія про степову «Олену Прекрасну», із-за котрої розгорілася не менш, а навіть більш кривава, порівняно з Троянською, війна між Україною та Річчю Посполитою, потребувала також романтичного завершення. А що може бути більш романтичним, аніж нове кохання «Олени Прекрасної», нехай навіть й аморальне...
«Прийшов кінець такому сатані».
Безславна смерть шляхетського вождя
Спекотливе й криваве літо 1651 р. в українській історії відмічене, крім згаданих вище знаменних військових, політичних, сімейних акцій і подій, ще однією небуденною сторінкою. Невдовзі після битви під Берестечком, 10 серпня 1651 р., пішов з життя один із символів того величного кривавого протистояння, що розгорілося в Україні в середині XVII ст., — «князь на Вишнівці, Лубнах і Хоролі», воєвода руський, староста гадяцький, канівський, ново-тарзький, перемишльський, пряжницький, неформальний лідер найбільш войовничого крила шляхти Речі Посполитої Ярема Вишневецький.
Князь Ярема, котрому на той час виповнилося лише 38 років і який був у розквіті сил, переповнювався амбітними планами, палав жадобою помсти своїм смертельним ворогам і просто політичним опонентам, перебуваючи разом з коронною армією в Палоччі, несподівано захворів і за декілька днів вигас. Нагла смерть воєводи вкрай негативно відбилася на моральному стані коронних жовнірів. Як з тривогою засвідчив очевидець тих трагічних подій, «досі невідома причина раптової смерті, й боїмося, чи не отрута його скосила.... Відразу того ж дня 20 серпня (за новим стилем. — Авт.) об одинадцятій перед полуднем, за звичаєм, побачивши швидку смерть, вийняли з нього нутрощі».
Утім, розтин тіла покійного не підтвердив підозр, що князеві недруги допомогли покинути йому цей світ. Зійшлися на тому, що фатальний кінець зумовило банальне харчове отруєння: «З'їв огірків, після того напився меду, чим зіпсував шлунок, і в нього почалася гарячка».
В Україні князівську смерть сприйняли як містичну відплату за віровідступництво й ламання материнської обітниці. Відразу поповзли чутки, що мати небіжчика — Раїна Могилянка (двоюрідна сестра митрополита Київського і всієї Русі Петра Могили) перед своєю передчасною смертю нібито страшною материнською клятвою заповіла, аби її син довіку залишався вірним вірі предків. Князь Ярема ж, як пам'ятаємо, ослухався матері й цю віру зрадив, перейшовши на католицизм.
Відкидаючи ж містику, дослідники сходяться на тому, що причиною смерті одіозного українського магната стала страшна спека, що панувала тоді в Україні, та спричинена нею епідемія дизентерії, яка нещадно косила коронне військо. Коронні жовніри, просуваючись з-під Берестечка в напрямку Білої Церкви, потерпали від нестачі продовольства. Згаданий вище львівський підкоморій Войцех Московський так описував той плачевний стан, у якому перебувало коронне військо на своєму шляху від Берестечка до Білої Церкви влітку 1651 р.: «Повсюди жахливе безлюддя й спустошення... хліба жодними зусиллями не можна дістати, немає ні людей, ні млинів». Серед жовнірства лютував «страшний і невимовний голод». Рядові вояки ставали подібними до мумій. Мясковський із жахом писав, що досі жодного разу у своєму житті не ставав свідком таких апокаліптичних картин, коли люди були змушені їсти коняче «стерво», часом навіть сирим, а за одне лише коняче стегно панове лицарі були готові повбивати один одного...
А ось відома українська поетеса Ліна Костенко в романі «Берестечко» відгукнулася на смерть демонізованого вже за життя князя Яреми таким чином:
Предивно вмер, таким раптовим робом.
Щось чимсь запив з панами у четвер —
в суботу військо вже іде за гробом.
Його везуть в просмоленій труні,
у Вишневець, щоб встигнути до смерку.
Прийшов кінець такому сатані.
Безславно вмер, не лицарською смертю.
На нім каптан, пантофлі і ковпак.
Вже не гусарська одіж, не крилата.
Ридає військо доблесне, — ще б пак!
Коли ще світ такого вродить ката?
Дванадцятого серпня в Паволочі відбувся похорон князя Вишневецького. Наступного дня коронні війська вирушили далі на схід, у напрямку Трилісів. Тіло ж одного з найзаможніших українських магнатів й одного з найвпливовіших політичних діячів Речі Посполитої було відправлено до Польщі. Тут, у місті Кельце, воно було Муміфіковано та виставлене в крипті римо-католицького кляштору Святого Хреста. Щоправда, проведена 1980 р. судово-медична експертиза поставила під сумнів відповідність чоловічих останків, що зберігаються нині в крипті кляштору Святого Хреста, та тіла князя Яреми Вишневецького. Якщо це так, то відразу ж виникають запитання: а де ж покоїться справжній прах князя? коли відбулася підміна? чим вона була викликана?
На сьогодні це не єдині нерозгадані загадки Вишневецького. Українські історики й досі не можуть дійти згоди й у питанні, як сприймати князя: як властиво українського історичного персонажа, пов'язаного з Україною не лише славою своїх героїчних предків, а й значними власними заслугами, скажімо, у господарському освоєнні лівобережних українських теренів, в обороні краю від татарських нападів тощо, чи все ж, як героя тепер уже сусідньої держави, у межах якої розгорталася його політична й військова діяльність, спрямована, до речі, на захист інтересів саме цієї держави?
Писаний кров'ю Білоцерківський мир
У відповідності з Білоцерківською мирною угодою, укладеною 18 вересня 1651 р., територія, на яку мали поширюватися козацька юрисдикція та козацьке адміністрування, відтепер обмежувалася лише Київським воєводством. Удвічі, порівняно зі Зборівською угодою 1649 р. (тобто до 20 тисяч осіб), зменшувалася чисельність козацького реєстру. Впорядкування реєстрового війська мусило розпочатися негайно протягом двох наступних тижнів, а закінчитися до Різдва Христового. Окремо в угоді застерігалося, що до двадцятитисячного козацького реєстру буде включено якнайменше козаків з Києва — «як міста столичного і судового».
Шляхта Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, а також старости відразу після укладення угоди отримували право «вступати у володіння своїми маєтками і одразу брати під свою владу всі доходи, корчми, млини і судочинство» — або особисто, або через своїх довірених осіб й урядників. Угодою було передбачено, що зі збирання податків зі своїх підданих дідичі й ті, хто володів маєтками на ленному праві, мали зачекати до тих пір, доти не завершаться роботи зі впорядкування козацького реєстру та переселення вписаних до реєстру козаків у королівщини, розташовані на теренах Київського воєводства.
