Ще одним важливим елементом ідеології українського націоналізму була релігія, хоча відносини між ГКЦ та ОУН завжди були складними. Українські націоналісти, як і ГКЦ, завжди були спрямовані проти матеріалізму та комунізму. Більшість оунівців Галичини були греко-католиками. Багато хто з лідерів ОУН, зокрема Бандера, Ленкавський (іл.28), Стецько та Матвієйко, були синами греко-католицьких священиків. 1931р. Андрій Шептицький, предстоятель ГКЦ, який для українців був моральним авторитетом, заснував Український католицький союз (УКС), що співпрацював з українськими націоналістами. Того ж року УКС заснував Католицьку акцію української молоді (КАУМ), яку очолив Андрій Мельник, управитель маєтку Шептицького. Офіційною ідеологією КАУМ став «Християнський націоналізм»[274]. Український націоналізм та ГКЦ мали спільних ворогів — комунізм та СРСР. Греко-католицькі священики, як і націоналісти, часто демонізували комунізм. М. Чернега, наприклад, називав комунізм «червоним демоном»[275].
Шептицький, загалом і в цілому, підтримував український націоналізм, але він скептично ставився до радикалізації молодого покоління, яке звинувачувало своїх батьків у тому, що вони не змогли створити української держави. 1932 р. у пастирському посланні до української молоді, він засудив «насилля та сліпий терор», відхід від традицій, поспішність, радикалізацію українського патріотизму та захоплення фашизмом[276].
Важливим питанням, яке у міжвоєнний період розділяло ГКЦ й українських націоналістів, було питання лояльності до польської держави. Зокрема, ГКЦ брала участь у фестивалі «Молодь заради Христа», продемонструвавши свою прихильність до II Речі Посполитої, у той час, як ОУН від цього заходу дистанціювалася[277]. Іншою проблемою був конфлікт між релігійними та націоналістичними пріоритетами. Греко-католицькі священнослужителі вважали Бога найважливішою цінністю, а українські націоналісти, відповідно, націю[278]. Але на практиці українські націоналісти охоче використовували релігійні символи та естетику, сакралізуючи таким чином свої політичні цінності, героїку та мету. До того ж ідеологія українського націоналізму та греко-католицька релігійність були найважливішими складовими галицької української ідентичності. Це можна побачити на прикладі брошури «Націоналізм і католицизм» Миколи Конрада, професора Богословської академії Львівського університету, що вийшла друком в УКУ (1934р.): «Дай Боже, щоб у нас ті два ідеалізми: релігійний і націоналістичний: католицьке “вірую” і націоналістичне “хочу”, гармонійно злучилися як два чисті тони української душі в один акорд, щоби розбудили наші зів’ялі серця — а повстане нова ера віри, любови й сили, національної могутньої єдності й одного непоборного фронту»[279].
Для формування основ своєї ідеологічної орієнтації молоде покоління ОУН використовувало релігійні моделі. 1929 р. Степан Ленкавський (лідер СУНМ, член ОУН та близький товариш Бандери) склав «Десять заповідей українського націоналіста», також знаних як «Декалог українського націоналіста» чи «Декалог ОУН». У Декалозі Ленкавського межі між ідеологією та релігією розмивалися, але по суті можна сказати, що у цьому тексті релігійна мораль підривалися ідеологічною аморальністю (через появу «нової релігії, релігії українського націоналізму»)[280].
Хоч і не кожен молодий член ОУН був, як Бандера, з родини священика, молодь Галичини зростала у суспільстві, для представників якого релігія була беззаперечною системою цінностей. У таких умовах релігія була ефективним засобом, за допомогою якого формувались основи та структури ідеології. Надалі стирання межі між релігією та націоналізмом (фактично — послаблення релігійних основ ідеологією) було дієвим способом змінити мораль цілої релігійної групи. У першому варіанті сьомої заповіді Декалога Ленкавського йшлося: «Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи». Пізніше слова «найбільший злочин» замінили словами «найнебезпечнішого чину»[281]. Першу заповідь Декалога «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї» запозичено із «Самостійної України» Міхновського, в якій він писав: «або ми переможемо у битві, або помремо». У системі цінностей Декалога Ленкавського життя українських націоналістів та їхніх «ворогів» не мало жодної ваги. Убивство в ім’я нації чи з «вірної причини» було бажаним та моральним вчинком[282].
Іншими списками правил та принципів, які сприймалися доповненням до Декалогу, стали також «12 прикмет характеру українського націоналіста» та «44 правила життя українського націоналіста». В «12 прикметах…» перелічені такі якості українського націоналіста, як «чесний», «відважний» та «обережний, це значить, що він завжди суворо придержується усіх засад конспірації». «44 правила…» Зенон Коссак написав у в’язниці. У правилі № 14 автор звертається до совісті читача: «Будь свідомий того, що Ти є співвідповідальним за долю цілої Нації». У правилі № 40 Коссак підсилив свою націоналістичну аргументацію расизмом: «Ціни високо материнство як джерело продовження життя. З Твоєї родини створи кивот [ковчег] чистоти раси і Нації»[283].
Ще однією важливою рисою української націоналістичної ідеології був культ війни та смерті, а також переконання у тому, що політичні проблеми можуть і повинні вирішуватися війною. Українські націоналісти вважали, що не створивши держави після Першої світової, їм, по-перше, нічого втрачати, по-друге, є за що боротися. Кожного члена ОУН, убитого «ворогами» чи «окупантами», вважатимуть мучеником та згодом він стане національним героєм. Убивство ворогів має стати вчинком доблесним, правильним та героїчним, бо його вчинено заради визволення України. Основні функції культу війни та смерті полягали у тому, щоб інтегрувати насильство у повсякденне життя та позбавити людину страху смерті, який переслідує її під час здійснення вбивства чи грабунку. Пісня «Марш бойовиків» ілюструє ставлення ОУН до війни, смерті та героїзму й до болю «по втраті України»:
Зродились ми великої години,
З пожеж війни і з полум’я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гнів і злість на ворогів.
І ось ідем у бою життєвому
Міцні, тверді, незламні мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ.
Не хочемо ні слави, ні заплати.
Заплатою нам радість боротьби!
Солодше нам у бою умирати,
Ніж в путах жити, мов німі раби.
Доволі нам руїни і незгоди:
Не сміє брат на брата йти у бій!
Під синьо-жовтим прапором свободи
З’єднаєм весь великий нарід свій.
Велику правду для усіх єдину
Наш гордий клич народові несе:
Вітчизні будь ти вірний до загину,
Нам Україна вище понад усе!
Веде нас в бій борців упавших слава.
Для нас закон найвищий то наказ:
«Соборна Українськая держава —
Міцна й одна від Сяну по Кавказ»[284].
Пропагандисти та ідеологи УВО й ОУН, серед яких і Степан Бандера, часто інструменталізували та сакралізували імена загиблих націоналістів, щоб викликати у своїх соратників почуття помсти та позбавити їх страху самопожертви. Така інструменталізація імен загиблих бійців є типовою для багатьох фундаменталістських та фанатичних рухів[285]. Першою націоналісткою, яка згодом стала відомою мученицею та героїнею, була Ольга Басараб з УВО. Вночі 12 лютого 1924-го вона повісилась у камері в’язниці (за іншими даними — померла через знущання на допитах). Згідно з українським героїчним наративом, вона вбила себе, побоюючись, що під тортурами її змусять розкрити оргсекрети. Звичайно, героїчний наратив не згадує, що раніше Басараб виконувала шпигунські завдання за дорученням абвера[286]. Річницям загибелі Бесараб регулярно приділяли увагу «Сурма» та «Розбудова нації» (офіційні періодичні видання УВО, а пізніше — ОУН), прославляючи у віршах та прозі її героїзм і пожертву життям (іл. 52)[287]. Культ Басараб, як і культи інших загиблих націоналістів, не обмежувався пропагандою ОУН. На честь Басараб влаштовували церковні служби, які відвідували чимало людей. Гасла з її іменем («Слава українській революції! Геть польську окупацію! Слава Басараб!») можна було побачити і в публічних місцях[288].
Найвідомішими мучениками у міжвоєнний період стали Василь Білас та Дмитро Данилишин, які 30 листопада 1932р. (разом із десятьма іншими членами ОУН) здійснили спробу пограбування поштового відділення в м. Грудек-Ягеллонський (зараз — м. Городок Львівської обл.). Під час цієї операції оунівці (іл.274) поранили вісьмох осіб, одна з яких померла від ран. Також поранили п’ятьох грабіжників, а ще двох — Юрія Березинського та Володимира Старика (іл. 31) — помилково застрелили інші оунівці. Данилишин та Білас втекли з місця події. Тікаючи, Данилишин застрелив поліцейського, який вимагав показати документи. Поліція поширила чутки, що нападники, які нібито пограбували український кооператив та вбили його управителя, були поляками. Українські селяни, які затримали Біласа та Данилишина, тривалий час відмовлялися вірити, що ті є українцями[289]. Зрештою, обох грабіжників заарештували. З 17 по 21 грудня 1932 р. відбувся швидкий судовий розгляд (іл.37), під час якого Білас та Данилишин також зізналися, що 29 серпня 1931р. вони вбили політика Тадеуша Голувко. Молодих українців (Біласу — 21 рік, а Данилишину — 25 років) засудили до страти, що розлютило багатьох українців II Речі Посполитої. У день страти Біласа та Данилишина, 22 грудня 1932р., у Львові та багатьох інших місцях лунали церковні дзвони. Цей передзвін організувала пропагандистська референтура ОУН, на чолі якої вже стояв Бандера. Наступними днями на честь двох молодих українців відбулися панахиди, а ОУН оголосила за загиблими тримісячну жалобу. Священиків, які не погоджувалися правити на честь Біласа та Данилишина, примушували до цього силою та погрозами. На багаточисленних листівках та плакатах ОУН Біласа й Данилишина називали мучениками та героями, які загинули за Україну (іл. 22)[290].
Остання примітна особливість ідеології ОУН, яку тут варто згадати, це спіритизм. 16 лютого 1933 р. група членів ОУН організувала в м. Трускавець спіритичний сеанс, під час якого, з їхніх слів, вдалося поспілкуватися з духом українського поета Тараса Шевченка. Імовірно, вони запитали у духа, коли Україна стане вільною. Зміст відповіді був такий: це станеться за п’ять років, але тільки за умови, якщо всі українці й далі боротимуться за незалежність. Ця новина швидко поширилась серед оунівців та інших представників націонал-патріотичних організацій. 5 травня 1933 р. українські націоналісти організували великі збори, присвячені українському національному поетові, на яких закликали якомога більшу кількість людей і далі вести свою боротьбу[291].
