БНД була молодою розвідувальною організацією і хотіла проявити себе, а зробити це Райнгарду Гелену і Гайнцу Гере найпростіше було через старі зв’язки часів Другої світової. Тоді співпраці з російськими і східноєвропейськими націоналістами, за яку виступали такі експерти як Гере, заважала расистська політика нацистської партії і СС. Цього разу колишні «радянознавці» вермахту дістали можливість втілити свої ідеї на практиці й об’єднатися з колишніми клієнтами і союзниками. Гере інформував Вільяма Гуда, що знає Бандеру років двадцять — набагато довше, ніж існувало ЦРУ.
Перша операція БНД за участі людей Бандери розпочалася в липні 1959 року: групу підготовлених німцями агентів заслали в СРСР через чехословацький кордон. Гайнц Гере 9 квітня 1959 року особисто зустрічався зі Степаном Бандерою та його заступником і обговорював з ними деталі операції. Наступна зустріч відбулася 14 жовтня, за день до смерті Бандери. Гере пізніше докладно поінформував Вільяма Гуда про цю зустріч і теми, які там обговорювалися.
«За обідом ішлося головно про підтримку “Стрибком” подальших операцій в СРСР, — телеграфував Гуд у Вашінгтон. — Також говорили про статус засланих агентів, які довгий час не доповідали, а на момент останнього сеансу зв’язку ще не перетнули радянський кордон». Групи, заслані через Чехословаччину, ще не вийшли на домовлений зв’язок, але Гере був готовий розширити співпрацю БНД з бандерівцями. ЦРУ отримало інформацію про зміст розмови Гере з Бандерою також зі своїх джерел у спільноті українських емігрантів. «Німці погодилися з усіма пропозиціями ЗчОУН і пообіцяли всіляку допомогу. Степан Бандера був дуже задоволений результатами розмови», — йшлося у звіті[102].
ЦРУ дізналося про домовленості Гере тільки після смерті українського лідера. Гелен, Гере і їхній «Стрибок», попри давні зв’язки з ЦРУ, тепер рухалися самостійно. Якщо американці хотіли щось від колишніх клієнтів, то мусили пропонувати щось узамін. Саме на це натякала телеграма Гуда у Вашінгтон на початку жовтня 1959 року стосовно американської візи для Бандери. «Якщо візу дадуть, — писав Гуд начальству, — нас будуть інформувати про майбутню співпрацю між “Стрибком” і Бандерою. Якщо не дадуть, то, вірогідно, “Гердаль” [Гайнц Гере] приховає цей аспект діяльності “Стрибка” і буде незадоволений»[103].
Мало БНД секрети від ЦРУ чи ні, очевидно, що жодних причин убивати Бандеру у німців не було. І Гере, і Бандера планували взаємовигідну співпрацю на багато років. Але бандерівці все ще сумнівалися. Якщо їхнього лідера отруїли, то годі шукати кращої нагоди підсипати отруту, ніж на обіді з Гере. Усі присутні замовили однакову їжу, тільки на десерт Бандера пив какао, а решта замовили каву. Соратники Бандери звернулися в поліцію, але кріпо не зацікавилася цією інформацією. Їм відповіли, що присутніх на обіді оперативників БНД вже допитали і викреслили зі списку підозрюваних. Та й навряд чи місцевий відділ убивств пішов би проти федеральної розвідки, підпорядкованої напряму канцлеру.
Служба безпеки Бандери була незадоволена. «Німецькі кримінологи ігнорують версію, що Бандеру отруїв ціанідом під час обіду хтось із німецьких учасників, офіціантів або кухарів», — йшлося у звіті українського агента ЦРУ. Коли Гере і один з його неназваних працівників вийшли з кола підозрюваних, начальник служби безпеки ОУН-б Іван Кашуба зосередився на «третьому чоловіку», нібито залученому до організації зустрічі. «Він живе в Мюнхені і вважає себе фахівцем в українських справах», — доповідав агент. ЦРУ так і не дізналося, а можливо, і не хотіло знати, хто цей «третій чоловік». Німецькі експерти не вірили, що отруту могли ввести за двадцять чотири години до смерті. Доктор Лавес, який проводив розтин тіла, сказав соратникам Бандери, що отрута потрапила в організм щонайпізніше за три години до смерті. Це виводило учасників обіду і працівників мюнхенського ресторану з кола підозрюваних.
Якщо Бандеру отруїли не під час обіду з Гайнцом Гере, чи стосується зустріч у «Баєрішер гоф» його смерті взагалі? Не виключено, вважав автор звіту, поданого в ЦРУ восени 1959 року, що радянські спецслужби могли дізнатися про цю зустріч до неї або одразу після і підлаштували смерть Бандери під діяльність БНД[104].
Вільям Гуд підозрював радянську розвідку від самого початку, але потрібні були докази. 19 жовтня він запитав у штаб-квартири у Вашінгтоні інформацію про «конкретний тип отрути, яку важко виявити і яка могла бути введена задовго до моменту смерті». Виявивши отруту, можна було гіпотетично вийти на убивцю[105].
14. Головний підозрюваний
Тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятий рік став для німецьких виноробів особливим — це найтепліший рік від 1881-го, коли в Німеччини почали вести температурну хроніку. Завдяки сонячному літу виноград набрав дуже високу цукристість, і виник один із найкращих вінтажів століття. Та й сам виноград вийшов виняткового смачний. За найкращим вибором мюнхенці ходили на Гросмарктгале — один із найбільших критих ринків у Європі. Його відкрили 1912 року на набережній Ізара, там активно торгували товарами з Італії і Середземномор’я. Після війни, яка майже повністю знищила знаменитий ринок, почалася відбудова — країна споживала дедалі більше харчів. Спершу відбудували стіни і гостроверхий дах одного павільйону, решту просто накрили від дощу, і вони чекали своєї черги. На 1959 рік відбудову майже закінчили. Ринок знову тішився колишньою славою, тисячі покупців приходили сюди за свіжими овочами і фруктами[106].
Гросмарктгале — останнє місце, яке відвідав Степан Бандера вдень 15 жовтня 1959 року, перед тим як зустріти смерть на сходах свого будинку. Багато хто вважав, що саме там слід шукати розгадки подій на Крайтмайрштрасе, 7. Можливо, у виноградних ягодах, які куштував Бандера. Але якщо це так, то ключ до розгадування таємниці могла мати тільки одна особа — жінка, яка супроводжувала Бандеру на ринку, — Євгенія Матвієйко.
26 жовтня 1959 року, через десять днів після повідомлення в Держдеп про смерть Бандери, генконсул США в Мюнхені Едвард Пейдж-молодший надіслав до Державного департаменту у Вашингтоні, американських посольств у Москві, Празі і кількох європейських столицях розлогий меморандум під назвою «Загадкове отруєння Стефана Бандери, лідера Організації українських націоналістів (бандерівців)». Меморандум містив резюме останніх повідомлень преси про слідство, базову інформацію про історію і політичний характер бандерівського крила ОУН і спроби Бандери отримати американську візу. Пейдж повідомляв начальству, що «за інформацією з надійних джерел, яка надійшла у генеральне консульство, розтин, проведений 17 і 18 жовтня 1959 року, показав, що причиною смерті стало отруєння ціанідом». Мюнхенські газети ще шість днів тому писали, що Бандера помер від отруєння, але нічого не повідомляли про розтини тіла.
Ще цікавішою була інша інформація Пейджа. «Слідчі поліції, — писав він, — тепер “майже впевнені”, що Бандеру вбили». Схоже, що слідство відкинуло версію самогубства на користь убивства, що й доводили соратники Бандери. Поліція не тільки перекваліфікувала справу, а й окреслила перших підозрюваних. «Вони не дуже сподіваються знайти вбивцю, — писав Пейдж про слідчих кріпо, — хоча взяли в розробку пару підозрюваних».
Генеральний консул нічого не знав про підозрюваних, але цю інформацію у Вашінгтоні незабаром отримали від начальника мюнхенської бази ЦРУ. У середині листопада Вільям Гуд телеграфував у головний офіс ЦРУ список підозрюваних, отримавши його від контактів у мюнхенській кріпо і баварському відділенні Служби захисту конституції. Першим номером у цьому списку значилася Євгенія Матвієйко. Навряд чи ім’я підозрюваної стало сюрпризом для начальства Гуда у Вашінгтоні. Саме штаб-квартира повідомила мюнхенську базу кілька днів тому про факт її існування і про те, що вона останньою бачила Бандеру живим. У шифровці, відправленій з канцелярії Алена Далеса в Мюнхен 5 листопада було сказано: «Еказуар 2 повідомляє[: ] дружина Екаватина 11 з ним безпосередньо перед смертю»[107].
Лише кілька людей з доступом до кодової книги ЦРУ могли зрозуміти це повідомлення. Крім позначки «Редвуд» (радянський відділ ЦРУ), у кутку телеграми значився інший криптонім — «Аеродинамік» (Aerodynamic). Це означало операції управління на підтримку лідерів Української визвольної ради (УГВР), групи українських націоналістів на чолі з Миколою Лебедем, який наприкінці 40-х порвав з Бандерою і відтоді тісно співпрацював з ЦРУ. До цієї ж групи був близьким і вбитий у Мюнхені Лев Ребет. Префікс «ae» в кодових назвах ЦРУ позначав операції і людей, пов’язаних з розвідувальною діяльністю проти Радянського Союзу. Еказуар 2 і Екаватина 11 були явно з цього розряду. Словом «казуар» (крупний нелітаючий птах з Нової Гвінеї, англійською cassowary) позначали лебедівців, залучених у проект із засилання агентів в СРСР під назвою «Аеродинамік». На той момент українські «казуари» вже не літали, але в документах ЦРУ значилися з префіксом «ае».
Судячи з криптоніма, «екаватини» являли собою інший вид агентів. «Каватина» — слово зі сфери класичної музики. Цим словом на позначення короткої пісні характеризували бандерівців. Шифровка з Вашінгтона повідомляла мюнхенську базу, що, за інформацією від групи Лебедя, до смерті Бандери може бути причетна дружина когось із бандерівців. Нещодавно ЦРУ розкрило криптоніми епохи холодної війни, і ми тепер знаємо, хто були ці люди. Кодове ім’я Еказуар-1 використовували для групи Лебедя загалом; під кодовим ім’ям Еказуар-2 значився Микола Лебедь. Трохи іншу систему використовували для бандерівців, самого Степана Бандеру позначали Екаватина-1. Екаватина-11 — це колишній голова служби безпеки Мирон Матвієйко[108].
Отже, штаб-квартира ЦРУ повідомляла мюнхенським оперативникам, що, за інформацією Миколи Лебедя, однією з останніх з Бандерою контактувала дружина колишнього начальника служби безпеки ОУН-б Мирона Матвієйка. Ця інформація багато казала людям, обізнаним з підпільною війною, яку на початку 50-х вели проти Радянського Союзу ЦРУ і МІ6. У ЦРУ пам’ятали, що Матвієйко очолював групу парашутистів, яких навесні 1951 року закинули на українську територію з британського літака за кілька днів до того, як подібну групу, набрану з людей Лебедя, закинули в рамках операції ЦРУ. Після висадження Матвієйко встановив радіозв’язок з Бандерою і британцями; вважали, що він тісно співпрацює з лідерами націоналістичного опору в Західній Україні. Група ЦРУ натомість потрапила в засідку, її керівник Василь Охримович переховувався протягом року аж поки його затримали. Пощастило Матвієйку чи він теж попався і працював під контролем радянських спецслужб, як дехто припускав, — ніхто достеменно не знав. Якщо його дружина справді останньою бачила Бандеру живим, то не можна виключати зв’язок між нею, її чоловіком, смертю Бандери і КДБ[109].
Мирон Матвієйко, справді вже довший час працював під контролем радянської розвідки. В обмін на співпрацю свободи він не отримав, але аж ніяк не потерпав. Щойно Матвієйко почав співпрацювати, його тюремний раціон суттєво покращився, спеціально для нього в місті купували їжу. Врешті-решт його влаштували під домашній арешт на просторій віллі піді Львовом, до «бази» повстанців у лісі можна було легко дістатися машиною. Звідти він з перевербованим радистом і відправляв радіограми на Захід. Оперативники, які вели радіогру й відповідали за безпеку Матвієйка, а також київське начальство намагалися створити йому комфортні умови. Вони разом обідали, навіть відсвяткували день народження Матвієйка і Новий рік. Матвієйко виграв психологічну війну зі своїми охоронцями — їм наказали й носа не показувати, коли він прогулюється в саду при віллі.
